Потрапляння України на першу шпальту не завжди гарантує для нас щось добре, як-от збільшення військової допомоги. Потрібно працювати глибше, зокрема зі світоглядом іноземців, застосовуючи деколонізаційні наративи, вважає Ніна Кур’ята.
Ніна Кур’ята — українська журналістка, медіаекспертка та письменниця. Упродовж 2011–2019 років обіймала посаду головної редакторки BBC News Україна. Після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Британії, де працювала редакторкою з питань України й оборони у Tortoise media, яке нещодавно стало новим власником найстарішої у світі недільної газети The Observer UK. Сайту JTA Ніна розповіла, як змінилося висвітлення війни в Україні у британських медіа, які теми потрапляють на тамтешні обкладинки та чому редакціям важливо тримати зворотний зв’язок з читачами.
У Вас багаторічний досвід роботи з британськими медіа. Як змінився характер співпраці після повномасштабного вторгнення?
Щодо моєї роботи на BBC, то тоді ми працювали на українську та внутрішньо британську аудиторії. Найцікавіші матеріали нашої служби ми постійно пропонували для поширення на британську аудиторію. Їх також підхоплювали інші мовні служби. Бувало, матеріал української служби завдяки перекладу на англійську, іспанську або португальську бачили у таких регіонах як Латинська Америка.
У квітні 2022-го я виїхала до Британії й почала працювати у Tortoise Media. До того мала досвід співпраці з цим медіа як фрилансерка: писала статтю, інтерв’ювала людей для подкасту про бомбардування Маріуполя, шукала учасників для подкасту Invaded: Voicemails from Ukraine. Це були історії людей з різних міст: Харкова, Одеси, Києва; дехто перебував на той момент у дорозі з України, вивозив малолітніх дітей. Я і сама була одним з цих голосів.
Як змінилося висвітлення війни в Україні у британських медіа з точки зору якості?
Приблизно перші два-три місяці повномасштабної війни майже на всіх перших шпальтах провідних британських видань були фото з України: то Одеса, то зруйнований будинок в Києві, то знімки з лінії фронту… Повномасштабне вторгнення стало великим потрясінням: всі думали, що з перемогою над Гітлером війни в Європі закінчилися. І перебити тему української війни в британських медіа міг хіба дуже гучний внутрішньополітичний скандал.
Згодом, коли події почали повторюватися, коли аудиторія побачила, який вигляд мають ті чи інші речі, інтерес до війни в Україні дещо знизився, я б сказала, природним шляхом. Якось обговорювала висвітлення подій на фронтових і прифронтових територіях з одним із британських журналістів, який постійно їздить в Україну. Він казав: «Зараз поїду в Покровськ. Я це все вже бачив у Бахмуті, у Мар’їнці, тепер я це побачу в Покровську». Тобто це одна і та сама картина: навколо обстріли, міста бомблять, цивільних вмовляють виїжджати.
Згадаймо, наприклад, війну в Сирії — там відбувалося те ж саме. Адже не може така війна кілька років поспіль залишатися на перших шпальтах іноземних газет. Жодна аудиторія у світі не готова починати свій день виключно з теми якоїсь війни, далекої від них. При цьому, звісно, люди можуть переживати, допомагати українцям, приймати біженців у себе вдома тощо.
Проте увага до теми України з боку британської аудиторії все одно зберігається. Різниця лише в тому, що на перші шпальти тепер потрапляють не фотографії з фронту, а здебільшого політика. Так, це може бути президент Володимир Зеленський, керівник Офісу президента Андрій Єрмак або інші учасники чи учасниці офіційних делегацій, які долучаються до міжнародних зустрічей, ведуть перемовини з західними партнерами. На перший план вийшла тема переговорів та припинення вогню.
Важливо розуміти, що потрапляння України на першу шпальту не завжди гарантує для нас щось добре: нам не обов’язково дадуть більше зброї, а у прихильників Путіна [на Заході] не зміниться майндсет. Для цього нам потрібно працювати глибше, зокрема зі світоглядом цих людей, застосовуючи деколонізаційні наративи. А це складно, довго, часом нудно і дуже витратно.
Загалом же, на мою думку, якість британської журналістики, особливо репортажної фронтової, коли люди роками їздять на війни й висвітлюють конфлікти у гарячих точках, сумнівів не викликає. BBC завжди висвітлює події в Україні й у них завжди є хтось на фронті, у прифронтових містах, у Києві. Коли в Україні щось відбувається, ти просто вмикаєш BBC і бачиш все, що там, удома.
Як загалом обираються теми для перших шпальт?
Суспільство цікавиться всім. Інколи на першій шпальті видання опиняється звичайна людська історія. Наприклад, хлопчика, який помер в лікарні після того, як лікарі під час трьох попередніх візитів не помітили у нього симптомів сепсису. Або, наприклад, жінки, яка мала неприємну історію з принцом Ендрю і недавно наклала на себе руки.
Якщо, скажімо, прем’єр виступає у парламенті й паралельно десь відбувається якийсь міжнародний саміт, про це все роблять лайви. Але у топі на головній сторінці може стояти якась людська історія. Увага до таких кейсів справді важлива, бо кожен із них потім стає прецедентом, на основі якого може сформуватися якесь нове правило.
Британців також цікавить тема корупції у владі та інші скандали, пов’язані з місцевими політиками. Наприклад, одна політикиня мала серйозні іміджеві проблеми через те, що на своїй сторінці в LinkedIn колись зазначила неправдиву інформацію в резюме: «подовжила» термін своєї роботи в одній структурі та перебільшила свою роль в іншій. Цей випадок став топтемою у британській політичній журналістиці.
З якими пропагандистськими наративами та дезінформацією найчастіше стикається британське суспільство? Як у контексті російсько-української війни, так і загалом.
Одного разу мені доводилося пояснювати деяким іноземцям, щоправда, не британцям, чому ми, українці, не хочемо просто взяти й здатися і навіщо просимо зброю в Америки. Проте у британському суспільстві у переважної більшості людей все дуже чітко. Вони кажуть: уявіть, що Німеччина напала на Швейцарію — і що, казатимете швейцарцям здаватися, бо ви, мовляв, говорите з німцями однією мовою, ви менші за розмірами? Це ж ненормально.
Тож я не бачу у британській пресі якихось кричущих проросійських наративів. Але пам’ятаємо матеріал The Economist про Одесу, який мав назву Cancel Culture in Ukraine («Культура скасування в Україні»). І вся ця «cancel culture» зводилася до бажання деяких активістів повалити пам’ятник Пушкіну в межах деколонізації. Журналіст поїхав до Одеси, поспілкувався з людьми, але, як з’ясувалося, не взяв у свою статтю цитати багатьох інтерв’юйованих, які мали проукраїнську позицію.
Так, у цій статті були коментарі теперішнього радника мера Одеси Ніки Вікнянського, але представили його як скромного торговця меблями. Там є його цитата, що, мовляв, ніколи не думав, що доведеться захищати історичний центр Одеси не лише від путінських вандалів, а й від своїх домашніх. Далі автор статті розвиває цю думку аж до того, що Одеса страждає не лише від дронів і ракет, а й від української влади. Далі переходять до пасажу про те, що цей регіон — особливий, у ньому є якась «своя мова», «своя культура» тощо. Тобто викладаються імперські наративи.
Також я стикалася з тим, що деякі авторитетні редактори старшого віку не завжди говорять про кримський «референдум» як про незаконне явище. Люди дуже старшого покоління у журналістиці можуть і досі мати світогляд, який сформувався тоді, коли вони висвітлювали життя СРСР. Можливо, через це у їхній свідомості Москва і досі залишається центром, на який треба рівнятися.
Яким є ставлення британських медіа до «хороших росіян»? Зокрема і до «ліберальних російських журналістів»?
Щорічно Thomson Reuters Foundation проводить велику журналістську конференцію, вручаючи медійникам премію. Спікери та гості, яких запрошує команда, зазвичай дуже круті. Наприклад, у 2022 році на конференції, де я також була присутня, першу панель модерувала Крістіан Аманпур (Christiane Amanpour) — відома американська воєнна кореспондентка, провідна журналістка CNN. Але гостьовим спікером, який відкривав цю конференцію, був Дмитро Муратов — росіянин, співзасновник «Новой газеты», лауреат Нобелівської премії миру. Промову для конференції — keynote speech — він записав російською мовою.
Тоді «хороший русский» журналіст, ліберальний лауреат Нобелівської премії сказав: мовляв, не розумію, чому ми повинні воювати з українським народом. Ми разом маємо жити, співіснувати, працювати, розробляти надра. Тобто це був той самий колоніально-імперський наратив. При цьому, думаю, надра, які Дмитро хотів розробляти «разом» з українцями, очевидно, мали б бути саме українськими — він явно не запрошував українців разом «разрабатывать полезные ископаемые» в Росії.
Тоді звучало багато меседжів, які містили імперські наративи. І також згадувалася необхідність створити фонд імені Анни Політковської задля допомоги тим російським журналістам, які через війну були змушені виїхати з країни та перебувають «вдали от родины». Тобто ім’я убитої журналістки хочуть використати, аби допомогти російським журналістам, які насправді не впоралися зі своєю функцією опозиції, з функцією просвітництва мас, протидії російській пропаганді і які спокійно виїхали за кордон за власним бажанням.
З іншого боку, російські журналісти так званих опозиційних видань насправді дуже ефективні у своєму завданні розповідати про страждання, про те, що вони теж жертви війни. Вони прирівнюють себе до українського суспільства, українських журналістів і використовують це, наприклад, аби просити фінансування в іноземних донорів. Та сама Meduza видає свої книги — це або успішний бізнес, або ж успішна робота з грантодавцями. Бо я не думаю, що вони роблять це собі у збиток.
Що робити в таких ситуаціях українцям? Мені здається, неправильно розповідати всім, що так звані російські ліберальні журналісти не мають рації. Тобто нам не потрібно орієнтуватися на те, що сказала російська опозиція. Це завжди про вторинну позицію, а не про активність. Натомість ми маємо створювати власні інформаційні приводи, розповідати більше про те, що відбувається у нас насправді.
А як щодо запрошення так званих ліберальних росіян на ефіри як гостей, експертів?
Показовий випадок — це коли російського громадського та політичного діяча Володимира Кара-Мурзу, звільненого з російської в’язниці, почали активно запрошувати на інтерв’ю. Адже він вважається опозиціонером. Окрім російського громадянства має британське.
Ми повинні зрозуміти, що плюралізм думок і об’єктивність для міжнародної спільноти — це не завжди те, що приємно нам самим. Якщо ми самі боремося за об’єктивність, маємо розуміти, що запрошуватимуть на ефіри людей з різними поглядами. І ми не можемо зачистити інформаційне поле так, як цього хочеться саме нам. Це насамперед зашкодить нам самим.
Нещодавно я була на конференції, де в одній з панелей брали участь троє людей: британець, американець і канадець. Тобто це не були люди з країн, які воюють між собою. Вони мали більш-менш схожий культурний бекграунд. Однак двоє з них виражали абсолютно протилежні погляди. Один сказав, що Україна має піти на поступки, визнати Крим російським, і фактично повторив те, про що говорить Путін. Другий казав, що якщо Україна це зробить, будуть величезні наслідки, і перерахував їх. Все це вони викладали спокійним тоном, і це вищий пілотаж — не зриватися на емоції. Коли закінчилася панель, вони встали, потисли один одному руки й цивілізовано розійшлися.
Після конференції я спілкувалася з організаторами, і вони сказали, що спеціально запросили того спікера з протилежною позицією, аби показати, що і така думка існує. Адже коли в панелі сидять двоє людей, які повністю між собою згодні, вам це дуже приємно чути, але тоді ви думаєте, що картина світу і є саме такою. Та насправді ж вона — інша. І ми повинні бачити її реальну.
Ми, українці, дуже багато мислимо емоціями, ображаємося, що Захід про нас забув, що ми зникли з перших шпальт іноземних видань. І ми часто хочемо чути тільки те, що нам до вподоби. Та якщо ви почитаєте пресу так званого Глобального Півдня, вам там взагалі нічого не сподобається. У газеті типу The Times of India можна знайти всі можливі наративи Кремля — такі, що часом волосся стає дибки.
Але світ — саме такий. Ми не можемо постійно залишатися у своїй комфортній мушлі. Що ми можемо зробити, то це ефективно співіснувати. Бути кращими, голоснішими, розумнішими, ефективнішими, пояснювати, що поки «хороші руські» журналісти просять гроші на свою «жизнь за границей вдали от родины», українські журналісти, які виїхали за кордон через війну, подекуди змушені працювати у кафе і мити посуд, наприклад. Що українські журналісти, які їздять на фронт, ризикують життям. Що є журналісти, яких мобілізували. А є такі, яких убили. Тобто ми повинні думати про себе і виступати з проактивної позиції.
В українському сегменті соцмереж періодично спалахують скандали, пов’язані з етичними аспектами висвітлення наслідків російської агресії. Наприклад, як варто / не варто фотографувати постраждалих від ракетних обстрілів, чи мають журналісти знімати похорони убитих Росією військових та цивільних. На користь суперечливих фото можна почути аргумент «це має бачити світ, міжнародна аудиторія». Чи з’являються такі знімки у британській пресі? Чи реагує на них британське суспільство?
Щодо етичного боку роботи журналістів та дотримання професійних стандартів, то кожне медіа має свої стандарти — не для годиться, а щоб справді керуватися ними у своїй роботі. Також переважна більшість видань в Західній Європі та Америці має при редакції людину чи й цілий відділ, до чиїх обов’язків входить зокрема слідкування за дотриманням таких політик — editorial policy — перед публікацією матеріалу. І ше є редактор зі спілкування з читачами. Якщо аудиторії щось не сподобалося, якийсь контент зачепив або травмував, і є відгуки, читачі можуть написати скарги до редакції, які розгляне оцей редактор. У випадку, якщо з’ясується, що норми й стандарти справді були порушені, медіа має перепросити. Або ж якщо всіх стандартів було дотримано, все одно відповісти тому, хто залишав скаргу, та пояснити, що порушень не виявлено.
Наприклад, на BBC такі скарги розглядає Editorial Policy advisers. Пам’ятаю, коли у 2014 році почалося вторгнення Росії на Донбасі, BBC активно вживало слово rebels (повстанці). У британців це слово не має емоційно забарвленої конотації, як у нас. Для них rebels — озброєні люди, які не належать до офіційних збройних формувань, до армії або поліції. Тоді до редакції писало багато обурених людей, і мені доводилося роз’яснювати британським колегам з BBC, в чому полягає різниця у сприйнятті цього слова для українців та іноземців.
В Україні дуже сильно бракує такого органу як Рада преси у Швеції, наприклад. До цієї структури входять медіа, які готові об’єднуватися, формувати спільний кодекс і спільні правила взаємодії з аудиторією. Також Україні бракує медіаомбудсмана та редакторів зі взаємодії з аудиторією при редакціях. Аудиторія повинна мати можливість залишити звернення, зафіксувати порушення, отримати зворотний зв’язок. В Україні такого механізму, який працював би для всіх медіа, немає. Тому медіа, які порушили Кодекс журналістської етики, здебільшого не реагують на висновки експертних організацій, ні в кого не просять вибачення і не несуть відповідальності.
В українських медіа відчувається певна тенденція щодо вікового і гендерного розподілу ролей у редакціях. Наприклад, медійники й медійниці старше 40 років переважно переходять на керівні посади, редакторські, тоді як саме журналістами й репортерами «в полі» працюють молодші колеги. Чи існують подібні тенденції у британських медіа?
Якщо ви зайдете в BBC World Service, то побачите там велике різноманіття. Мені здається, медіа завжди відображає свою цільову аудиторію. Свідомо, несвідомо, але ти пишеш те, що тобі цікаво, і тоді це цікаво таким, як ти. Тобто ти в хорошому сенсі маєш віддзеркалювати свою цільову аудиторію, або твоя аудиторія підтягується під тебе.
Так, деякі британські медійники все життя працюють саме журналістами. Загалом же, хтось приходить в журналістику, аби побудувати кар’єру, а інші — щоб робити журналістику. І якщо ти робиш журналістику, то робитимеш її, скільки б тобі років не було. Подивіться на британських кореспондентів в Україні, наприклад, на Джеремі Боуена (Jeremy Bowen). Йому 65 років. Я бачила його на конференції у Кембриджі, а перед тим він був на включенні з Києва, а ще раніше — на лінії фронту в Україні.
Наскільки важливою для британських медіа є наявність профільної журналістської освіти у співробітників?
Це взагалі неважливо. Більшість моїх колег має історичну, літературну освіту, є й антропологи, і люди з економічним бекграундом. Один колега за першою освітою — морський еколог.
У Британії немає такого, як було, наприклад, у Радянському Союзі та у країнах «постсовка», коли ти приносиш трудову книжку у відділ кадрів, а твій диплом має бути здобутий у профільному виші. Найбільше тут важать досвід, портфоліо, попередні публікації, визнання на конкурсах, преміях, професійні нагороди, а також зв’язки та вміння добре писати.
Чи поширеною є неформальна освіта серед представників і представниць британської медіасфери?
Такі проєкти існують. Наприклад, ми робили Tortoise Journalism School. Нещодавно анонсували схожу школу — The Observer Journalism School. Це навчання розраховане абсолютно на всіх: немає обмежень за віком, статтю, професійним бекграундом, не важливо, працюєш ти журналістом, чи ні. Там раді бачити всіх.
Головне фото: Ніна Кур’ята (фотограф Надія Федорова)
Ми відстежуємо ключові тенденції у світі медіа, публікуємо результати останніх медіадосліджень, розповідаємо, як за кордоном медійники, освітяни та науковці взаємодіють з ШІ, реагують на зміни в політичному середовищі й вивчають суспільства. Інтерв’юємо цікавих і незвичних спікерів — від колишнього головного редактора телебачення Сараєва до медіадослідниці з Австралії, проти якої Кремль висунув персональні санкції. Шукаємо незвичні погляди на освіту, медіа, протидію дезінформації та технології. Даємо голос українським викладачам журналістики й поступово формуємо базу журфаків України. Розвиваємо платформу електронного навчання Е-навчання.
ПІДТРИМАЙТЕ JTA — щоб ми могли й надалі створювати контент, який розширює горизонти.
Це можна зробити, переказавши посильну для Вас суму за такими реквізитами:
РЕКВІЗИТИ:
Одержувач платежу: ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МЕДІА ТА КОМУНІКАЦІЇ»
Код ЄДРПОУ: 42146919
Рахунок: IBAN: UA253003350000000260052372600 (валюта: UAH) в “Райффайзен Банк” (МФО: 300335)
Призначення платежу: Благодійний внесок на статутну діяльність від… (П.І.Б – для фіз.особи, найменування – для юр.особи)