Зазвичай журналісти повідомляють про кризу, перебуваючи осторонь. Інакше почуваєшся, коли стаєш «учасником кризи». Саме в таке становище поставила медійників пандемія  COVID-19. Група британських науковців з Центру вдосконалення медіа при Борнмутському університеті у своїй статті «Рефлексії про зміни форми освіти під час пандемії COVID-19» аналізують, як унаслідок пандемії змінилася журналістика та журналістська освіта.

Коли дім та сім’я стають героями новин

Один із пам’ятних репортажів часів пандемії підготував кореспондент валлійського телеканалу ITV (Вельс) Роб Осборн (Rob Osborne). Він «використав» власну сім’ю для інформування громадськості про соціальне дистанціювання та самоізоляцію. У своєї матері, яка має проблеми зі здоров’ям і доглядає за дядьком із синдромом Дауна, він узяв інтерв’ю, стоячи за порогом і тримаючи двометрову палицю з мікрофоном на кінці.

Цей та схожі репортажі надихнули представників академічної спільноти змінити підхід до викладання.

Студенти під час локдауну не мали доступу до студій кампусу, редакцій та обладнання. За звичайних обставин викладачі наполягали б, щоби студенти йшли в місто шукати історії. Однак під час пандемії їх просять залишатися вдома і створювати короткі матеріали про свої оселі, використовуючи лише телефони. Результат: цікаві, гідні уваги новин матеріали, які показують картину життя молоді часів локдауну.

Історії найрізноманітніші: від студентки, яка через відеочат підтримувала матір, що помирала, до інтерв’ю студента зі своєю мамою-декораторкою тортів, у якому вона ділиться своїми побоюваннями втратити заробіток.

Зазирнувши у власні оселі, студенти представили різноманітне коло спільнот та голосів, які раніше залишилися б непочутими.

Covid-19 змінює межі журналістського поля. Це порушило об’єктивність, посилило суб’єктивність і нагадало студентам та професіоналам, що іноді ми всі є частиною історії.

Змінюється і робота викладача журналістики. Наприклад, щоби забезпечити майстер-клас для студентів з мобільного виробництва відео, авторам довелося співпрацювали з професійним тренером, який викладає журналістам BBC та ITV. В результаті заздалегідь був записаний посібник «Відео з виживання». Після показу послідували прямі запитання та відповіді в режимі онлайн. Педагогіка стала телевізором, а лекції – жанром edutainment (від англ. слів education – освіта та entertainment – розвага).

Covid-19 змінив правила навчання

Один із наслідків дистанційної освіти: студенти не можуть особисто зустрітися з викладачами, тому постає питання «як отримували зворотний зв’язок?». Бо звичайні зауваження щодо стилю письма чи пунктуації стали сприйматися як образливі.

Тож як зберегти зворотний зв’язок, який з одного боку підтримує стандарти освіти, а з іншого – не заважає студентам бути впевненими в собі? COVID-19 дав корисний урок чутливості до сприйняття відгуків. Зараз, як ніколи, викладачі повинні враховувати тональність та зміст конструктивної критики, а також давати відгуки особливо обережно.

Життя в коробці: використання Zoom і добробут студентів під час локдауну

До пандемії добробут студентів був предметом національного занепокоєння. Глобальне лихо засвідчило нові тривоги. Наприклад, не всі студенти могли провести локдаун вдома, а багато хто намагався пристосуватися до нових побутових обставин. У відповідь на ці виклики викладачі пропонували щотижневе відвідування Zoom як простору для неофіційних зустрічей з однолітками та персоналом.

Автори зазначають, що відносини між персоналом та студентами збагатились: ієрархії згладилися, коли викладачі та студенти зазирнули в домівки одне одного. Дізналися більше один про одного. Існує відчуття, що приналежність до однієї і тієї ж жахливої ​​історії породила необхідність бути спільнотою. Тим не менше, віртуальна сфера може також підкреслити відчуття людської дистанції та відчуженості.

Маргіналізовані голоси

Одна із авторів, доктор Карен Фаулер-Ватт (Karen Fowler-Watt), розмірковує промаргіналізовані голоси та викладання серед студентів-журналістів останніх курсів. Студентам пропонують подумати про власну ідентичність. Вони спілкуються з низкою запрошених доповідачів, які саморефлексивно діляться своїм досвідом. Наприклад, іноземний кореспондент BBC Фергал Кін (Fergal Keane), відомий своїми емпатичними репортажами, закликав їх: «кинути виклик собі» і «ретельно дослідити власні думки, взяти те, у що вірите, і піддати його судовій експертизі… [з метою] критичної спроби побачити речі з точки зору іншої особи».

Студенти ставили запитання на зразок: «Чи є журналіст маргіналізованим голосом?»,, «Чи висвітлення ЗМІ глобальної пандемії замовчувало маргіналізовані голоси?». Тобто питання порушувалися найрізноманітніші: від впливу локдауну на бездомних людей до домашнього насильства та прав жінок.

Співчуття як педагогічний принцип

Ще один із авторів, доктор Джарон Мерфі (Jaron Murphy), апелює до статті «Новий підхід до соціальних наук, гуманітарних наук у кризовий час», текст якої закликає сприймати співчуття як основний принцип педагогіки. Співчуття вимагає більшого: замість нейтральності чи спроб бути об’єктивним воно вимагає турботи, почуття… співпереживання. Вчені вже вивчають способи поставити в центр освіти саме допомогу.

Коли стали відомі наслідки локдауну в університетському містечку та в суспільстві загалом, ​​підтримка опинилася в центрі спілкування викладача зі студентами. Потрібно було з’ясувати вплив локдауну на їхній добробут, зрозуміти індивідуальні обставини студентів.

Як кажуть автори статті, на яку посилається Джарон Мерфі, співчуття  не лише просить «про турботу, про почуття … про співпереживання», але також закликає до ефективних педагогічних дій.

Студенти говорили: «Я почуваюся розгубленим», «Я справді боюся», «Я стурбований». Один студент підкреслив, наскільки важко працювати в режимі локдауну: «Існує додаткове ускладнення роботи вдома, коли привид COVID-19 висить і переслідує стрічки соціальних мереж». Студент також висловив особисте занепокоєння: «Мені досить важко адаптуватися поки багато членів моєї сім’ї, які є лікарями, готуються піти в палати реанімації».

На момент написання статті досвід Джарона Мерфі з розвитку «педагогіки пандемії» поставив у центрі уваги дві основні проблеми. По-перше, відгуки студентів підтвердили важливість співчуття. По-друге, швидкий поворот до інтернет-технологій повинен сприяти співчутливому зв’язку та взаємодії.

«Зрештою, освіта полягає у формуванні особистостей. Йдеться про цілісних, відповідальних громадян, які, безсумнівно, працевлаштовані, але, що ще важливіше, віддані своїй спільноті та живуть із широким поглядом на те, що відбувається у світі», –  сказав освітній експерт Франциско Мармалехо (Francisco Marmalejo).

Ці роздуми заохочують викладачів журналістики переосмислити педагогічні практики. Вони ілюструють те, як інтерес до «людського» боку журналістики під час локдауну став ще яскравішим. Як перехід у цифровий простір спонукав до нових поглядів на свою спільноту та емпатію. Особистий та професійний досвід об’єдналися. Виклики дотримання стандартів та надання професійних навичок долаються в час, коли ці стандарти постійно змінюються через «нову норму» соціального дистанціювання. Розвиток «педагогіки співчуття» – це прагматична реакція в контексті глобальної кризи.

Фото: Adam Nieścioruk/unsplash.com

Коментарі