З початком повномасштабного наступу росії робота українських журналістів кардинально змінилася. Вони опинилися перед масою викликів. Зокрема — як відділити свою громадянську позицію від професійних обов’язків. Або як не потонути у самоцензурі, і в той же час не нашкодити своїй державі оприлюдненням небажаної інформації.
Про все це говорили 29 червня під час четвертої панелі міжнародної експертної конференції «Медіаграмотність у вас війни: нові виклики та трансформації». Ми законспектували головні тези експертів.
Правду не треба балансувати брехнею
«В Україні відбувається інформаційна війна в таких масштабах, яких ми до цього не бачили. Особливо зі сторони росії — масштаб дезінформації вражає», — говорить Джеймі Ангус, ексдиректор відділу новин всесвітньої служби BBC.
За його словами, в таких умовах перед українськими журналістами постав головний виклик: зрозуміти, де пролягає межа між журналістикою та пропагандою на користь своєї країни?
«У цій ситуації ВВС намагається лишатися поза певною стороною, і українській аудиторії не завжди це подобається. Такий підхід може бути неприємним для людей, які безпосередньо знаходяться у країні, де йде війна», — говорить він.
У редакціях Суспільного знайшли відповідь на це питання, говорить головна продюсерка новин Суспільного Ангеліна Карякіна. Зокрема, на Суспільному дискутували про те, що робити з балансом думок та поданням всіх точок зору, які прийнято публікувати за стандартами журналістики. Чи мусять журналісти подавати точку зору ворогів своєї держави?
«Важливо розуміти і пояснювати іноземним колегам, що у цьому випадку не йдеться про сліпий баланс, йдеться про правду. Правду не треба балансувати брехнею. Так само як наукові погляди не потрібно балансувати антинауковими», — говорить Ангеліна Карякіна.
Медіа має стояти на певних принципах. І якщо воно стоїть на принципах суверенності України, то журналісти не мають балансувати цю думку сепаратистськими чи антидержавницькими, пояснює вона. «Коли ми це проговорили всередині редакції, це зняло багато питань у журналістів», — зазначає продюсерка Суспільного.
За словами Джеймі Ангуса, українським медіа доведеться відновлювати довіру до себе. Бо є люди, які зневірилися у будь-якій інформації, їм було важко відрізнити правду від неправди — зокрема це стосується українців на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, які мають обмежений доступ до достовірної інформації.
«Треба розробити такий собі план Маршалла для України в сфері медіаграмотності, щоби відновити довіру до медіа. Щоби підтримати цілісність України та протистояти майбутнім атакам, в тому числі з використанням інформаційної зброї», — каже Джеймі Ангус.
Для різних аудиторій варто використовувати різні канали донесення інформації, радить він. Наприклад, BBC в Україні вирішила використовувати Тік-Ток як платформу для спілкування з молодою аудиторією. Це нестандартне рішення як для BBC, але ефективне — бо це можливість дотягнутися до молоді саме там, де вона найчастіше перебуває.
Як бути з військовою цензурою
Роман Кульчинський, головний редактор та співзасновник видання Texty.org.ua, помітив, що між ситуацією в медіа у 2014 році і у 2022-му є різниця. Вона полягає у кількості «зради», яку поширювали у соцмережах та ЗМІ. Зараз її значно менше, вважає він.
«У 2014-2015 роках поширення “зради” в Україні було головним інструментом росії. Російська дезінформація намагалася розсварити український народ і владу, і у них це вийшло. Вони створювали псевдопатріотичні групи в соцмережах та нагнітали настрої зневіри. Під час повномасштабної війни “зрада” майже не поширюється. Росія намагалася її просувати в українському інформпросторі, але у них не вийшло, бо цього немає в суспільному дискурсі. Суспільство вже зробило висновки, подорослішало і не клює на такі повідомлення», — вважає Роман Кульчинський.
Натомість, за його спостереженнями, серед журналістів виріс рівень самоцензури. Вони кілька разів подумають перед тим, як писати про будь-які проблеми на фронті. Бо переживають, чи не зашкодить це нашій обороноздатності.
«Це дуже тонка грань. Бо якщо не критикувати дії влади, вона не буде виправляти свої помилки та покращуватися. Свободу слова треба берегти, але при цьому, й не допомагати ворогу», — пояснює він.
Ангеліна Карякіна з Суспільного зазначає: під час повномасштабної війни журналістська спільнота досягла певного консенсусу щодо того, що можна розповідати, а що ні. Наприклад, швидко навчилася мовчати про місце потрапляння обстрілів, щоб не ставати коригувальниками вогню.
«Але була і певна проблема, з цим пов’язана: страх допомогти ворогу просто паралізував певні редакції. Ми мали серйозні редакційні розмови про те, що ми не можемо зовсім мовчати, півдня чекаючи, поки військово-цивільна адміністрація дозволить нам сказати, що кудись щось прилетіло. Тому домовилися про певні правила — якщо ми чуємо вибухи, то це суспільно важлива інформація, і про це треба повідомляти. Люди потребують розуміння безпекової ситуації в своєму місті, щоб прийняти рішення, що їм робити», — говорить Ангеліна.
За її словами, наразі у українських журналістів дуже ускладнена робота на фронті. Задля безпеки їх не допускають у багато місць, тому вони не можуть повною мірою висвітлювати те, що відбувається на передовій.
«В деяких випадках це шкодить. Бо майже кожна українська родина має в армії знайомих чи родичів. І коли їхні слова критично відрізняються від тієї картинки, яку передають в медіа, це викликає до нас багато питать як до журналістів. Наша аудиторія починає цікавитися, чому їй не розповідають про справжні проблеми. Це підриває довіру до ЗМІ», — зазначає Ангеліна Карякіна.
Фактчекінг та довіра до журналістів
Одним зі «стовпів» боротьби проти російської пропаганди є спростування фейків, вважає Євген Федченко, засновник StopFake та директор Могилянської школи журналістики.
«Зважаючи на постійні нападки та атаки на нас як фактчекерів, можу зробити висновок, що ця робота є корисною. Якби вона була некорисною, її би ніхто не помічав», — говорить він.
Перевіркою інформації про Україну та розвінчанням фейків про повномасштабну війну наразі займаються журналісти всього світу. Але, за спостереженнями Євгена та його колег, чим далі від України знаходяться фактчекери, тим менше вони розуміють контекст. Він робить такий висновок із розповідей колег після відвідування щорічної фактчекерської конференції Global Fact 9, яка 22-25 червня пройшла в Осло.
«Наприклад, недавно міжнародні фактчекери досліджували фото з дідусем та собакою, яке ширилося мережею з підписом, що це світлина з розбомбленого українського міста. З’ясувалося, що насправді вона зроблена в Туреччині після землетрусу. На перевірку такого фото журналісти витратили багато зусиль. Натомість майже не звернули увагу на масовану російську дезінформацію щодо обстрілів Кременчука», — згадує Євген Федченко.
Інший приклад — як закордонні фактчекери переймаються темою «привида Києва», намагаючись розвінчувати його існування.
«Моїм колегам довелося їм пояснювати, що це історія не з фактологічної площини, а з міфологічної. Це як розвінчувати існування “людини-павука”. Для українців очевидно, що це збірний образ, а для іноземців — ні. Тому вони роздивляються цей міф у площині фактчекінгу», — говорить Євген Федченко.
Він також зазначає про появу нового явища — псевдофактчекерів. Зокрема, йдеться про історію француза Адріана Боке. Він позиціонував себе як фактчекера і заявляв, начебто був у Бучі і бачив своїми очима, що злочини там здійснювали так звані українські націоналісти, а не російські військові. Адріана Боке запрошували на інтерв’ю провідні французькі телеканали, і жоден французький журналіст не поставив під сумнів його слова.
«Ми провели розслідування і з’ясували, що Боке ніколи не був в Бучі, і все, що він говорить — вигадки. В якості доказів своїх слів він показав лише одну фотографію, неякісно зроблену в фотошопі. На щастя, наше спростування підхопили французькі фактчекери та ввели це у французький дискурс», — розповідає Євген.
Також під видом фактчекінгу російські медіа намагаються розвінчувати будь-яку інформацію про війну, яка не подобається російські владі. В такому разі у текстах, які подаються як «розвінчання фейків» міститься безліч російських фейків.
«Зараз фактчекінгом називають все підряд. Зі зловживаннями треба боротися, адже справжній фактчекінг дуже важливий, бо таким чином ми з’ясовуємо правду», — резюмував засновник StopFake.
Проект «Детектор медіа», чиєю цільовою аудиторією є медійники, вже 24 лютого запустив проект «Хроніки дезінформації». Це вичерпна база всіх фейків, які лунають про війну росії з Україною.
«Буквально в перший тиждень перед нами постало питання: що робити з тим, що спростування фейку завжди має суттєво менше охоплення, аніж сам фейк? Тому вирішили зробити колаборації з масовими медіа, які допоможуть зробити спростування видимим для більш широкої аудиторії, яка схильна вірити чуткам. У тому числі — російськомовної аудиторії в Європі», — розповідає Вадим Міський, програмний директор «Детектор медіа».
Він переконаний: навчити аудиторію розрізняти фейки та перевіряти інформацію — цілком можливо. Потрібно вчити людей використовувати інструменти для перевірки фактів і пояснювати їм, як працює медіа. Це неодмінно дасть результати.
Роман Кульчинський з “Текстів” натомість впевнений, що найкращий спосіб підіймати медіаграмотність населення — рекламувати якісні медіа і створювати довіру до них. Потрібно зробити так, щоб люди читали не анонімні вайбер-групи, а пул якісних ЗМІ. Бо пересічна людина не витрачатиме час на те, щоб перевіряти інформацію та проводити фактчекінг. Та й не вміє цього робити. Тому потрібно, щоб люди звикли споживати інформацію з таких джерел, де фейків не продукують. Тому якісні медіа мусять створювати такий контент, який чіпляє читача і спонукає його довіряти та віддавати перевагу саме таким медіа.
Як писати про війну нішевим ЗМІ
Редакція нішевого видання про креативну економіку Vector також зробила свій внесок в медіаграмотність певної частини аудиторії. Напочатку війни видання стикнулося з тим, що звичні теми про стартапи, бізнес та креативну економіку стали не на часі.
«У нас був вибір: просто замовкнути, або почати писати про війну, посилаючись на достовірні джерела. Ми обрали другий варіант та виділили пул видань, на які ми можемо посилатися і яким довіряємо — брали звідти інформацію, яку вже перевірили наші колеги. Також опублікували цей список у себе на сайті, щоб допомогти нашій аудиторії розібратися, де варто брати правдиву інформацію і яким медіа можна довіряти», — розповідає Дмитро Кошельник, шеф-редактор Vector.
Він зазначає, що головним завданням редакції було не зманіпулювати. Хтось із журналістів Vector прагнув ділитися виключно позитивними новинами. Хтось — навпаки панікував і був налаштований на «зраду». Але важливо було балансувати різні підходи і показувати ситуацію такою, якою вона є насправді.
«Ми поділилися по змінах та слідкували за емоційним станом одне одного. Наприклад, коли я відчував, що починаю шукати лише позитивні новини, щоб покращити свій настрій — я замінювався іншим колегою, щоб не маніпулювати», — говорить Дмитро Кошельник.
Також Vector пояснював своїм читачам, як відрізнити фейки від правди — таким чином редакція хотіла допомогти своїй аудиторії розібратися в інформаційному просторі під час війни. Адже далеко не всі читачі сайту знали, як не загубитися у потоці інформації та розпізнати брехню.
Фото учасників: скріншоти з онлайн-конференції
Конференція організована ГО “Український інститут медіа та комунікації” в партнерстві з Балтійським центром розвитку ЗМІ (BCME), Національним проєктом з медіаграмотності “Фільтр” Міністерства культури та інформаційної політики України. Захід відбувається за фінансової підтримки Black Sea Trust, проекту Німецького фонду Маршалла США та Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не обов’язково відображає погляди підтримуючих інституцій або їх партнерів.