Як учасники Майстерні інформаційної стійкості вчилися розвінчувати російські історичні наративи в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.
Кілька місяців тому тренери Майстерні інформаційної стійкості, спільного проєкту Українського інституту медіа та комунікації та DW Akademie, почали працювати з людьми старшого віку, які проживають в Чудо-містечку Хансена на Київщині. Програма навчання охоплює і технічні аспекти, як-от реєстрація пошти або акаунту в Helsi, і знайомство з українським медіаландшафтом, і протидію інформаційним впливам.
За планом у липні мало бути заняття з розвінчування деяких радянських міфів про Другу світову війну, які Росія дотепер використовує в антиукраїнській пропаганді, зокрема і на світовій арені. Згадаймо, як нещодавно Трамп написав: «Ми ніколи не маємо забувати, що Росія допомогла нам [США] виграти Другу світову війну, втративши при цьому майже 60 мільйонів життів». Команда Майстерні наважилася на експеримент — провести це заняття в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Що з цього вийшло — у репортажі.
Розсіюється морок складної ночі: у ній залишилися звуки збитих шахедів, дрижання вікон і тупіт сусідів зверху. У слухавці мамин голос: «Може, ваш захід у музеї скасують?». Та останні місяці обстріли в Києві настільки почастішали, що переносити, напевно, б довелося на наступне життя.
Втретє в житті відвідую Музей історії України у Другій світовій війні. Вперше була тут у 2005-му, ще школяркою. Тоді він мав іншу назву. Під час шкільної екскурсії музей мені видався місцем, де насамперед говорять про воєнні злочини німців проти жителів Радянського Союзу: напевно, не лише мені запам’яталися рукавички з людської шкіри. Не вірилося, що таке було… Й гадки не мала, що через роки росіяни методично підійматимуть планку жаху.
У 2000-х роках з масовою аудиторією мало говорили про хиби й безглузді дії СРСР у Другій світовій. Хоча, схоже, мої батьки про щось здогадувалися: вони скуповували книжки, які хоч трохи висвітлювали війну не крізь призму ура-патріотизму, — від провалених військових операцій СРСР до стосунків Гітлера й Сталіна з жінками. А, можливо, батьки, самі того не усвідомлюючи, намагалися збагнути, чому татового діда, який воював за Червону армію і навіть отримав медаль «За відвагу», після закінчення війни вислали з родиною в Сибір? Діда за його життя про це не розпитували: не до того було. Вижили — і добре.
Свідків тих подій вже майже не залишилося, а запит на правду про них є, зокрема у людей старшого віку — дітей тих очевидців. Звісно, ця вікова група — неоднорідна аудиторія (це підтверджують результати нашого дослідження), і дехто, ймовірно, не хоче позбавлятися уявлень про Другу світову, які сформував за радянських часів, зокрема через розповіді батьків. Інна Єрмакова, тренерка Майстерні та наукова співробітниця музею, розуміє це, тому трохи хвилюється перед заняттям з мешканцями Містечка. «Спростування історичних міфів не має стати розвіюванням їхньої родинної пам’яті», — зауважує Інна. Завдання ускладнюється тим, що учасники постраждали й від сучасної війни: хтось втратив дім та рідних, у когось родичі в окупації, дехто переживає за своїх дітей або внуків, які на фронті.
«Учасники Майстерні представляють покоління, яке більшу частину життя прожило в радянській інформаційній реальності, з її офіційною версією війни та пропагандою. Дещо тривожно — говорити прямо, що багато з того, що їм розповідали про “Велику Вітчизняну” — це не вся правда або й зовсім неправда», — додає колега Інни, екскурсовод музею Ігор Бучма.
Насамперед неправдивими виявляються терміни — стає зрозуміло з розповіді Ігоря, який впевнено, зал за залом, веде учасників стаціонарною експозицією «Капсула часу». Ті перешіптуються між собою і дивляться, чи не забули когось зі «своїх».
У серпні 1939-го, здавалося, у СРСР складалося все більш ніж добре. З Німеччиною підписано договір про ненапад — пакт Молотова-Ріббентропа, згідно з яким частина Польщі, до якої якраз входили Галичина та Волинь, відходять Радянському Союзу. Ще договір мав дати фору Сталіну для підготовки нападу на Німеччину. Однак та атакувала першою, і у своїй промові 22 червня 1941 року Молотов охрестить колишню союзницю «фашистською», а її правителів звинуватить у поневоленні багатьох народів, серед них — і поляків.
У перші місяці СРСР втрачав території стрімко. Як каже Ігор, радянська влада готувалася не до оборони, а до нападу, навіть прикордонники мали відповідні інструкції. Тепер перед СРСР поставало інше завдання: показати себе не співучасником нападу на іншу країну, а доблесним захисником своєї землі. Термін «Велика Вітчизняна війна» мав ніби відсікти неприглядне вчорашнє. Чистий аркуш, де немає місця вразливості.
Ігор підводить учасників до барельєфа в стилі монументального реалізму. На ньому зображено, як червоноармійці, кремезні та дужі, кидаються грудьми на амбразуру та нищать маленьких загарбників, чимось схожих на жучків.
Та направду на боці СРСР доводилося воювати різним людям, часом без жодної підготовки та навіть військової форми. Ігор згадує про чорносвитників — піхотні підрозділи Червоної Армії, які були сформовані з цивільних чоловіків, переважно селян, зі звільнених територій. Зазвичай туди набирали хлопців, які на момент деокупації ледь досягли призовного віку, або чоловіків старше 60 років. Вважалося, що вони кров’ю мають змити клеймо «зрадника Батьківщини» (а такими вважалися практично всі, хто побував в окупації). Непідготовлені й кинуті в найгарячіші точки, чорносвитники майже всі гинули.
Ігор заводить учасників до залу пам’яті, на них дивляться сотні облич загиблих у війні. У центрі встановлено 27-метровий поминальний стіл (бо 27 мільйонів загиблих), на якому розміщено предмети фронтового побуту та похоронки.
Після екскурсії Інна Єрмакова об’єднує учасників у три групи. Кожна із них отримує завдання спростувати певний міф про Другу світову, опираючись на перевірені документи та інформацію з екскурсії.
Третій групі дістається найчутливіша тема — про чорносвитників. 83-річна Неля не підглядаючи переказує історію Михайла — 17-річного хлопця з багатодітної родини, який втратив кількох братів та сестер під час Голодомору та війни. Приблизно у 14 років підліток опинився в німецькій окупації, на час звільнення йому було 16. Однак радянська влада вирішила, що цей хлопчина має змити «ганьбу окупації». Його навіть не поставили на облік. Не маючи достатньої підготовки, Михайло загинув.
У батька самої Нелі теж непроста історія. «Його з товаришами покинули пораненими на полі бою. Німці їх полонили та вилікували. Батька забрали працювати до Польщі, оскільки власнику потрібні були високі робітники. Після війни тато пішов до сільської ради під Бахмутом, аби працевлаштуватися. Його не захотіли оформляти. Назвали дезертиром. Татові довелося покинути родину та їхати на заробітки східніше», — розповідає Неля.
Заходимо наостанок в зал Слави, з якого можна піднятись на оглядовий майданчик Батьківщини-матері. Тут просторо і сліпуче біло. Голос екскурсовода розлітається по всьому залу: ти його чуєш, але не можеш розібрати слова. Розговорююсь тимчасом з Людмилою, переселенкою із Сєвєродонецька. «Мій батько виріс на Вінниччині. У 16 років потрапив до концтабору. Згодом його забрали працювати в Німеччину, це і його врятувало. Після війни татові не дали повернутися додому: наказали їхати відновлювати Донбас. Там він одружився і створив сім’ю», — розповідає жінка.
Для Людмили це не перший візит до музею: років тридцять тому вона відвідувала його з дітьми. Згадує, як вони роздивлялися експонати-гармати. Людмила каже, що музей певною мірою пам’ятне місце для неї: діти померли, а через окупацію вона навіть не може відвідати їхні могили.
У Людмили та інших учасників зараз більше можливостей говорити про російсько-українську війну, ніж у їхніх батьків про Другу світову: менше зовнішніх та внутрішніх обмежень. І як показало заняття, люди старшого віку готові дізнаватися правду про минуле: вони постійно щось запитували та уточнювали в Інни та Ігоря.
«Надзвичайно приємні, уважні та зацікавлені люди. Відчувалося бажання розібратися в історії, поставити під сумнів міфи та дізнатися правду — навіть про ті складні сторінки, які роками замовчувалися. Для мене велика честь і відповідальність — працювати саме з такими слухачами. Це безперечно додає нових сенсів музейній роботі», — каже Ігор Бучма після заняття.
«В освітніх програмах із медіаграмотності інституції на кшталт нашої ще не працювали з людьми 60+. Бути новаторами — завжди велика відповідальність! Вік учасників та їхній життєвий досвід ми враховували в усьому: у розробці заняття, доборі тем, подачі історичного матеріалу, виборі форм і методів взаємодії. Але їхній відгук і активна включеність у кількагодинну спільну роботу стали потужним індикатором, що надихає», — каже Інна Єрмакова.
Майстерня інформаційної стійкості створена Українським інститутом медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)
Фото: Світлана Шкурай