Який міжнародний досвід мають українські факультети журналістики? Як цей досвід можна конвертувати у розвиток вітчизняної журналістської освіти? Як інтегрувати українських науковців у світовий науковий дискурс медіадосліджень? Ці проблеми були у фокусі круглого столу «Міжнародний досвід для журналістської освіти та науки в Україні: виклики та перспективи», що відбувся 15 лютого 2023 року в рамках проєкту Journalism Teachers’ Academy, що реалізовує ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки DW Akademie. Публікуємо основні тези доповідачів та учасників обговорення.
Світ прийме нас лише модерними
Проблема наших взаємовідносин із глобальним контекстом та зі світом дуже гостро накладається на абсолютну нестабільність і непередбачуваність ситуації, в якій ми опинилися після повномасштабного вторгнення Росії, розповідає Роман Горбик, PhD, викладач Седертернського університету (Стокгольм, Швеція). Він пригадує, що ще у 2013-14 роках на Євромайдані можна було побачити банер із цитатою Юрія Шевельова «Світ прийме нас лише модерним».
Ця цитата окреслює як головну проблему, так і головну тему нашої інтеграції у світовий контекст. Це не просто налагодження зв’язків і нетворкінгу, використання можливостей для співпраці, це ще й модернізація. Світові не потрібна країна, яка є відсталою, неактуальною, яка, врешті, є неуспішною. Світові потрібна успішна Україна. І війна це показала чітко і виразно. Ми стали насправді цікаві та потрібні світові лише коли ми продемонстрували успіхи та можливість діяти нестандартно, а також навички сучасної роботи, яка значно перевершує старі стереотипи та радянські стандарти, якими послуговується Росія. Отже, для нас виклик – це відходити від цих радянських шаблонів і змінюватися, щоб ми, скажімо так, не тільки «ходили з простягнутою рукою» і просили у світу, щоб для нас щось зробили, а щоб і ми могли що запропонувати світові в такій формі, яка була б для нього зрозуміла і корисна.
Проблема міжнародного досвіду також гостра для України, тому що насправді у нас його не так багато. Тут можна говорити про цілу низку проблем, зокрема через невходження України в Європейський Союз, що могло б відкрити цілком нові можливості для співпраці. Це також проблема володіння іноземними мовами, зокрема науковою англійською, а також сучасним науковим апаратом і термінологією. З іншого боку, не можемо сказати, що цього досвіду немає. Україна вже має точки дотику з Європою, в яких співпраці й досвіду вже дуже багато. Києво-Могилянська академія та проєкт StopFake є прикладом, де в плані медійних досліджень співпраця із західними інституціями досить непогано поставлена. Організації, які досить добре інтегровані у світовий контекст і які дуже актуальні, якраз цікаві світові.
Що більше, після вторгнення Росії з’явилося багато гостьових посад для українців на Заході, й багато викладачів скористалися цим. Але тут треба бути свідомими того, що це все не назавжди. Це тимчасове рішення як для нас, так і для Західних університетів, однак це вже створило дуже багато нових точок дотику, де співпраця реально є і де вона має великий потенціал. Крім того, постали нові інституції, які мають на меті входження українських викладачів, дослідників журналістики, медіакомунікацій у світовий контекст. Одним із прикладів є Європейська асоціація комунікаційних досліджень та освіти (ECREA) – одна з трьох провідних наукових асоціацій у сфері медіа у світі. Якщо українці зможуть зайти в цю організацію, це створить величезні можливості для успіху нашої інтеграції.
Навчальний процес теж зазнав цілої низки викликів, головний з них – студенти та викладачі розкидані по світу. Українці знову застрягли в дистанційному форматі, який не припинявся ще з пандемії. Протягом трьох років навчальний процес зазнає певного хаосу, коли дистанційний та гібридний способи викладання чергуються. Це дуже погано для освіти, адже знижує її рівень. З іншого боку, ми можемо докласти зусиль до того, щоб перетворити виклик на можливість. Які тут можуть бути варіанти? Деякі зі способів – додавати цифрові та інтерактивні підходи до викладання. Що більше, можна додавати комбіновані курси, використовуючи можливості українців, які зараз працюють на Заході, зокрема на гостьових посадах. Можна залучати студентів з українських ЗВО, які навчаються в дистанційному форматі. Тобто це можливість інтегрувати українських студентів з акцентом на самостійній роботі. Більша кількість індивідуальних завдань, які пристосовані до конкретної ситуації кожного студента, а також спілкування особисто з кожним студентом буде найрезультативнішою. І це теж поверне нас до джерел вищої освіти.
Комплекс меншовартості треба викорінювати
В України є міжнародний досвід, він різноманітний, але питання в тому, який саме досвід нам потрібен і для чого, стверджує Таня Локоть, PhD, доцентка Школи комунікацій Дублінського міського університету (Ірландія). За її словами, хоча багато українських викладачів та студентів не за власним бажанням знаходяться за кордоном, проте вони отримують досвід і знання про те, як виглядає журналістська освіта в інших країнах світу. З цього досвіду можна взяти уроки чи інші корисні речі, і, як наслідок, змінити в навчальному процесі або в підході до української журналістської освіти. Багато світових журналістських програм мають ті самі виклики, що і ми зараз, можливо, не в такому обсязі, але вони так само переробляють свої програми, намагаються зрозуміти, які є ринкові питання та проблеми, які навички потрібні студентам тощо.
Водночас у будь-якій країні, де зараз перебувають українці, журналістська освіта є дуже різною, тому досвід українців – неструктурований. Тут важливо створювати можливості для обміну особистого досвіду українських викладачів і студентів у форматі вебінарів, неформальних обговорень, де разом зі спільнотою буде обговорюватися власний досвід, порівнюватимуться курси, можливості та програми. Чому це важливо? Бо саме в неформальному спілкуванні дуже часто знаходяться точки дотику, через які можна потім робити прорив. Також це дасть змогу створити можливості для обміну навичками, якими можна ділитися з іншими студентами. В Україні нині є чудові проєкти журналістики даних, наприклад, Texty.org.ua, які готові ділитися досвідом і з українськими, і з міжнародними студентами.
Важливо також розуміти, що не тільки Україна чи українські студенти та викладачі можуть чогось навчитися від західних колег, але водночас вони можуть чогось навчитися в нас. І це дуже важливо, тому що цей комплекс меншовартості треба викорінювати. Багато українських шкіл журналістики або програм є революційними, адже такого не роблять в західних школах. Потрібно плекати ці неформальні зв’язки та можливості для обміну досвідом та навичками. Цьому добре сприятимуть спільні програми або курси студентів з України та інших країн, а також поширення найкращих кейсів та продуктів вітчизняної журналістики серед світових програм. Світ уже цікавиться українським кіно, як-от фільмом Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», який отримав нагороду на головному фестивалі незалежного кіно у світі Sundance. Так само є зацікавлення українською журналістикою . Йдеться про нові теми, які є зараз важливими, як-от журналістика конфлікту, права людини, правосуддя, справедливість. Ці речі лише протягом останніх 10-15 років починають потрапляти в програми журналістської освіти, і це ті процеси, які відбуваються по всьому світу. І ми маємо розуміти, яким чином зараз, в тих умовах, які ми маємо, можемо інтегрувати ці теми й ці навички в наші програми.
Навички цифрової безпеки – це те, що почало з’являтися в навчальних програмах протягом останніх 5-10 років. Проте більшість західних програм журналістики не мають курсів чи навчання з цифрової безпеки для журналістів. Це те, що журналісти опановують, коли починають працювати. В Україні зараз є унікальна ситуація, коли ці навички можна отримати, на жаль, за дуже сумних умов, але можна. І це абсолютно неоціненний досвід.
Українські ЗВО можуть почати переробляти програми вже зараз, не чекаючи, коли для цього будуть більш сприятливі умови, адже ці зміни відбуваються зараз по всьому світу. У відкритому доступі є багато ресурсів, як навчати журналістів працювати з травмою або працювати з жертвами насилля. Вони переважно англомовні, але можна шукати фінансування для перекладу українською мовою або ж використовувати ці ресурси англійською мовою.
Інтеграція українських науковців у світовий дискурс медіадосліджень і у світову академічну спільноту можлива, якщо ми будемо говорити однією мовою. Йдеться не тільки про мову наукового спілкування та англійську мову, але й про можливість підтримувати українських науковців у перекладі та редагуванні своїх праць, а також створенні матеріалів у співавторстві з науковцями з інших країн. Тоді світ дізнається, що в Україні теж є дуже багато модерних науковців, які залучені у світові дискусії і які можуть додавати свої ідеї та дослідження до загального світового надбання. Українські голоси мають бути репрезентовані, люди мають знати про те, чим ми займаємось і які у нас є виклики, Така проста річ, як складання списків українських науковців з їхніми темами досліджень, а також поширення цих списків серед світових медіа і університетів може дуже посприяти цьому.
Необхідно підтримувати постійний діалог про науковий фокус і змінювати номенклатуру, адже у світі зараз все ще існує дуже багато кафедр російських та пострадянських студій. Потрібно боротися з цим, змінювати цю номенклатуру, бо інакше українців будуть сприймати як раніше . С віт хоче знати більше про Україну, тому він має бачити, з ким можна спілкуватися, створювати разом нові проєкти. Ми мусимо користуватись цим моментом.
Відмовитися від переконання «після мене — хоч потоп»
Одна з головних проблем, з якою українські викладачі зіткнулися і в умовах пандемії, і в умовах війни – це шалена навантаженість і недофінансованість, переконана Оксана Почапська, кандидатка наук із соціальних комунікацій, адьюнкт Інституту Філософії і Соціології Польської академії наук (post-doc програма PACIFIC), Варшава. За її словами, це найбільший виклик, з яким стикається сьогодні журналістська освіта, адже в Україні дуже поширена практика, коли один викладач стає універсальним і починає читати всі дисципліни. Однак основне завдання університету – це не лише навчити монтувати відео, правильно складати речення в тексти, щоб це якось звучало. Це насамперед має бути поєднання загальної академічної освіти та практичних навичок. Поєднуються вони тільки у тих умовах, коли викладач може поділитися власним досвідом, а залучити журналіста з колосальним практичним досвідом роботи досить складно.
Проблема журналістської науки в тому, що українські науковці таки мають величезний комплекс меншовартості. Ба більше, багато науковців «женуться» за публікаціями в журналах, що індексуються у наукометричних базах Scopus і Web of Science, адже в Україні існує вимога мати такі статті. Це зменшує простір для саморозвитку, а також спонукає багатьох купувати такі праці. Знову ж таки, гарний викладач і гарний науковець – це дві різних людини, не обов’язково це має бути поєднано в одній особі.
Важливо також, щоб українські науковці та викладачі говорили однією мовою з європейськими. Це не обов’язково має бути володіння англійською мовою. Йдеться про розуміння основних наукових принципів, напрямків досліджень.
Що нам потрібно, щоби рухатися далі й не залишитися позаду? Це величезне бажання та ентузіазм самих викладачів, які мають усвідомлювати, що якщо ми не будемо змінюватися, ми не будемо мобільними, то не зможемо рости й розвиватися. Якщо ми не будемо працювати над собою, то залишимося на такому рівні: «Після мене хоч потоп». Але це не про розвиток, це про стояння на місці й деградацію. Не варто забувати, що нині є величезна кількість програм міжнародної академічної мобільності, як-от програми PACIFIC або Horizon Europe, які із задоволенням підтримують українців. Україна має шалену підтримку міжнародної спільноти й навіть виділяються квоти спеціально для українців на окремі програми.
Окрім ентузіазму, має бути політична воля і підтримка з боку держави, адже потрібне усвідомлення, що для розвитку має бути певний потенціал людей з досвідом, які готові працювати. Вища освіта має бути націлена на те, що після завершення ЗВО студенти будуть кваліфікованими працівниками. Коли немає такої цілі, відповідно, немає мотивації, а навчання більшості студентів перетворюється на відбування й отримання диплома для того, що він просто був, адже всі його мають. Такі зміни повинні супроводжуватися готовністю викладачів змінюватися та адаптуватися до вимог часу.
Роль програми подвійних дипломів в інтеграції українських науковців у світовий дискурс
Факультет журналістики ЛНУ імені І. Франка має оптимістичну ситуацію, стверджує Андрій Яценко, кандидат філологічних наук, заступник декана Факультету журналістики університету. Колосальним міжнародним досвідом, за його словами, є проєкт DESTIN, який спрямований на вдосконалення і розвиток вітчизняної журналістської освіти. За допомогою цього проєкту відбулася трансформація магістерських і бакалаврських програм, а також вдалося створити спільну програму двох дипломів з університетом Адама Міцкевича в Польщі.
Що більше, пожвавішала ситуація з підписанням різних угод, меморандумів, зокрема про співпрацю між DW Akademie, Українським інститутом медіа та комунікації і Львівським національним університетом. Ще одним досягненням є вступ університету до Європейської асоціації підготовки журналістів (EJTA), який сприятиме обміну викладацьких дослідницьких проєктів.
Новий досвід викладачів і студентів може вдало конвертуватися у розвиток вітчизняної журналістської освіти. Впровадження в навчальний процес набутих компетентностей сприятиме створенню нових видів контенту, зокрема подкастів, відеокастів тощо.
Програми двох дипломів допомагають розширювати географію студентів, які залучені до різних програм академічної мобільності. Вони також допомагають інтегруватися українським науковцям у світовий дискурс медіадосліджень, а також мають перспективи розвитку навіть для тих студентів, які облаштувалися за кордоном і мають змогу отримати два дипломи.
Але тут українським ЗВО потрібна і грантова підтримка, щоб потенційні абітурієнти після бакалаврату мали можливість відвідати іноземний університет-партнер.
Не все так погано в нашому домі, перспектив є дуже багато
Досвід міжнародної взаємодії журналістської освіти України й, зокрема, Могилянської школи журналістики, величезний і надзвичайно цікавий, переконана Вікторія Романюк, професорка департаменту комунікацій і медіадосліджень Мадридського університету імені Карлоса III, заступниця директора Могилянської школи журналістики.
Могилянська школа журналістики є лідером у взаємодії теорії та практики, тому що вдалося створити реальний практичний медіапроєкт, який би містив й інтегрував і теоретичні напрацювання, і синтезував аналітичні підходи у сфері медіадослідження і медіааналітики – це, безумовно, StopFake. Та база, яка створилася за останні вісім років, цікава не тільки практикам та фахівцям зі стратегічних комунікацій, а й медіатеоретикам і дослідникам. StopFake дає змогу відкрити різні форми співпраці й взаємодії, синтезувати практичні підходи та наукову й академічну складову.
Варто пам’ятати, що не все так погано в нашому домі. Йдеться не тільки про досвід Києво-Могилянської академії, але й інших університетів. Співпраця є, вона тривала й різноманітна, зокрема той спектр тематик досліджень, які цікавлять українських науковців, є надзвичайно цікавий та інноваційний також для європейських колег.
Аналіз загроз, фактчекінг, верифікація інформації, кіберзагрози – це те, що варто розвивати в майбутньому, Ця ніша цікава не тільки у сфері журналістики, але й у сферах військових та стратегічних комунікацій. Тому ми справді маємо дуже багато перспектив, тем і потенціалу для того, щоб говорити про себе й Україну про ті процеси, які відбувалися в інформаційному просторі країни протягом останніх восьми років.
Україна матиме прорив у навчанні
Українці повинні позбуватися відчуття меншовартості якомога швидше, закликає Володимир Садівничий, доктор наук із соціальних комунікацій, завідувач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету. Він розповів, що коли Суми були в оточенні російських військ, члени кафедри розробляли проєкти із застосуванням технологій доповненої реальності, яка дасть змогу журналістам ефективніше працювати з джерелами та збирати інформацію за допомогою VR технологій. Все це вдається реалізовувати під впливом міжнародного досвіду.
Міжнародна співпраця дає багато можливостей. Як приклад – співпраця СумДУ з відділенням аудіовізуальних мистецтв університету Йоганна Гутенберга у Майнці, Німеччина. Співпраця дала змогу завершити програму віртуальної академічної мобільності «Медіа у глобальному та європейському контексті», до проведення якої долучалися і викладачі та аспіранти кафедри, і журналісти з України та Німеччини. Результатом стали спільні міжнародні проєкти, зокрема на тему війни, що німцям було дуже цікаво. Міжнародна співпраця дала поштовх кардинально змінити магістерську програму, а також запровадити дві сертифікатні програми – це кібержурналістика, а також візуальні комунікації в рекламі та PR.
Міжнародний досвід також дав змогу розвивати журналістику у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. За словами Ірини Мацишиної, докторки політичних наук, доцентки кафедри журналістики та соціальних комунікацій університету, без міжнародного досліду ми не зможемо рухатися вперед, адже будемо акумулювати свій власний досвід і навчання лише на собі. Для збільшення міжнародного досвіду кафедра бере участь в програмах академічної мобільності і співпрацює з науковцями з університетів Польщі, Чехії та Канади. Кафедра робить дописи про війну науково-популярного характеру: це дає змогу розповідати про себе, фільмувати ті наші події і розповсюджувати по всьому світу.
Міжнародний досвід дав змогу оновити навчальну програму, однак університет стикнувся з проблемою нестачі викладачів як з України, так і з-за кордону. Попри це, викладачі університету розуміють, що ми маємо бути модерними, вчити англійську мову, друкуватися в академічних журналах, що індексуються у Scopus та виходити у світ будь-якими іншими способами. Інша справа, чи корисні й цікаві ми цьому світові – це покаже час. Війна закінчиться і настане час підсумків наших кроків, які ми робимо сьогодні під час війни. Вони, можливо, хаотичні та не такі програмні й стратегічні, як нам хотілося б, але все-таки ми не стоїмо на місці. Тому Україна матиме великий прорив в плані навчання.
Студенти – центри рушійної сили за кордоном
В Інституті журналістики КНУ імені Т. Г. Шевченка від початку повномасштабного вторгнення важливими стали дотримання стандартів, нове бачення процесів, які відбуваються нині, розповідає Віталій Корнєєв, професор, заступник директора з навчально-виховної роботи Інституту журналістики. Студенти підхоплюють будь-яку ідею, яка дає можливість поширювати інформацію, а світ відкритий до нас. Студенти роблять презентації, які потрапляють в інформаційні канали Ізраїля, Німеччини, США, і отримують відгуки.
Крім цього, багато студентів інституту намагаються долучитися до фахової освіти за кордоном: хтось переходить на заочну форму навчання, хтось оформляє академічну мобільність, хтось вчиться тільки в КНУ, але одночасно цікавиться цими процесами. Як правило, такі студенти стають центрами якоїсь ідейної, рушійної сили, яка рухає проєкти за кордоном.
Нині народжується нове покоління студентів і є проблеми із тим, якою є їхня сьогоднішня підготовка під час війни, наскільки вони готові використовувати модель професійності, імплементувати її у своїй фаховій компетентності. Водночас постає питання, наскільки ми готові, як система, яка забезпечує освіту, до того, щоб допомогти студентам під час війни вибудувати свої фахові компетентності.
Ми маємо досвід проблемних ситуацій, і виходу з них, а також бачення, якого нині Європа не має Тому підготовка їхніх медійників чекатиме нашого досвіду. Нам треба нарощувати співпрацю саме в цьому руслі.
Чим швидше ми переступимо через радянщину, тим швидше зможемо пришвидшити процес євроінтеграції
Ми маємо усвідомити кілька важливих речей: грошей більше не буде з боку держави, їх буде менше, а навантаження зросте. Як наслідок, кожен буде виживати в такій ситуації, як зможе. Десь так ми сьогодні робимо, але ми також будемо доводити свої переваги, наголошує Євген Соломін, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, завідувач кафедри журналістики Ужгородського національного університету. За його словами, сьогодні є один позитивний момент: Україна цікава для наших закордонних партнерів. Тому ми мусимо розвивати цей міжнародний напрямок співпраці, у нас немає інших варіантів. Українці «бігали» між багатовекторністю, між Росією і Євросоюзом, і зрештою опинилися в нинішній ситуації.
І розуміючи транскордонний статус Закарпаття, Ужгородський національний університет також розвиває міжнародне співробітництво, зокрема із BBC, А мериканським посольством в Україні, партнерами із Британії та Ізраїлю. Така співпраця наштовхнула на розвиток тем етноспільнот, медіаетноспільнот, тому ми так само маємо використовувати та поширювати їх.
Україна цікава світу, тому міжнародний розвиток – це наша «соломинка», за яку ми маємо триматися і рухатися безпосередньо в цьому напрямку. Перспектива наша там, тому чим швидше ми переступимо через радянщину, тим швидше зможемо пришвидшити процес інтеграції у світовий та, зокрема, європейський контекст. Зрозуміло, що процес інтеграції не буде таким простим, однак це наш єдиний варіант рухатися в європейському напрямку, і ми маємо бути готові, затягувати паски й працювати далі, як ми працюємо, бо це залежить тільки від нас.
Нові можливості дадуть нам змогу оцінити самих себе
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника має великий міжнародний досвід, зокрема співпрацює з Університетом Східної Англії, Копенгагенським університетом та Сілезьким науково-дослідним інститутом, розповідає Олександр Холод, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики університету.
Як новий досвід викладачів та студентів конвертувати у ріст української журналістської освіти? За словами Олександра Холода, тут варто застосовувати декілька підходів:
- Аналізувати доцільність тих змін, які пропонує Західна журналістика. Нам потрібно враховувати наші українські реалії, коли вводимо якісь новації у нашу практику;
- Здійснювати контроль на практичних заняттях завдяки розвитку навичок критичного мислення, а не ретрансляційного мислення;
- Надавати можливість проявляти власну ініціативу з пошуку нових та інноваційних методів і форм навчання журналістської практики;
- Дослуховуватися до тих студентів, які проходили стажування або навчання в іноземних університетах;
- Враховувати специфіку фрагментарного мислення сучасних студентів-журналістів;
- Створювати комп’ютерні ігри, що спрямовані на виконання завдань, пов’язаних із, наприклад, виконанням журналістського розслідування, веденням репортажу з місця бойових дій, проведенням інтерв’ю, розв’язанням спонтанних конфліктів під час виконання професійних обов’язків тощо.
Українській системі журналістської освіти необхідно впроваджувати зміни для інтеграції вітчизняних науковців у світовий контекст. Цьому можуть сприяти такі аспекти:
- Постійні взаємні візити українських студентів і викладачів до країн ЄС для отримання та передавання власного вітчизняного досвіду як практики навчання журналістів;
- Заохочення студентів брати участь в академічній мобільності, реалізовувати міжнародні проєкти, що сприяють розширенню професійних можливостей;
- Науковцям варто підтримувати постійні зв’язки з колегами, які вивчають проблеми журналістики й медіа, теорії комунікації, соціальних комунікацій;
- Участь у міжнародних конференціях чи симпозіумах, знайомство з результатами академічних досліджень.
- Створення статей та монографій, переклад їх англійською мовою;
- Орієнтація не лише на модні теми й проблеми, а й на ті, що актуальні для нашого українського суспільства;
- Вимога від МОН України щодо підтримки та спрямування зусиль на створення центру продукування інноваційних журналістських ідей, які можна капіталізувати, а також контроль з боку громадських організацій;
- Створення електронного ресурсу, на якому можна було б здійснювати купівлю і продаж наукових новацій вітчизняних дослідників.