Як зараз у Латвії ставляться до теми медіаграмотності та чому важливо, щоб студенти активніше створювали контент — розповідає Агнес Девідсон (Agnese Dāvidsone).
Агнес Девідсон — ректорка Відземського університету прикладних наук та одна із найактивніших дослідниць теми медіаграмотності у Латвії. У 2018-му разом з колегами Агнес запровадила в університеті магістерську навчальну програму «Медійна та інформаційна грамотність», у межах якої студенти вчаться досліджувати, аналізувати, оцінювати медіаконтент та створювати складні й художні медіаматеріали за допомогою різних медіатехнологій. В інтерв’ю JTA Агнес розповідає про плани на цю програму, зв’язок медіаграмотності та громадянської участі, а також про регулювання використання штучного інтелекту в університеті.
Розкажіть, будь ласка, як медіаграмотність інтегрується у навчальні програми Відземського університету.
Хоча інтерес до медіаграмотності у Латвії був високим протягом кількох років, залучити достатньо студентів до магістерської програми з медійної та інформаційної грамотності нам не вдалося. Протягом трьох років у нас були навчальні групи, але потім активне промотування програми припинилося.
Зараз у нас немає активних студентів на цій програмі. Ми плануємо стиснути її зміст та інтегрувати її як модулі до програми зі стратегічних комунікацій та урядування (там ситуація зі студентами набагато краща), щоб поєднати ці дві сфери.
Натомість ми досягли значного успіху як тренери з неформальної освіти. Побачили, що медіаграмотність є важливою для різних професій: вчителів, бібліотекарів, працівників молодіжних центрів, муніципалітетів. Але коли спробували залучити людей [до університетської програми], це не мало очікуваного ефекту. Ми досить швидко помітили, що в нашому регіоні медіаграмотність потребує, скажімо так, «продажу», оскільки як суспільство поки не бачимо переваг бути медіаграмотними.
З якими цільовими аудиторіями, окрім студентів, ви працюєте зараз?
За моїми спостереженнями, у Латвії медіаграмотність часто асоціюють лише з фахівцями зі зв’язків із громадськістю, журналістами та творцями контенту. Але нам потрібні медіаграмотні фахівці у сфері ІТ, медицини, інженерії, торгівлі — всі мають розуміти, як працюють медіа, як створюється контент і як бути активним учасником цифрового світу.
Зараз ми регулярно працюємо з Латвійською національною бібліотекою, яка проводить навчання для всіх бібліотекарів країни. Вони добре розуміють, що медіаграмотність є важливою частиною їхньої роботи.
Нас періодично запрошують проводити тренінги для компаній, організацій та муніципалітетів, які хочуть підвищити медіаграмотність своїх співробітників. Також ми розробили кілька коротких курсів, які плануємо пропонувати в межах різних освітніх програм. Ще працюємо над курсами з вивчення ШІ, оскільки як викладачі хочемо, щоб люди краще розуміли цю тему. Своєю чергою аудиторія теж дуже цікавиться цим питанням.
Ще один важливий проєкт — робота зі школами. Завдяки Міністерству культури Латвії ми вже кілька років отримуємо фінансування на створення інтерактивних лекцій. У 2024 році провели заняття у 80 школах разом із Латвійським університетом.
Така ситуація з інтересом до медіаграмотності характерна лише для Латвії чи це спільна проблема для всіх країн Балтії?
Я б сказала, що для країн Балтії ця проблема особливо актуальна. Водночас саме вони, пам’ятаючи про свій досвід перебування в СРСР, найбільше з усіх країн Європейського Союзу усвідомлюють небезпеку дезінформації, зокрема з боку Росії. Після анексії Криму у 2014 році та повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022-му ці загрози стали ще очевиднішими для нас.
Довгий час інші європейські країни сприймали це як винятково «нашу» проблему, але зараз її розуміння поширюється далі. Зараз вони звертаються до нас за досвідом та рішеннями, оскільки ми вже вжили заходів для боротьби з кремлівськими дезінформаційними кампаніями.
Де найчастіше Ви бачите ці дезінформаційні кампанії?
Спостерігаю це в політичній комунікації.
Безумовно, ці кампанії є в соціальних мережах (якщо виділяти їх як один окремий сегмент публічного інформаційного простору), і мої колеги аналізують зі студентами приклади такої дезінформації.
Зараз у соцмережах все дуже заплутано, тож не заздрю їхнім користувачам. І навіть я, хоча маю академічний досвід вивчення таких питань й активно стежу за розвитком соцмереж, все одно не дуже впевнена, що помічаю все і що належно фільтрую ту інформацію, яка приходить до мене.
Зараз тривожно від подій навколо обрання Дональда Трампа президентом США. Дії Трампа та Ілона Маска і те, як вони відчиняють двері для ще більшого хаосу, більшої дисрегуляції того, що відбувається, безпосередньо впливають і на соцмережі. На мою думку, вони дедалі менше нагадують платформи для вільного обміну думками, розвитку ідей, можливостей бути почутими.
За Вашими спостереженнями, які аспекти медіаграмотності найкраще засвоюють студенти у Латвії? А які даються важче?
Найкраще у студентів виходить знаходити інформацію, перевіряти джерела, аналізувати контент. Проте хотілося б, щоб студенти активніше створювали власний контент, адже медіаграмотність — це не лише про споживання інформації. Я намагаюся донести до них, що використовувати медіа можна не лише для розваг або спілкування з друзями, а й для того, щоб твій голос почули. Це частина і концепції, яку просуває ЮНЕСКО щодо ролі медіаграмотності у 21 столітті, і концепції прав людини. Ми маємо право використовувати доступні нам канали для висловлення своїх думок та участі в суспільному житті.
Це питання пов’язане з іншою темою, яка мене цікавить в академічному плані, — громадянською участю. Було б добре, якби в Латвії, країнах Балтії та нашому регіоні загалом населення стало більш суспільно активним. Зараз люди досі дуже прив’язані до концепції представницької демократії: вважають, що нібито достатньо проголосувати на виборах, передати відповідальність обраним політикам, і на цьому громадянська активність завершується.
Ми часто критикуємо політичні партії та людей, які йдуть у політику, але самі не готові ставати активнішими у громадському житті. Але потім дивуємося, чому голоси, які не завжди представляють інтереси суспільства, стають такими впливовими. Відповідь проста: ці групи активно використовують соцмережі, стратегічно підходять до комунікацій і стають помітними. Тимчасом ми не використовуємо цей потенціал так ефективно, як могли б, для просування ідей, які є важливими для нас і нашого суспільства. Тому я хотіла б бачити більше активності з боку моїх студентів, більше усвідомленості щодо того, що бути суспільно активними — важливо.
Ви вже згадували тему штучного інтелекту і спеціальні курси з цього напрямку. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як тема ШІ інтегрується в освітній процес у вашому університеті.
Зараз ми плануємо, аби кожен студент нашого університету проходив вступний курс, присвячений ШІ та його можливостям. Намагаючись дійти спільного розуміння підходів до роботи з ШІ, ми, працівники та викладачі університету, чимало дискутували.
Звісно, є багато думок, що до ШІ слід ставитися дуже обережно, а то й уникати. Але більшість погоджується, що ШІ — це також і великі можливості. Проте ми маємо контролювати його, а не ставати його жертвами. Це наратив, який я намагаюся просувати, заохочуючи людей не зводити суть ШІ до чогось простого та однорідного, наприклад, до генератора текстів або зображень. Адже існує багато різних інструментів, рішень, які вже можна використовувати і які постійно розробляються та тестуються. І нам достеменно не відомо, що ще з’явиться наступного тижня чи наступного місяця.
Треба бути дуже кмітливими, аби зрозуміти, яку саме функцію кожен інструмент ШІ допомагає нам покращити. Звісно, спочатку ми стикнулися з найпримітивнішою ситуацією: студенти виконували письмові завдання, як-от есе, за допомогою ШІ. Як на мене, ШІ має збагачувати навчальний процес, а не підмінювати його. Відповідно нам треба переглянути наші підходи до викладання, взаємодії зі студентами, постановки завдань та оцінювання студентських робіт.
Як у вашому університеті зараз регулюють використання ШІ серед студентів?
Ми маємо прописані керівні принципи для кожного факультету, які інформують студентів, що є прийнятним, а що — ні. Ці принципи також роз’яснюють, як можна інтегрувати різні інструменти ШІ у навчальний процес у погоджений між викладачами та студентами спосіб. Так ми робимо правила гри зрозумілими.
Ви наголосили на тому, що ШІ — це багатокомпонентне явище. Які найбільші виклики, пов’язані з цим, Ви спостерігаєте зараз?
Основний виклик — це зрозуміти, що чим є. Адже існують безплатні тестові версії програм на базі ШІ, а є платні. Є різні підходи, різні моделі. Зараз з’являється стільки нових речей, що це вже стає проблемою. Важливо зрозуміти, що їх ставатиме дедалі більше.
Жоден з цих інструментів не є нейтральним. Їх розробляють люди в певних контекстах, на основі певних культурних особливостей. Тобто інструменти, розроблені американською компанією, концептуально інакше оброблятимуть інформацію порівняно з тими, які створила, наприклад, китайська фірма. Наприклад, алгоритм може інтерпретувати певні слова певним чином. І коли я, маючи європейський культурний бекграунд, використовую цей алгоритм, то можу сприйняти результат зовсім інакше, ніж було задумано.
Експерименти вже доводять, що у результатах, які генерує ШІ, простежується чимало стереотипів та цінностей — усе це відображає позиції тих, хто створював та навчав алгоритми.
Чи замислюються розробники про вплив цих інструментів на суспільство? Часто лише постфактум, коли вже помітні негативні наслідки. Наприклад, коли колишні працівники Facebook, зокрема ті, хто створювали кнопку «Like», розповідають, якою невинною спочатку здавалася ця ідея — започаткувати простий спосіб реагувати на публікації інших. Але згодом через це [кнопку «Like»] користувачі почали нервуватися: «А скільки вподобайок я отримаю?», «Якщо вподобайок мало — зі мною щось не так?».
Ці психологічні ефекти не оцінювалися заздалегідь. Зараз ми стикаємося з подібними проблемами у сфері ШІ: на перших місцях — технологічний експерименталізм, пристрасть розробників створювати нове, випробовувати межі можливого, а також фінансовий аспект — прибуток. І лише потім — роздуми: «А який вплив це має на суспільство?».
Як ваші колеги отримують додаткову інформацію про штучний інтелект? Можливо, проходять тренінги чи семінари? І як часто, зважаючи на швидкий розвиток цієї сфери?
Ми заохочуємо співробітників проходити курси за межами університету. Крім того, самі організували два тренінги на цю тему. Знаю, що подібні питання також обговорюються на засіданнях факультетів. Як керівниця я особисто організувала щорічний тренінг для всіх співробітників університету, де тема ШІ була включена як частина навчання. У 2025 році плануємо працювати в цьому напрямку більше.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.
Фото надані Агнес Девідсон