Чому ми не маємо бути пасивними учасниками цифрового середовища — розмірковує Джуліан Макдугалл (Julian McDougall), професор, керівник докторантської програми з креативної та медійної освіти у Борнмутському університеті (Велика Британія).
П’ять років тому, я б, напевно, сказав, що порівняно з іншими частинами Європи чи, наприклад, США, Велика Британія захищеніша від дезінформації та поляризованих дискусій. Але зараз наша країна стикається з тими ж проблемами. Після Brexit ми спостерігаємо, як люди відходять від традиційних медіа, звертаючи увагу на альтернативні інформаційні екосистеми, де правда не завжди відіграє ключову роль.
Цього літа у нас навіть були заворушення, під час яких через мізінформацію, або вона принаймні була початковим каталізатором, бунтівники нападали на мігрантів у різних британських містах. Я вважаю, що алгоритми глобальних технологічних платформ, які підсилюють поляризовані дискусії та, можливо, навіть ненавмисно стимулюють людей рухатися в бік певних наративів, що віддаляють їх від професійних та суспільно значущих медіа, є частиною цієї проблеми.
Звичайно, українці мають справу з набагато серйознішими й гострішими викликами, ніж ми у Великій Британії. Але останнім часом Ілон Маск почав активно цікавитися британською політикою. Він відкрито заявив про свій намір впливати на громадську думку в нашій країні та критичне ставлення до чинного уряду.
Медіа завжди були простором, де сильні світу цього прагнули зберегти свою владу. Наприклад, економічні інтереси Руперта Мердока збігалися з певними ідеологічними поглядами. Але такий кейс було легше викладати молоді: ми говорили про встановлення порядку денного, гейткіпінг, ідеологію. Хоча Мердок мав дуже сильний вплив, у нас були й альтернативні, незалежні медіа, такі, що діяли в інтересах суспільства, та більш ліберальні, як-от The Guardian. До того ж у газет були професійні кодекси та редакційна політика. Ви можете мати питання до ефективності цих регулювань, але вони принаймні були.
Інтернет і алгоритми соціальних мереж зараз — це значною мірою регульований простір. І тепер, коли Цукерберг, ймовірно, щоб догодити Трампу, вирішив відмовитися від фактчекінгу під приводом «свободи слова», ми бачимо майже відверте прагнення переконувати, маніпулювати та спрямовувати маси людей у певному політичному напрямку.
Думаю, що зараз ми увійшли в нову епоху — мені потрібно обережно добирати слова — майже відверто навмисної форми технологічної диктатури. Це робить медіапростір дуже проблемним для тих із нас, хто вірить у різноманітність, соціальну справедливість і плюралізм. Систему наших взаємодій у соцмережах прагнуть зламати, а наші персональні дані використати для маніпуляцій. У контексті медіаграмотності важливо розуміти: алгоритми працюють так, бо ми з ними взаємодіємо. Ми маємо автономію, є активними громадянами та не мусимо бути пасивними щодо того, як функціонує цифрове середовище. Ми спроможні взаємодіяти з соцмережами та алгоритмами інакше.
У нас є теорія змін для медіаграмотності з чотирма взаємопов’язаними елементами: доступ, обізнаність, можливості та наслідки. Пересічний користувач соцмереж може потребувати підтримки в розвитку критичної медіаграмотності, щоб більше рефлексувати над своїм вибором цифрового контенту, мати критичну обізнаність щодо алгоритмів і формування дискурсу у соцмережах, а потім використовувати ці навички для більш активної участі в цифровому житті. І у цьому разі чи не найважливіше питання — як підтримати людей, аби їхнє використання згаданих можливостей мало позитивні наслідки в плані поваги до інших, довіри до професійної журналістики та прагнення до соціальної справедливості. Це велика програма змін для пересічного користувача соцмереж. Саме тому кожна країна потребує комплексної, цілісної політики медіаграмотності, і тут вже йдеться про синергію журналістики, регулювання та освіти.