Березневий ранок в Іванівці, що на Київщині. У мене на руках 45 примірників першого номеру «Надійної газети», орієнтованої на людей старшого віку. Частину потім рознесе місцева поштарка, а частину я роздам сама, позиціонуючи видання як «інтелектуальний подарунок від моїх колег». І отримаю багато подяк, трохи здивованих поглядів і одне прохання приходити частіше.
«А це на честь мами так назвали газету?» — запитує 64-річна Антоніна, коли вручаю їй примірник «Надійної газети».
Мою маму звати Надія, і в селі знають, що на неї можна покластися. Вона заплатить за електроенергію сусідки-дачниці, підмінить колегу-технічку на минулій роботі й підкаже, що робити, коли в тебе кашель або проблеми з газовим котлом. Частково цю інформацію, особливо в темі здоров’я, мама взяла з друкованих видань. І закриття «Газети по-українськи» (ГПУ) у 2022-му, яку мама виписувала з 2008 року, стало для неї неприємною звісткою. Після того мама передплатила «Експрес», але він так і не став повноцінною заміною ГПУ, яка підкупала стилем «пишуть так, як ми говоримо в житті».
Насправді назву «Надійна газета» придумали мої колеги з Українського інституту медіа та комунікації. Вони власне розробляли й редагували її, орієнтуючись на смаки людей старшого віку (імена та прізвища учасників команди можна побачити на останній сторінці газети). Пояснюю це Антоніні. Вона, тимчасом гортаючи газету, коментує: «О, Портников! Мені подобається його аналітика. Рецепт від Клопотенка? Поділюся з родичкою, вона якраз фанатіє від «Мастершефа». Хоча не уявляю, як дивитися це шоу: воно ж чотири години йде!».
Євген Клопотенко до вподоби і 72-річній Надії з моєї вулиці. «Кулінарія — це моя пристрасть, постійно дивлюся рецепти в фейсбуці. Більше там нічого не клацаю: боюся кудись влізти не туди», — каже Надія.
У фейсбуці, а також у вайбері та телеграмі її зареєстрували донька із зятем після початку повномасштабної війни (тоді ж у Надії з’явився смартфон). Здебільшого вона розбиралася у ньому сама за допомогою інструкції, оскільки діти пояснювали все похапцем та й в село приїжджали хіба на вихідні. Часом Надія звертається з технічними питаннями до сусідчиного внука. Загалом смартфон для неї зручний, але коли треба працювати на подвір’ї чи на городі, Надія бере з собою кнопковий телефон: не відтягує кишеню і не випаде.
Надія, як і багато українців, згідно з останнім дослідженням USAID-Internews, здебільшого дізнається новини через телеграм. Підписана на чотири-п’ять каналів. Деякі з них належать інституціоналізованим медіа, як-от «УНІАН», «Букви». Ще один канал присвячений новинам Білоцерківського району, там, зокрема, повідомляють про повітряні тривоги та рух безпілотників на Київщині. Надія може допізна відслідковувати цю інформацію, переживаючи за доньку із зятем, які живуть в місті. «Знаєш, мені це дає якесь відчуття контролю над ситуацією», — каже жінка.
З друкованих видань Надія передплачує лише щомісячник «Люди і долі». Каже, їй цікаво читати, як живуть інші сім’ї, а потім розмірковувати, скільки б цікавого вона могла розказати світові. Від інших видань Надія відмовилася: мовляв, матеріали газет, які вона передплачувала останнім часом, часто повторювалися між собою за змістом, та й ціни на пресу зросли. Тому жінка дуже дивується з приятельки Тетяни, яка «виписує аж 12 газет». «Вона, як прочитає, приносить все мені. А я кажу: “І ото немає куди тобі дві тисячі дівати?!”», — Надія киває на купу видань на столі.
Згодом Тетяна підтверджує у розмові кількість своїх передплат і навіть перераховує їх. Судячи з назв, вона цікавиться і садовою тематикою, і життєвими історіями. Зі слів моїх знайомих, Тетяна чи не першою на кутку дізнається про надходження платіжок або виплат на пошту і загалом знає, де що робиться. У свої 65 років вона працює посудомийкою у шкільній їдальні, її колеги здебільшого того ж віку. Тож коли я даю їй «Надійну газету», вона просить ще кілька примірників для «Наді, Тамари, Олі».
Надія орієнтує мене, кого з нашої вулиці «Надійна газета» зацікавить або ні. Той, мовляв, нічого не читає, навіть новин. Та погано бачить через глаукому й краще гортатиме тікток, дивлячись на знайомих, аніж газету. А от тій можна: вона любить читати. Надії складно зрозуміти людей, які нічим не цікавляться. Сама вона звикла постійно довідуватися щось нове. У 1990-х роках захоплювалася газетою «Совершенно секретно», де публікувалися розслідування. Зараз Надія цікавиться, що насправді відбувалося в СРСР: «Тоді нам мало що розказували, зокрема про насильство. Нас обдурювали, наприклад, щодо причин аварії на Чорнобильській атомній електростанції (з 1987-го до 2000 року Надія працювала там дезактиватором — ред.). Цікаво послухати розповіді істориків. Але часом думаю, що зараз стало занадто багато інформації. Можливо, не варто аж все повідомляти».
Щодо телебачення, то Надія не любить споживати контент про політику, мовляв, там багато несправедливості, «хтось когось підсаджує». Натомість дивиться турецькі серіали. Їх любить і 64-річна дачниця Галина. Каже, приваблюють гарні краєвиди та красиві актори. А ще серіал дає змогу хоч на деякий час відчути себе у казці.
«Надійна газета» хоч і не дає забути про реальність, не менш захоплива для моїх односельців. Дехто радий прочитати колонку Віталія Портникова, якого регулярно слухає по телевізору. Кілька читачок переказували мені матеріал, в якому представлений дещо критичний погляд на посівний календар. Усім без винятку сподобався дизайн газети: мовляв, у міру яскрава, а папір — якісний. А ще складно згадати, скільки разів я чула прикметник «цікава» / «цікавенька» / «цікавезна». Хтось навіть шукав моє прізвище в газеті: раз я поширювачка, значить, і творець.
Моя мама, якій я теж вручила примірник, похвалилася, що розгадала кросворд без підказки. А от пройти тест за QR-кодом відмовилася, навіть не намагаючись спробувати. Навіть під моїм наставництвом не захотіла. Нагадую собі, що їй випало пройти неймовірний інформаційний шлях. За часів маминого дитинства з усього кутка телевізор мала лише її сім’я, і навіть коли вдома нікого не було, люди вільно заходили до хати, аби подивитися футбол. А зараз мама знає, що таке фейк, переказує мені новини з телеграм-канала «Бабеля» і не лайкає картинки, які згенерував штучний інтелект.
За моїми спостереженнями, найскладніше в моєму селі емоційно не тим, хто живе сам та не має партнерів/дітей/внуків, а тим, у кого серйозні проблеми зі здоров’ям й коло спілкування водночас обмежене близькими родичами. У Надії болять ноги, піти на якийсь концерт у місцевий будинок культури — майже нездійсненна місія. Але в погожу погоду нерідко можна побачити, як Надія з приятелькою або цивільним чоловіком сидять на лавочці біля подвір’я. Якщо добрий знайомий проїжджатиме повз, так чи інакше зупиниться і перекинеться з ними словом. «Коли в мене помер чоловік, я не хотіла ні з ким спілкуватися, навіть з дітьми. Але згодом зрозуміла, що так не можна, і знайшла розраду в читанні книжок. Он мама підтвердить, скільки я всього з вашої домашньої бібліотеки прочитала… Як би не було складно, треба не замикатися в собі й отримувати інформацію від людей», — переконана Надія.
Наприкінці нашого інтерв’ю вона пропонує заплатити за «Надійну газету». Кажу, що нічого не потрібно: ми поширюємо газету з освітньою метою — допомогти людям старшого віку розібратися з тією інформацією, з якою вони стикаються у повсякденні: у соцмережах, в розмовах з родичами й друзями, через чутки. Поки що у нас заплановано три номери, і обіцяю Надії за можливості принести два наступні. «Потрібну річ робите», — з такими словами проводжає мене моя співрозмовниця. Відчуваю піднесення та гордість за колег.
«Надійна газета» видається з освітньою метою ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Міністерства Закордонних Справ у справах співдружності та розвитку Великої Британії та Zinc Network.