Чи змінить щось поділ на науково-педагогічних та педагогічних працівників — досліджувала Наталія Стеблина, професорка кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса.
Багато розмов про те, що до викладання журналістики у вишах потрібно залучати практиків. Однак на ділі не все так просто. В Україні вимоги до університетських викладачів закріплені на законодавчому рівні. Аби практика взяли на роботу в штат, у нього або неї має бути щонайменше п’ять наукових публікацій за останні п’ять років. Цього не вимагають хіба від тих, хто працює за сумісництвом не більше, ніж на 0,25 ставки. У такому разі викладач читає одну-дві дисципліни, чого для практико-орієнтованих програм може бути замало. Про зарплату такого працівника нічого й сказати.
Є й інші перешкоди для залучення практиків до журналістських програм: навантаження, якого, як правило, не вистачає на всіх, бюрократія та різні підходи до розуміння суті вищої освіти. Далі у тексті розбираємо цю проблему глибше, аби зрозуміти, як її вирішити.
А що там у Європі?
Перш ніж розповісти про Україну, добре б дізнатися, чи стикаються зі схожою проблемою колеги за кордоном. Оскільки моя кафедра брала участь у кількох проєктах із британськими організаціями та університетами, я мала нагоду запитати, як у них все влаштовано. Так, у Кардіффському університеті викладачі-практики розповідають, що працюють зі студентами у студії цілий день: зранку — збори, де обговорюють майбутній випуск новин чи програму, наприкінці занять — презентація готового продукту.
Джеймс Роджерз (James Rodgers), доцент з міжнародної журналістики у City St George’s, University of London, розповідає, що у них викладачі поділяються на дослідників та педагогів. Які ж вимоги до останніх? «Ми дивимося на їхній досвід та досягнення, також важливе вміння викладати чи ж проводити тренінги, адже не всі професіонали є гарними вчителями. Мати практиків для нас важливо: вони дають [актуальні] знання про індустрію, яка постійно змінюється. Я працював журналістом 15 років тому. І хоча я досі час від часу цим займаюся, вдячний колегам, чиї практичні навички більш сучасні», — говорить Роджерз.
А як щодо університетів в ЄС? Оксана Почапська, доцентка кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, яка має досвід викладання у Польщі, каже, що там також розрізняють посади в університетах «із відповідним розподілом обов’язків, із відповідним рівнем зарплати». Обмежень на кшталт 0,25 ставки для викладачів без наукового доробку немає.
Директорка Могилянської школи журналістики Вікторія Романюк, яка три роки працювала в Університеті Карлоса III в Мадриді, розповідає, що практиків до викладання там залучають кількома способами:
- до навчального плану вводять курси чи майстерні від запрошених редакторів, репортерів, продюсерів, аби ті ділилися практичними навичками зі студентами;
- університети укладають офіційні контракти з досвідченими журналістами як з professors of practice: вони викладають на рівних із викладачами-дослідниками, але наукових публікацій писати не мусять.
- через партнерство з медіаорганізаціями: студенти працюють у «живих редакціях» при університетах (campus newsroom), де під керівництвом практиків створюють контент для медіа.
Для українських освітніх програм із журналістики введення подібних практик було б корисним. Адже ми, дослідники, не навчимо наших студентів професійно монтувати відео, верстати газету чи вести телепередачу. Як мій колега Джеймс, ми можемо час від часу публікуватися чи записувати блоги, але із найсучаснішими інструментами журналістської практики не будемо знайомі, бо обрали для себе інший професійний шлях.
Що із педагогічними працівниками в українських вишах?
В Україні тривалий час говорять про такий самий поділ викладачів, але поки що в університетської спільноти немає розуміння, як це має працювати. Сергій Радіо, проректор з наукової роботи ДонНУ імені Василя Стуса, каже, що Міністерство освіти і науки хоче посилити роль наукової роботи в закладах вищої освіти. У перспективі має схвалити поділ на науково-педагогічних та педагогічних працівників, аби доплачувати першим за їхні наукові здобутки.
Проте ця зміна може викликати численні проблеми, зауважує Сергій: «У науково-педагогічних і педагогічних працівників буде різне навантаження. Перші матимуть не більше 480 годин аудиторної роботи та, відповідно, виконуватимуть не менше 480 годин наукової роботи протягом навчального року. Тимчасом у педагогічних працівників буде 900–960 годин аудиторної роботи. Тобто кількість годин суттєво збільшиться, а зарплата залишиться такою ж, як була! Також не зрозуміло, звідки брати фінансування для реалізації цих змін законодавства. Бо якщо кафедра має, наприклад, 1800 годин навантаження і зараз це три ставки по 600 годин, то після зміни це має бути чотири ставки по 450 годин, тобто університетам доведеться збільшити видатки на зарплату і вартість за навчання. І якщо, можливо, на поточний рік університети врахували потенційне збільшення видатків на зарплату викладачів, які забезпечуватимуть реалізацію освітніх програм, то на проміжних курсах це зробити неможливо. Оскільки зміни в договори, укладені в минулі роки, вносити можна тільки за погодженням із замовниками такої підготовки, на що навряд чи хтось погодиться».
Проте припустимо, що ці зміни усе ж поступово впровадили й університети знайшли можливість виплатити зарплати викладачам і встановити більш-менш адекватну ціну за контракт. Які ж будуть вимоги до педагогічних працівників? Доведеться їм писати статті чи ні?
Наразі це не відомо, каже Сергій Радіо, оскільки ліцензійні умови провадження освітньої діяльності, де й закріплена вимога щодо п’яти наукових статей для всіх університетських викладачів, були викладені на громадське обговорення: «Саме в них мають передбачатися в тому числі і вимоги до педагогічних працівників закладу вищої освіти. Анонсувалося, що від них не вимагатимуть наукової роботи. Але ми не знаємо напевно, що запропонують за результатами цього громадського обговорення».
Сергій також зауважує, що поділ науково-педагогічних працівників на тих, хто збереже статус НПП, і тих, хто перейде до категорії педагогічних працівників, може призвести до скорочення кафедр. Поняття «кафедра» законодавчо унормоване: відповідно до Закону України «Про вищу освіту» (стаття 33), кафедра — це структурний підрозділ закладу вищої освіти, у якому за основним місцем роботи працюють не менше п’яти науково-педагогічних працівників, принаймні троє з яких мають науковий ступінь або вчене (почесне) звання. Уявімо ситуацію: у штаті кафедри працює шість науково-педагогічних працівників, з яких двоє переходять до категорії педагогічних. У такому разі кафедра втрачає право на існування як самостійний структурний підрозділ. Тому реформувати освітню сферу слід надзвичайно уважно й обережно.
Що говорять гаранти та завідувачі кафедр?
Поки освітня спільнота чекає остаточного рішення щодо поділу викладачів, українські університети, в яких є освітні програми із журналістики, мають якось справлятися з цією проблемою вже зараз. Чи змушують практиків писати наукові статті? За нинішнім законодавством мали б, якщо практик у штаті і працює більше, ніж на 0,25 ставки. Хтось знаходить суперечливий вихід: викладачі-дослідники просто додають у «співавтори» своїх публікацій колег-практиків з кафедри. Відкрито мені про це ніхто не захотів сказати.
Є й інші варіанти.
Валерій Дрешпак, професор кафедри журналістики Університету митної справи та фінансів, розповідає, що вони запрошують до викладання практиків, але ті зазвичай не беруть багато годин, аби приділяти вдосталь часу основній роботі.
«У нас майже всі мають досвід роботи за фахом, а умовні «практики» ділять ставку асистента по 0,25. Вони ведуть лише практичні, керують практиками, однак пишуть разом з нами навчально-методичні розробки. Наукою займаються у своє задоволення, оскільки всі є аспірантами і за своєю темою дисертації їм слід щось писати», — каже Валерій.
На деяких освітніх програмах взагалі обходяться без практиків у штаті. Світлана Семенко, завідувачка кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, говорить, що із практиків мають одного сумісника — заслуженого журналіста України.
«У нас бінарні пари — це заняття, які разом проводять наш викладач і практик. Наприклад, наша випускниця, моя колишня студентка, а нині редакторка медіа “ЗМІСТ”, розповідає про імплементацію в редакційну політику журналістики рішень чи створення редакційного синопсиса, а на заняття про медіаправо приходить фахівець із Нацполіції. Так ми поєднуємо теоретичний та практичний матеріал. І не відчуваємо потреби щось змінювати. Ше ми систематично проводимо позаудиторні тренінги із журналістами-практиками», — розповідає Світлана.
Та як бути, якщо на певній освітній програмі хотіли б приділити більше уваги практиці? До того ж деякі університети відмовляються брати на роботу викладачів на малі частки ставки — через високі податки. Тобто за такого підходу, якщо слідувати сучасним вимогам, найняти сумісника-практика без наукових статей взагалі неможливо.
Любов Василик, завідувачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, розповідає, що у них працює троє практиків з різних типів медіа, усі заслужені журналісти.
«Наукові статті — це велика проблема. Наші журналісти роками активно працювали у професії, саме тому досвіду наукової роботи не мають. Декому за віком уже пізно займатися науковою діяльністю. Вони можуть хіба методички написати, але не статтю. Якщо ж наймати тільки теоретиків, то треба розуміти, що у них немає практичного досвіду. Можливо, колись в юності вони працювали журналістами, але ж ця сфера постійно змінюється. Тож їхній досвід не відповідатиме сучасним потребам. І будуть у нас у такому разі не дипломи, а фікція. Освіту заганяють у рамки, інструкції спускають згори, і з викладачами, гарантами освітніх програм ніхто не радиться», — каже Любов.
Також, на її думку, стимулів викладати дуже мало, фінансове становище деяких університетів узагалі жалюгідне, тож інколи викладачам доводиться закуповувати за свої кошти розетки або фарбу для аудиторій.
Оксані Почапській, гарантці освітньої програми «Журналістика» КПНУ імені Івана Огієнка, важливо, щоб у викладача-практика було насамперед професійне портфоліо та уміння викладати:
«Не зобов’язаний практик, який прийшов читати курс із теле- чи радіожурналістики, репортерства, мати фахові публікації в журналах категорії Б. Ба більше, він взагалі не зобов’язаний знати про існування таких журналів. Зате однозначно повинен розбиратися в трендах, технічних новинках у своїй галузі, мати якісь професійні лайфхаки (а це приходить виключно з досвідом), які знадобляться майбутнім професіоналам. За умови, що при наших зарплатах такий практик захоче йти викладати більше, ніж на 0,25 ставки, його не просто треба брати, а й заохотити і підтримати. Бо от тут вже йдеться не про заробітки, а про справжнє покликання — бажання передати свої знання, уміння й навички майбутнім фахівцям. Норма в 0,25 ставки — це дуже нелогічне обмеження».
Розповім і про досвід нашої кафедри журналістики та соціальних комунікацій. Ми всіляко заохочуємо наших студентів займатися наукою, але головним для нас є навчити їх створювати професійний медіаконтент. Саме тому у нас багато практичних дисциплін, а наприкінці навчання що бакалаври, що магістри готують медіапроєкти. І вимога в 0,25 ставки призводить до того, що ми беремо на роботу п’ятьох практиків, кожен із яких читає одну-дві дисципліни. Це дуже невигідно для всіх: для університету — через згадану податкову специфіку, для викладачів, які отримують копійки, але від яких ми очікуємо віддачі, та і для самої кафедри, адже нам хотілося б залучати практиків і до кафедральної роботи, наприклад, до розробки вимог до того самого випускного медіапроєкту або ж і для керівництва ним.
Видається, що цими вимогами до викладачів-практиків МОН вказує на їхню нерівність із викладачами-дослідниками і… небажаність. Мовляв, побачать свою зарплату на 0,25 ставки і без надбавок — самі втечуть. І проблеми не буде.
Вікторія Романюк говорить, що в освітніх програмах з журналістики дуже важливо поєднати академічну основу із сучасним досвідом медійників-професіоналів: «Практики навчають того, чого не знайдеш у підручниках: роботі з цифровими інструментами, технікам створення контенту. Вони приносять в аудиторію моделі редакційної роботи та живі кейси. “Академіки” своєю чергою формують ширший світогляд, розвивають критичне мислення, дають методологічні інструменти й знайомлять із сучасними теоріями та дослідженнями».
«Я добре пам’ятаю часи, коли студенти-журналісти на заняттях завчали, що таке замітка чи репортаж, але приходили в редакцію без навичок писати у цих жанрах. Тоді журналістська освіта бунтувала проти такої моделі, намагаючись змінити підхід. Наприклад, у Могилянській школі журналістики діяли сертифікатні програми Digital Future Journalism та Digital Media in Universities, які навчали і журналістів, і викладачів практичним цифровим навичкам, а також знайомили з міжнародним досвідом створення медіапродуктів. Сьогодні складається враження, що нас намагаються повернути в ті часи. Це неабияк непокоїть», — додає Вікторія.
Університети мають випускати теоретиків, а інститути — практиків?
Років двадцять-тридцять тому багато вишів в Україні вирішили стати університетами. На думку Сергія Радіо, через це поняття університету в Україні розмилося. «Внутрішньо я завжди протестую проти ідеї робити наші освітні програми практико-орієнтованими. Коли перед назвою “університет” стоїть якийсь інший термін — педагогічний, медичний, технічний, аграрний — така установа має бути не університетом, а інститутом. У нас просто викривлене тлумачення загалом статусності закладів вищої освіти. Коли йдеться про [класичні] університети, то насамперед це заклади, які вчать теорії», — каже Сергій.
В університетах, за словами проректора, залучати до реалізації освітньої програми практиків бажано, але це не найголовніше. На його думку, практична підготовка на виробництві «має дати можливість здобувачу продемонструвати свій рівень теоретичних знань, відчути себе у реальному секторі економіки чи на реальному потенційному місці роботи, але не більше». «Говорять, що студент, навчаючись в університеті, відразу має здобути якусь професію. Ні! Студент має відчути для себе, що для нього чи для неї буде цікавим під час вивчення тієї чи іншої практичної дисципліни або, відповідно, практичного навчання. Університет вирізняється саме наявністю дослідницької культури, де викладання спирається на науку, а не лише на практику», — каже Сергій Радіо.
Якщо перенести те, що каже пан проректор, у нашу медіасферу, то виходить, що інститути мають готувати журналістів, а от університети — умовних комунікативістів. Теоретиків, які вивчають і досліджують комунікації. У нас в Україні є такий поділ на рівні магістратури, яка може бути професійною чи науковою. Та з огляду на ринок і запити абітурієнтів, вважаю, що їх важко буде зацікавити лише теорією комунікації.
Може, просто дати освітянам можливість робити своє?
Насправді поділ на науково-педагогічних та педагогічних працівників лише частково розв’яже проблему. Оскільки у нашій вищій освіті досі існує сувора вертикаль підпорядкування МОН, ймовірно, вишам знову вказуватимуть згори, яким має бути розподіл між фахівцями, кого можна брати на роботу, скільки публікацій має бути у викладача… Чому гаранти освітніх програм та кафедри досі не можуть обирати викладачів за власними критеріями?
До того ж фінансовий аспект залишиться невирішеним. Нова система поділу викладачів нібито має мотивувати більше займатися наукою, бо за це доплачуватимуть. Тобто у мене заберуть години, бо замість аудиторного навантаження я маю писати статті. Чи отримуватиму я більше, ніж зараз? Навряд. І якщо на кафедрі наближається акредитація, і мені як гарантці освітньої програми треба цим займатися, у мене не буде часу на науку. Тобто я отримаю ще менше, навіть якщо акредитація буде успішною.
Ше важливо ось що: ми так і не позбулися наукових «мурзилок». Тож яка цінність буде у тих наукових публікаціях, які я напишу в ці «мурзилки»?
Проблема із викладачами-практиками свідчить про серйозний баг у системи вищої освіти України.
Нещодавно у межах співпраці із City St George’s, University of London ми отримали 11 ящиків обладнання для медіалабораторії. По суті, з цим обладнанням має розібратися завідувач лабораторії, який отримує… трохи більш як шість тисяч гривень на місяць. На це у нас є тільки одна ставка. А тепер уявімо його зобов’язання: одна людина повинна знати, як поставити світло, налаштувати звук, організувати студійну зйомку, зробити професійний монтаж… Так само кардинально різнитимуться зарплати, які наші викладачі-практики отримують у себе в редакціях і в університеті.
Фактично, це нагадує радянську реальність, де інженер або будь-який інший інтелігент отримував менше, ніж робітник. Вважалося, що так ми увійдемо у світле майбутнє. Але відомо, чим це закінчилося.
Тож що чекає українські університети, які животіють без підтримки держави чи то бізнесу, без нормальної системи мотивації для викладачів та студентів, проте із постійними інструкціями згори й надлишком бюрократії? Поки що не маю позитивних прогнозів.
Фото надані спікерами
Головне зображення: Kenny Eliason / Unsplash