Медіатренер, редактор та дослідник медіа у громадській організації «Львівський медіафорум» Отар Довженко розповідає, що б він порадив собі сімнадцятирічному — абітурієнтові журфаку.
Я закінчив факультет журналістики одного з українських університетів. Потрапив я туди випадково: у старших класах мріяв стати психологом, але в останню мить імпульсивно змінив рішення. Отримавши диплом, кілька років штампував номери на залізничних квитках (це було не так погано, як звучить). Потім майже двадцять років займався журналістикою, працював у редакціях або вчив медійників. Зараз я не шкодую, що пов’язав своє життя з медіа, але якби мав шанс послати повідомлення собі сімнадцятирічному, то порадив би рухатися до цього фаху іншим шляхом. А поки машину часу не винайшли, даватиму поради нинішнім абітурієнтам.
Отже, вам надцять років і ви хочете стати журналістом або журналісткою, тому плануєте здобувати журналістську освіту? У мене для вас дві новини.
Погана новина: ви, можливо, перехочете, коли спробуєте. Журналістика на практиці виявиться не такою, якою ви її уявляєте, і з імовірністю понад п’ятдесят відсотків (більше, якщо ви хлопець) ви не залишитесь у цій професії на все життя. Більшість знайомих мені людей, які на моїй пам’яті вивчали журналістику, зараз не працюють журналістами. Хоча заради справедливості слід сказати, що багато з них обрали суміжні галузі, де здобуті в журналістиці навички виявилися корисними.
Хороша новина: ви можете спробувати себе в журналістиці й водночас здобути інший фах. Журналістика — це не та професія, а точніше, не те ремесло, опануванню якого необхідно присвятити себе повністю на чотири-п’ять-шість років. А знання і вміння мислити, здобуті в будь-якій іншій сфері, стануть вашою перевагою у журналістській кар’єрі.
Тоді чому в наших університетах є бакалаврські програми з журналістики? — спитаєте ви. Загалом це традиція, яка залишилась із радянських часів, коли журналістика сприймалась як різновид філології. Водночас було б несправедливо таврувати бакалаврат журналістики радянським пережитком: такі програми є в багатьох країнах, які ми називаємо цивілізованими. Щоправда, співвідношення предметів для загального розвитку, теорії журналістики й практичного навчання там трохи інше, ніж у нас — як неважко здогадатися, на користь практики. Якщо ж винести зміст освіти за дужки, то дозволю собі три категоричні міркування.
- Чотири роки, а надто п’ять або шість, — це задовгий термін підготовки для того, щоб стати журналістом. На знайомство з професією вистачає кількох місяців, а далі людині пора ставати журналістом і здобувати вміння й навички на практиці. Якби таке тривале вивчення журналістики давало конкурентні переваги, випускники журфаків були б сильнішими фахівцями за тих, хто прийшов у професію «з вулиці», а це далеко не завжди так, і часто — навпаки.
- Вісімнадцять років — це зарано, щоб ставати журналістом. Не сприйміть за ейджизм, але вчорашнім школярам здебільшого бракує знань, досвіду, соціального капіталу і психологічної зрілості, аби працювати в медіа. Винятки є, і якщо ця теза особисто вас образила, вважайте себе одним із них 🙂
- Головна проблема української журналістської освіти — навіть не у надмірній затеоретизованості й браку практики. З цим ситуація невпинно покращується. Проблема в тому, що освіта змінюється набагато повільніше, ніж реалії професії. Тому студенти за партами вивчають журналістику вчорашнього дня. Те, що їм розповіли на першому курсі, безнадійно застаріє до часу, коли вони отримають диплом.
Тому єдина правильна тактика для викладачів, аби їхні вихованці не відстали від часу, — гнати їх у редакції, аби студенти самі ставали частиною невпинних змін. Але не у вісімнадцять, а трохи згодом. Натомість навчання на журфаку — це чотири роки переважно в аудиторії, з курсовими, рефератами й заліками.
Тож якщо ви вагаєтеся між журналістською освітою і будь-якою іншою бакалаврською освітою, не вагайтеся — обирайте іншу. Філософію, економіку, програмування, радіофізику, соціологію, філологію, хімію, країнознавство, дизайн — хоч до чого лежить душа. А коли вивчитесь, підете й опануєте журналістику сьогоднішнього дня або на короткій магістерській програмі, або на програмах неформальної освіти, або відразу в редакції. У кожного з цих варіантів є свої плюси й мінуси; до того ж їх можна поєднувати. Якби я міг повернутися у свої сімнадцять, я пішов би на психологію, як мріяв. А потім став би журналістом і, можливо, кращим, ніж є.
За якими критеріями обирати журфак
Якщо ж ні до чого, крім журналістики, ваша душа не лежить, або ви боїтеся помилитись з іншою професією і проґавити своє покликання, а ось щодо журналістики сумнівів нема, — гаразд, ідіть на журфак.
Цей варіант має свої переваги. Ви матимете вдосталь часу, аби морально підготуватись до майбутньої професії. Отримаєте різнобічну гуманітарну освіту, завдяки якій знатимете всього потроху і ні в чому не будете повним нулем. Проведете золоті роки юності в товаристві людей, які також планують стати журналістами, й налагодите з ними корисні в майбутньому зв’язки. Якби не бакалаврат журналістики, в нас не було б гурту Latexfauna.
Якщо ж пощастить, ви зустрінете наставників, які допоможуть вам полюбити журналістику, не розлюбити її відразу, знайти в ній свій профіль, тему і стиль, підштовхнуть у правильному напрямку і допоможуть почати розвиватись у професії. Тільки врахуйте: так щастить тільки тим, хто прагне більшого.
Такого «більшого» — індивідуальних занять, авторських курсів, стажувань, програм міжредакційного обміну, зустрічей із цікавими людьми, студентських медійних стартапів, дебатних, книжкових і кінематографічних клубів, — у різних вишах і в різних містах неоднакова кількість. Ось і перший з критеріїв, за якими слід обирати місце навчання.
Якщо ви визначились із локацією — наприклад, тільки у вашому місті, або тільки НЕ у вашому місті, або в Києві/Харкові/Львові/Тернополі тощо, — шукайте випускників. Домовляйтеся з ними про зустрічі наживо або онлайн. І розпитуйте буквально про все.
- Які курси були найцікавіші, які — найнудніші? Що найкорисніше, а що навпаки — порожнє?
- Які викладачі-практики працюють на факультеті? Де вони працюють? Які курси викладають? Чи є ті, хто може справді навчити писати, знімати, говорити в мікрофон? Кого з викладачів-теоретиків найцікавіше слухати?
- Скільки разів і де були на практиці? Хто обирає, де проходити практику, які були варіанти? Що робили на практиці? Чи відпускають на додаткову практику чи міжредакційний обмін? Чи залишився хтось після практики працювати?
- Які дисципліни, крім професійних, були цікавими й корисними? Чи вдалося вивчити або підвищити рівень знання іноземної мови? Чи є програми міжнародної співпраці й обміну? Чи не змушували писати реферати з фізкультури?
- Хто з групи працював? Де саме? Які в місті є медіа, готові співпрацювати зі студентами? Як виш ставиться до студентів, які працюють у медіа?
- Які найцікавіші зустрічі, майстер-класи, лекції відомих людей запам’яталися? Чи «зганяють» на такі заходи студентів? І якщо ні, то чи ходять добровільно?
- Чим студенти займаються на дозвіллі? Чи є в них медійні проєкти? Чи є цікаве, змістовне середовище — клуби, громадські організації тощо?
Не варто забувати, звісно, й про важливі речі, які не стосуються змісту освіти й дозвілля. Яка ситуація з корупцією? Чи складають іспити й заліки за хабарі, якщо так, то кому? Чи є пацюки й таргани в гуртожитку? Чи падає на голову штукатурка в аудиторіях?
Що більше ви проведете таких розмов, то повнішим буде ваше уявлення і про журфаки окремих вишів, і про студентське життя загалом. Слухаючи випускників, зважайте більше на факти, ніж на емоції. Те, що людина сповнена вдячності й ностальгії за своєю альма-матер, ще не значить, що її там чогось навчили.
Пізнавальними є студентські групи й форуми, хоча анонімні відгуки про викладачів, які ви там побачите, варто сприймати скептично. Варто зазирнути й на офіційний сайт вишу, факультету і кафедри і їхні сторінки в соцмережах; але тут враження може бути оманливим. Причому в обидва боки. Буває, сайт — суцільна канцелярська нудятина, створена за держстандартами, а на факультеті вирує повнокровне життя. Буває навпаки: сайт — привабливий маркетинговий продукт, а реальність розчаровує.
Коли ви звузите коло бажаних вишів до двох-трьох, сходіть на дні відкритих дверей. І поставте там людям, які представлятимуть факультет і кафедру, якомога більше запитань. Запитувати можна будь-що (навіть про тарганів у гуртожитку), але я б запитав передусім таке: якими для них є показники успіху студента? Якого випускника вони б назвали успішним? Якщо у відповідь ви почуєте про «академічні успіхи», добре захищену випускну роботу, червоний диплом і тому подібне, це тривожний дзвіночок. Журналістика — не наука, а ремесло. Колір вашого диплома байдужий 99,9% ваших майбутніх роботодавців у медіа. І якщо ви плануєте ставати журналістом, а не займатись науковими дослідженнями журналістики і медіа, ваші плани можуть розійтися з очікуваннями адміністрації. Якщо ж у відповіді йтиметься про розуміння цінностей професії, практичні навички, ерудованість та інші якості, потрібні в редакційній роботі, ставте плюсик.
Визначились із містом, де хотіли б навчатися? Дослідіть місцеві медіа. Чи багато їх у місті? Чи є серед них ті, в яких цікаво й не соромно працювати? Чи пристойно там платять? Розумію, що таку інформацію добути нелегко, але багато що є на професійних сайтах про медіа (Інститут масової інформації, «Детектор медіа» та інших), а решту можна дізнатись на каві з місцевими медійниками. Заразом потренуєтесь брати інтерв’ю.
Чому це важливо? Якщо ви не плануєте чотири роки сидіти в батьків на шиї чи розвантажувати ночами вагони, найімовірніше, вам доведеться поєднувати навчання з роботою. Найкращий варіант — працювати за майбутнім фахом, отримуючи від роботи те, чого недодали на журфаку. Ймовірно, вашим першим місцем або місцями роботи стануть місцеві медіа. Також найімовірніше, що саме в них ви проходитимете практику, і якщо у вас буде вибір, краще знати наперед, до якої редакції і якого редактора-наставника ви мрієте потрапити.
Скажу прямо: якщо ви любите рідне затишне містечко, свою кімнату й мамин борщ, і розглядаєте варіант навчання в місцевому затишному університеті, але з медіа в місті є колишня районна газета, ледь живий телеканал і сайт, який копіпейстить повідомлення обладміністрації, — збирайте валізи і їдьте в інше місто. Тут ви більше втратите, ніж надбаєте, і в фіналі перед вами все одно постане вибір: або працювати в поганому місці, або їхати геть. Краще їхати відразу; можливо, колись ви повернетесь із досвідом і ресурсами, аби змінити медіа свого міста на краще.
Про що ще має задуматися абітурієнт журфаку
І про сумне. Сподіваюсь, незабаром ця частина тексту втратить сенс і її можна буде видалити, але зараз 2023 рік і в Україні війна.
Якщо ви живете недалеко від фронту чи кордону з Росією, якщо у вашому місті сигнал повітряної тривоги лунає кілька разів на день, а «прилітає» мало не щодня, є велика ймовірність, що навчання в місцевому виші буде дистанційним. Я вірю, що в зумі можна щось вивчити й засвоїти, але дистанційне навчання позбавить вас головної переваги навчання на бакалавраті — соціалізації. Вона важлива для всіх, але особливо — для майбутніх журналістів, адже це професія, в якій не виживеш без вміння спілкуватись, налагоджувати зв’язки й співпрацювати з іншими людьми. Краще пошукати виш подалі від фронту; зрештою, коли війна скінчиться, переведетесь.
Водночас не варто скидати з рахунків евакуйовані з прифронтових і окупованих територій виші, які працюють у тилових містах. Деякі з них мають потужні команди викладачів і відкритіші до змін в освіті, ніж місцеві університети.
Принагідно згадаю про заочне навчання. Можливо, якийсь фах можна здобути заочно, але жодної людини, яка стала журналістом завдяки заочному навчанню, я не зустрічав. Думаю, це ще менш реально, ніж стати журналістом, пишучи конспекти за партою.
Ще одна можливість, яку розглядає чимало українських абітурієнтів у час війни, — навчання за кордоном. Тут також буду категоричним: ви маєте шанс здобути чудову базову журналістську освіту на бакалавраті іноземного вишу, адаптуватися до тамтешнього життя і почати кар’єру в медіа країни, де ви навчатиметеся. Застосувати знання й навички, здобуті в іноземному виші, в українських медіа буде нелегко. Практики українських медіа поки що надто відрізняються від європейських і північноамериканських. Можна оптимістично сподіватися, що за кілька років Україна вже буде в Євросоюзі, й реальність наших медіа підтягнеться до європейської. Але якщо ви реаліст і бачите своє майбутнє в Україні, іноземний бакалаврат журналістики — не ваш вибір.
І, напевно, головне. Якщо ви вступили, навчаєтесь і розумієте, що це не ваше — не тягніть і не намагайтеся довести безнадійну справу до кінця. Спробуйте щось інше. Втрачений (?) рік навчання у вісімнадцять — це не така велика втрата порівняно з тим, що у двадцять два ви вийдете з університету з вистражданим дипломом і хибно обраною професією, що не приносить радості. Якщо ваша душа прагне журналістики, ви можете потрапити туди пізніше — двері в професію ніколи не зачиняються.
Якщо ви зараз навчаєтеся у старших класах і плануєте вчитись на журналіста, радимо ознайомитися із базою кафедр та факультетів журналістики на нашому сайті. Завдяки їй ви частково зможете знайти відповіді на ті запитання, які перерахував Отар Довженко. Адже кожен університет, який представлений у базі, надав інформацію про унікальність своїх журналістських програм, технічне забезпечення, співпрацю із зарубіжними університетами та досягнення своїх випускників. Поки що у базі представлено 26 університетів, однак поступово наша редакція її розширятиме.
Також читайте:
Багато читати й цінувати себе. Як це — працювати SMM-ником у медіа
Навчання з кожним проєктом. Як це — працювати дата-журналістом
Заводська прошивка. Які цінності та принципи має програмувати журналістська освіта