Медіаграмотність не розв’язує всіх проблем, однак варто користуватися цією навичкою, аби змінювати цифрове середовище на краще, вважає Джуліан Макдугалл (Julian McDougall).
Джуліан Макдугалл — професор, керівник докторантської програми з креативної та медійної освіти у Борнмутському університеті (Bournemouth University) у Великій Британії. Очолює дослідницький кластер «Медіа та інформаційна грамотність для здорових екосистем» у Центрі досліджень науки, охорони здоров’я та передачі даних. У галузі освіти, медіаграмотності, медіа, комунікацій та культурології Джуліан провів низку досліджень для дослідницьких рад, медіаіндустрії, урядів, регуляторних органів, благодійних та некомерційних організацій. В інтерв’ю JTA він розповідає, яку політику щодо медіаграмотності веде британська влада та чому розмовляти про смартфони з дітьми треба ще у початковій школі.
Якими темами, пов’язаними з медіасферою, Ви зараз найбільше цікавитеся?
Останнім часом намагаюся пояснити, як саме медіаграмотність вплинула на наше життя попри виклики, з якими ми стикнулися у сучасному медіасередовищі. Часто політики, освітяни та регулятори сприймають медіаграмотність як універсальне розв’язання всіх великих проблем. Насправді вона може змінити ситуацію лише в певних аспектах. Тож нещодавно я написав [спільно з колегою] статтю «За межами солюціонізму: інакше мотивування медіаграмотності» / Beyond solutionism: Differently motivating media literacy (солюціонізм — уявлення про те, що всі проблеми можна розв’язати, особливо за допомогою технологій, хоча насправді може бути складніше — ред.). А зараз я працюю над книгою під назвою «Медіаграмотність для здоровішого майбутнього» (Media Literacy for a Healthier Future).
Співставлення глобальної сфери медіаграмотності з теорією змін (опис, як і чому певні кроки приведуть до бажаних змін — ред.) — це, мабуть, найскладніша робота, в якій я брав участь.
Ви також є радником Всепартійної групи британського парламенту з питань політичної та медійної грамотності (Political and Media Literacy APPG). І, як я зрозуміла, так Ви намагаєтеся сприяти покращенню політики медіаграмотності. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
Так, за останні два роки відбулося кілька речей, завдяки чому я активніше долучився до формування політики [з медіаграмотності] у Великій Британії.
Спершу приєднався до дослідження, яке проводилося для британського уряду. Воно стосувалося законодавства Великої Британії щодо онлайн-загроз та безпеки в інтернеті. Оскільки медіаграмотність — частина цього законодавства, я працював у команді дослідників, яка оцінювала стан медіаграмотності в країні за останнє десятиріччя
Після цього я працював радником Ofcom — британського конвергентного регулятора, який, окрім іншого, відповідає за питання медіаграмотності. Це своєю чергою привело до того, що я почав консультувати Всепартійну групу британського парламенту з питань політичної та медійної грамотності.
Усі ці елементи взаємопов’язані й дають змогу впливати на політичний ландшафт: пояснювати, як медіаграмотність може стати частиною урядової стратегії з протидії дезінформації, онлайн-загрозам та поляризації дискусій.
Проте важливо розуміти, що нам потрібна більш цілісна, критична програма медіаграмотності у школах, а не просто швидкі рішення на кшталт онлайн-ресурсів, фактчекінгу чи верифікації. Це велика проблема, оскільки ми, з одного боку, хочемо бути частиною політичного порядку денного і сприяти позитивним змінам, а з іншого — маємо реально оцінювати масштаби необхідного втручання в питання медіаграмотності.
Але це ж хороший знак, що ваш парламент намагається залучити Вас до різних рішень, так?
Так, це хороший знак, але наразі ця політика зосереджена на регулюванні й не охоплює освіту.
Новий британський уряд — від Лейбористської партії — планує розробити нову шкільну програму, і ми дуже сподіваємося, що медіаграмотність стане її частиною. Зараз цього немає. Факультативний курс «Медіадослідження» / Media Studies вивчає небагато школярів (йдеться про один із поглиблених курсів, який можуть обрати для вивчення британські учні віком від 16 до 18 років. Потім складають з нього екзамен, результати якого важливі для вступу в університет — ред.). Невеликі елементи медіаграмотності є в курсі громадянської освіти та програмі особистісного, соціального та здоров’язбережувального навчання (PSHE), але це дуже нерівномірно: деякі діти отримують якісні проєкти з медіаграмотності, а деякі — нічого.
Нещодавно на JTA вийшло інтерв’ю з американською експерткою з медіаграмотності Рене Гоббс. Вона згадувала про британський досвід із впровадженням курсу із медіадосліджень. За її словами, ця ініціатива не стала успішною, оскільки програма курсу дуже швидко застаріла. Чому, на Вашу думку, вона стикнулася з такими викликами?
З самого запуску медіадослідження сприймали як більш прикладний, професійно-орієнтований, «не такий серйозний» курс, адже той не мав академічної точності, як, наприклад, фізика чи математика. Передбачали, що його обиратимуть менш академічно сильні студенти. У контексті культури цей курс часто вважали другорядним порівняно з англійською літературою, адже він включав аналіз телебачення, відеоігор. Попри це, курс ставав дедалі популярнішим.
Та після реформи навчальних програм, яку провів попередній уряд, найцікавіші теми предмета, пов’язані з онлайн-медіа, та практичні курсові роботи суттєво скоротили. У результаті курс звузився до аналізу традиційних медіа: телебачення, кіно, радіо. Предмет залишався цікавим, але він не враховував суттєві зміни в медіаекосистемі.
Однак є позитивний момент: у Великій Британії сотні вчителів викладають медіа. І якщо нам вдасться створити нову навчальну програму з медіаграмотності, саме вони можуть стати ключовими фахівцями для її впровадження. Таку кількість людей, які вивчали медіа в університетах і готові це викладати, знайдеш в небагатьох країнах Отже, проблема не у викладачах, а в самій навчальній програмі.
Якщо ми хочемо, щоб нинішня молодь була стійкішою до дезінформаційних впливів, їй насамперед потрібне критичне мислення. Фактчекінг теж важливий, але якщо молоді люди вже матимуть здоровий скептицизм щодо інформації, яку споживають, тоді, можливо, їм навіть не доведеться перевіряти факти так часто.
Тож було б ідеально — узяти фундаментальні елементи медіадосліджень, оновити їх і інтегрувати в новий простір медіаграмотності в навчальній програмі.
Ви були редактором журналу Media Education Research Journal. Як він працює та за якими критеріями відбирає матеріали для публікації?
Media Education Research Journal — це британське видання з відкритим доступом і відкритим прийомом статей. Основний критерій — дослідницький підхід. Тобто якщо вчителі просто діляться у статті своїм досвідом викладання медіа (без дослідницької методології, чітко сформульованих запитань і висновків), редакція просить доопрацювати матеріал.
Зараз я разом з Рене Гоббс та Марією Раньєрі редагую Journal of Media Literacy Education, який зосереджений на медіаосвіті. Важливо зазначити, що у Великій Британії ми частіше використовуємо термін media education, оскільки у нас є предмет media studies. У США та Європі більш поширене формулювання media literacy education, але фактично це те саме.
Ми часто отримуємо якісні статті про вимірювання рівня медіаграмотності або аналіз її необхідності, і це чудово. Однак ще більше нас цікавлять дослідження, які відповідають на запитання:
- Як розвивається медіаграмотність у сфері освіти?
- Які наслідки має ваше дослідження для медіаосвіти?
Ще я спільно з Пітом Беннеттом редагую серію книг Routledge Research in Media Literacy & Education. Ми запрошуємо авторів подавати монографії та збірки наукових статей.
Зараз нас особливо цікавлять дві сфери:
- Географічні регіони, які ще не були представлені в серії (здебільшого медіаграмотність висвітлюється з погляду західних країн і Глобальної Півночі).
- Теоретичні розробки в медіаграмотності, які ще не були розглянуті.
Тому ми просимо авторів подумати про те, як їхня робота може заповнити географічну або культурну прогалину чи запропонувати нову теоретичну перспективу на глобальному рівні.
Чи є у вас дослідження з України?
Поки немає. Але ми працюємо над попередніми ідеями для збірки, яка охоплюватиме Центральну Європу. Я розумію, що це дуже загальний термін, але ваш регіон поки що не представлений у нашій серії. Тож ми, безумовно, відкриті для пропозицій з України та сусідніх країн.
Ми сподіваємося, що така можливість з’явиться.
Як у вашому університеті відбувається інтеграція медіаграмотності? Як Ви оцінюєте цей процес?
Це складне питання, тому що мої курси так чи інакше пов’язані з медіа. Я переважно викладаю докторантам — викладачам медіа, які проводять дослідження в межах своїх дисертацій. Також я проводжу заняття на міжнародній магістерській програмі «Сучасні перспективи медіа та комунікації». Там ми розглядаємо медіаграмотність, але здебільшого на рівні суспільних процесів.
Однак, звичайно, розвиток штучного інтелекту змінює підхід до навчання на всіх рівнях, оскільки це нова і мінлива сфера. Це водночас дуже захопливо й надзвичайно складно. Ще 18 місяців тому ми обговорювали, чи варто дозволяти студентам використовувати ШІ, як виявляти, чи вони його застосовували. А зараз ми вже запитуємо студентів, наскільки критично вони працюють з ШІ, чого навчаються у взаємодії з ним, чи можуть самі навчати машину.
Ми, викладачі, навчаємося разом зі студентами, щоб зрозуміти, як ШІ змінює процес пізнання в університетах.
Тому в університеті ми активно працюємо над тим, як інтегрувати AI literacy (грамотність у роботі з ШІ) у всі навчальні програми.
А як щодо ролі ШІ у поширенні або боротьбі з дезінформацією? Адже ми також можемо, наприклад, створювати якісь застосунки з ШІ для цього.
Зараз є багато проєктів, пов’язаних із концепцією відповідального ШІ та ШІ на благо суспільства. Я поки що безпосередньо не залучений до таких ініціатив, але через свою роботу в дослідницькому центрі знаю про них.
Є спроби вплинути на сферу ШІ, щоб використовувати його як інструмент для позитивних змін: підвищення стійкості до дезінформації, створення контрнаративів тощо. Це поки не моя основна сфера експертизи, я сам ще навчаюсь. Але це не просто цікава тема — це стане ключовим викликом найближчих років.
Гадаю, протягом наступних трьох років сам епістемологічний фундамент медіаграмотності доведеться переглянути. Адже вона завжди базувалася на критичному розумінні джерел інформації: звідки походить повідомлення, який у нього контекст і цілі, як текстові форми впливають на аудиторію. У часи дезінформації до цього додалося поняття верифікації, наприклад, латеральне читання (перевірка інформації через кілька незалежних джерел). Але всі ці концепції будувалися на припущенні, що джерело інформації — це людина, яка має певні наміри, які можна проаналізувати. Це ще йде від культурологічних досліджень 1960-х років.
Зараз же ми перебуваємо в постлюдському інформаційному просторі, намагаємось зрозуміти в реальному часі, як інформація та де знання можуть бути створені алгоритмом. Цілком можливо, що це кардинально змінить саму концепцію медіаграмотності, яку ми знаємо.
Поки що ми не знаємо, чи зможе медіаграмотність у своєму нинішньому вигляді адаптуватися до цього. Зможемо ми зберегти ту ж концептуальну рамку для ШІ чи її доведеться змінювати?
У деяких університетах є певний кодекс або офіційні правила, які регулюють використання ШІ. Чи є у вашому університеті щось подібне? Або, можливо, Ви проговорюєте це питання зі своїми студентами?
Викладачі зараз обирають один із трьох підходів:
- Заборонити використання ШІ.
- Дозволити його використання в обмеженій формі.
- Дозволити використання, але студент має пояснити, як саме застосовував ШІ.
З моїми студентами працює третій підхід: ми досліджуємо й обговорюємо ШІ, тому їм видається логічним кроком описати, як вони його використовували. Я хочу, щоб студенти могли пояснити, як вони працювали з академічними дослідженнями, медіаприкладами та ШІ і як ці три елементи допомогли їм розвинути критичне розуміння певної концепції. Це легше зробити в дисциплінах, які пов’язані з медіа, інформацією та технологіями, ніж, наприклад, у географії чи історії.
Єдине, чого студенти не можуть робити, — використовувати ШІ й приховувати цей факт.
Однак виявити використання ШІ дуже важко. Програмне забезпечення для перевірки плагіату на кшталт Turnitin у цій ситуації не ефективне.
Отже, якщо ми хочемо контролювати використання ШІ, нам доведеться перевіряти кожного студента на дисциплінарному комітеті. І це нереально. Тому зараз університети всіляко намагаються заохочувати студентів відповідально використовувати ШІ та налагоджувати критичний діалог між ними, ШІ та викладачами.
Все, що може зробити ШІ, — це сказати вам те, що вже було обдумано. Тож тут є важливіше філософське питання про знання і владу, про те, звідки раніше генерувалися знання.
Є випадки, коли студенти добре знають принципи медіаграмотності, але з певних причин не застосовують їх у житті. На Вашу думку, чому так стається і чи можна цьому зарадити?
Багато молодих людей мають функціональну медіаграмотність: хтось її отримує у повсякденні, а хтось завдяки — освіті з медіаграмотності. Припущення, що вони використовуватимуть її для позитивних змін у медійному середовищі, є досить дивним. Адже ті, хто хоче цькувати когось онлайн, створювати дипфейки, щоб зашкодити комусь, або розробляти алгоритм, що маніпулює виборцями, має високий рівень медіаграмотності.
Чого, на мою думку, бракує у Великій Британії та, ймовірно, всюди — це використання медіаграмотності для позитивних соціальних змін. Молодь загалом вважає себе відповідальною за стан довкілля та здатною впливати на це. Дехто хвилюється щодо змін клімату, бо хоче зробити внесок у здоровіше майбутнє. Але коли йдеться про медіа, молодь часто сприймає себе як пасивних учасників, а величезні корпорації, алгоритми, медіакомпанії — як частину життя. Молоде покоління може розуміти це, критично оцінювати, ставати стійкішими до впливів, але не вірить, що може це змінити.
Які аспекти медіаосвіти, на Вашу думку, залишаються недослідженими, але є важливими для майбутнього цієї галузі?
Думаю, що в медіаосвіті та медіапроєктах ми проходимо через три рівні:
- допомагаємо людям ухвалювати інші рішення щодо того, що дивитися, з чим взаємодіяти;
- підвищуємо критичну свідомість людей, і це, на мою думку, найуспішніший елемент медіаграмотності;
- люди добувають нові можливості завдяки медіаграмотності.
Але через обмеження в часі, фінансуванні та масштабах нашої роботи ми не можемо впливати на поведінку людей в майбутньому.
У нашому університеті ми провели багато проєктів [з медіаграмотності] із молодими людьми, і ті казали нам, що це допомогло їм думати більш критично. Однак зауважили, що це не змінить їхню поведінку: мовляв, вони вже так довго використовують медіа та цифрові технології, що ми «не змусимо їх відмовитися від TikTok».
Але якщо провести проєкт з медіаграмотності в початковій школі — до того, як у дітей з’явиться смартфон — можливо, тоді, коли вони його отримають, то ухвалюватимуть інші рішення. Це дуже складно реалізувати, бо часто вчителі та батьки не хочуть, щоб ви говорили з шестирічними дітьми про смартфони. У результаті діти досягають 13–14 років і отримують смартфон, не знаючи, як взаємодіяти з соціальними мережами (до речі, згідно з даними Ofcom, 38 % британських дітей віком від п’яти до семи років вже користуються соцмережами — ред.). Тому думаю, що наразі відсутнє дуже раннє втручання та подальше відслідковування того, як медіаграмотність змінює поведінку в повсякденні.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.