Що таке журналістика культури? Де шукати теми для публікацій? Як зацікавити студентів розбиратися в культурній тематиці? Як інтегрувати культурну журналістику в навчальний процес? Про це викладачам журналістики розповіла медіапродюсерка і репутаційна менеджерка Тетяна Пушнова під час онлайн-семінару, що відбувся 5 жовтня в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» за підтримки DW Akademie. Публікуємо головні тези її розповіді від першої особи.
За що ми воюємо? За життя? За території? Чи може за право самим визначати, обирати свою ідентичність? І якщо наша колективна відповідь — за свободу обирати себе, то яким є наш вибір? Що таке ідентичність, якою вона буває? Чому вона важлива? Саме ці питання висхідні для журналістики культури й вони неймовірно актуальні зараз, під час війни. У час, коли головна мішень нашого ворога — саме наша українська ідентичність. Коли й наших союзників нарешті цікавить — чим є українська ідентичність, що за неї українці так завзято б’ються, часто — ціною власних життів.
І, вочевидь, журналістика — це те середовище, яке мало б фахово дискутувати ці питання 24/7 і зацікавлювати цією дискусією найрізноманітніші аудиторії: хто ми такі і як ми розповідаємо про себе світу. Адже саме журналісти фіксують дійсність, описують її, відслідковують те, що в філософії називають зміною дискурсу — взаємозалежність мовлення\мислення і контексту. До прикладу, візьмемо (класичне постколоніальне) питання, яким часто починалися розмови про українців закордоном “Чим українська культура (мова) відрізняється від російської”? Тектонічні зміни обставин, що їх спричинила повномасштабна війна Росії проти України, виводять такий тип питання (мислення) в розряд аморальних, неприйнятних. Наша культура\мова цінна апріорі, сама по собі вже тому, що вона існує. І журналістика — це той спецзагін, який усвідомлює цю зміну і поширює її в мову та мислення.
Також журналісти можуть доступно пояснювати дуже різним людям, чому оця наша ідентичність, культура важлива, чому вона варта нашої боротьби.
Сьогодні я пропоную поміркувати про те, як підготувати журналіста до пошуку відповідей на ці важливі питання. Як інтегрувати журналістику культури в університетські навчальні плани. Як зацікавити майбутніх журналістів фахово розповідати ким ми, українці, є.
Зафіксуємо стан справ
Гороскопи, таблоїдне паразитування на брендах поп-культури, афіша подій, скандальні забудови чи пожежі архітектурних пам’яток – так коротко можна описати те, що займало місце журналістики культури до повномасштабної війни у переважній більшості ЗМІ.
Під час війни ситуація в цій царині починає змінюватись. До прикладу, погляньмо на телевізійні канали, що працюють у форматі «Єдиного марафону». Інтернет-видання «Детектор медіа» регулярно робить аналіз його контенту. Згідно з моніторингом, обговорення тем культури в ефірі «Єдиного марафону» займає 4 місце. Найбільше цій темі приділяють увагу канали 1+1 та ICTV/СТБ.
Така позиція дуже тішить, але водночас відкриває цікаву проблему. Не всі журналісти, що приділяють увагу темам культури зараз, мають достатній рівень компетенції для їхнього висвітлення. І якщо брати телеканали, в умовах мирного часу теми культури могли б ретельно розробляти колективно — інформаційними продюсерами, редакторами і журналістами. Під час війни в ефір все йде “з коліс”, ведучим та журналістам доводиться розраховувати на свій попередній досвід. А як ти з коліс розповіси, чому втрата маріупольського музею Куїнджі і його колекції — це трагедія національного масштабу, якщо в тебе є експертиза з опису вбрання українських попзірок на світських тусовках?
Теми журналістики культури
Отже, про що зазвичай розповідає журналістика культури і як допомогти майбутнім журналістам наростити експертизу в цій царині?
На мою думку, журналістика культури представлена в інформаційному просторі такими темами:
- Сучасне мистецтво
- Збереження, дослідження і репрезентація культурної спадщини
- Культурні політики та їх національна і локальні реалізації
- Релігійні практики і функціонування релігійних інституцій (саме тому на початку я згадала гороскопи:)
- Економіка креативних індустрій
- Репрезентація української культури за кордоном
Пропоную розглянути кожну тему детально.
Сучасне мистецтво
Сюди ми відносимо кіно, музику, театр, візуальне мистецтво, книговидання, архітектуру/урбаністику, дизайн (зокрема, одягу), а подекуди і кулінарію, і мас-медіа. Саме в цій частині інструментарій журналістики культури відрізняється, наприклад, від репортажної журналістики. Адже допомагаючи своїм аудиторіям дізнаватись про явища сучасного мистецтва, журналіст має дати оцінку твору без оціночних суджень.
Щоби фахово описати сучасний твір мистецтва чи митця, який його створив, журналіст відповідає на такі питання:
- Чи робить митець щось нове?
- Як розвивається всередині обраного жанру (медіуму, стилю)?
- Як ця робота відрізняється від попередніх робіт?
- Які сюжети, стилістику використовує (які твори могли стати натхненням для створення роботи)?
- Як цей твір перегукується (чи ні) з контекстом, як форсує чи помічає зміни в ньому?
Щоб мати можливість відповідати на ці питання компетентно, журналіст має системно і багато дивитись, читати, слухати твори сучасного мистецтва. Саме це дасть можливість помічати важливі твори мистецтва не пост-фактум, коли вони раптом отримали міжнародне визнання, а в процесі їх створення. І де, як не в університеті, призвичаїтись до цього?
Збереження, дослідження і репрезентація спадщини
Ще однією важливою темою є збереження культурної спадщини, тобто функціонування музеїв. Чому музеї важливі? Бо вони є банками нашої культурної ідентичності. Їхня мета дещо відрізняється від мети, наприклад, Нацбанку — музеї не просто зберігають об’єкти чи твори мистецтва. Вони їх досліджують і показують нам, громадянам, які, між іншим, оплачують існування переважної більшості музеїв своїми податками. На мою думку, в процесі репрезентації і полягає сенс існування цих банків культурної спадщини. Всі ці цінності працюють лише через взаємодію з нами, з сучасними людьми, а не тоді, коли вони лежать у коробках у фондах і архівах.Чи коли про них знає досить утаємничена група дослідників.
Журналістика, окрім досить поверхового питання “Як музеї витрачають державні гроші” може цікавитись тут такими темами:
- На яких принципах ми накопичуємо культурну спадщину? Хто і чому вирішує, який предмет належить до культурної спадщини і його треба віддати в музей, а який — просто тарілка?
- Як і за яким принципом музей показує свої скарби людям? Як часто оновлює експозиції?
В контексті викликів, які ставить культурі війна, неймовірно важливими постає питання реституції — повернення викрадених культурних цінностей. Українські музеї набували досвіду в цій темі після Другої світової війни. Частина українських експонатів була вивезена у Німеччину, частина в Росію під виглядом евакуації. Новий виток цієї роботи почався зі здобуттям Україною Незалежності.
На яких підставах, за якими законами і міжнародними нормами відбувається повернення вкрадених культурних цінностей. Журналістам у нагоді стануть справжні детективні історії повернення історичних і мистецьких предметів в Україну – знову ж таки, їх треба навчитись помічати і цікаво оповідати.
Окрім іншого, музеї допомагають нам, українцям переосмислювати свою колоніальну історію. Зі свіжого прикладу – дискусія довкола спадщини Булгакова. Вона виникла не лише тому, що твори цього киянина-українофоба є у програмі з літератури у школі. А ще й тому, що за державний кошт в Україні утримується музей його імені. Його треба закрити чи ні? Якщо не закривати, яким він має бути, яку історію має оповідати його експозиція, на які дослідження своєї колекції він має спрямувати зусилля. Це важлива дискусія стосується не лише одного музею Булгакова – в кожному українському місті є музей, якому варто переосмислити своє призначення.
Культурні політики
Культурні політики — правила за яким функціонують культурні інституції. Їх виробляють органи державної влади та великі культурні інституції. Наприклад, Міністерство культури має запровадити правила, за якими бюджет розподіляється прозоро і в інтересах усіх громадян, дає дозволи зберігати, досліджувати та експонувати. Саме мінкульт розробляє політики рівного доступу українських громадян до культури. Наскільки ефективно наше міністерство це робить?
Міністерство культури створює інститути, які впроваджують політики. Це, до прикладу, Інститут книги, або Український культурний фонд, національні мистецькі спілки (так, ці анахронізми радянського союзу досі існують). Міністерство регулює функціонування музеїв, національних театрів і філармоній, тощо, тощо. Якими є ці регуляції, чи працюють вони локально, чи може вступають в конфлікт з інтересами окремих громад і саботуються?
Окремо від міністерства існує Державне агентство кіно (підпорядковується уряду – фактично окреме міністерство кіно). Свій маленький мінкульт має Міністерство закордонних справ України – Український інститут, який покликаний репрезентувати українську культуру закордоном. Всі ці інституції мають бюджети, всі вони здійснюють якусь діяльність. Яку? Як це впливає (чи не впливає) на наше розуміння своєї ідентичності – як часто ви з вашими студентами обговорюєте ці питання?
Інші складові культури
Релігія — ще одна складова нашої ідентичності. І не менш важлива тут свобода у виборі нашої релігії чи відмова від жодної. Як ця тема представлена у вашому університеті?
Також важливим є висвітлення економіки креативних індустрій. До неї належать туризм, рекламнаіндустрія, події (фестивалі, шоу, гастролі, кінопокази), художні і сувенірні промисли.
Наріжним питанням тут є економіка — що забезпечує економічний успіх цій події чи цьому продукту, в цьому місці з цими виробниками? Економіка є тією опорою, яка дозволяє описувати креативні індустрії не впадаючи у тенденційність, “вкусовщину”.
Є також тема в культурній журналістиці, яка об’єднує всі попередні — репрезентація української культури за кордоном. Щоб професійно їх висвітлювати, журналісти мають добре розуміти сучасне мистецтво, як працюють політики, специфіку і цінність креативної індустрії. Розуміють, як писати\знімати на ці теми так, щоб це було цікаво читати чи дивитись.
Як інтегрувати журналістику культури в навчальний процес?
Не в усіх навчальних закладах є окрема дисципліна з журналістики культури, однак культуру можна інтегрувати в інші наявні предмети.
Я, до прикладу, проглянула навчальні плани факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, однак в багатьох університетах є подібні дисципліни, в яких така інтеграція була б доречною:
- Історія української культури. Але тут ви не готуєте фахових істориків культури, тут ви разом зі студентами шукаєте шляхи опису цих тем мовою, зрозумілою різним аудиторіям. Шукати їх відображення в сучасному мистецтві. Для цього виносьте свої лекції з аудиторій “в поля” – в музеї, в галереї, в театри.
- Історія України. Те саме, що в попередньому пункті.
- Історія філософії. Я згадувала про вміння помічати зміну дискурсу – журналістам дуже важлива ця навичка, головне, щоб вони зрозуміли, що таке дискурс.
- Історія української літератури. Як твори канону впливають на сучасне мислення, чим ми надихаємось у класичних авторів, які з них недопредставлені в українському інформаційному просторі, як їх представити так, щоб було цікаво.
- Медіакритика. (Дуже бракує фахівців, які критику розуміють як інструмент оцінки явищ, а не як поле для репрезентації свого упослідженого его)
- Історія світової літератури. З неї почалась історія світового кіно, між іншим.
Серед спеціалізацій, які можуть вивчати журналістику культури, відзначу такі:
- Аналітична журналістика
- Менеджмент і реклама в ЗМІ
- Міжнародна журналістика
І на останок. На мою думку, українська культура має презентуватись в навчальних планах університетів як невід’ємна частина світової. Це і є наша робота з деколонізації.
Для журналіста мова — не предмет вивчення, а інструмент. Тому завдання інститутів журналістики — навчити користуватись цим інструментом. Щоб журналістські оповіді були цікавими та корисними різним аудиторіям, допомагали знайти відповідь “хто я і за що я воюю”.
Я розумію, що всі ці мої рекомендації вимагають великих зусиль від викладачів – змінювати навчальні плани, себе і врешті – студентів. Але на війні ніколи не буває легко. А ми всі зараз на війні. І зобов’язані перемогти.
Довідка:
Тетяна Пушнова — українська комунікаційниця та медіаменеджерка з великим досвідом роботи у медіа. У 2004 році — друга редакторка на 5 каналі, у 2010-му — випускова редакторка і згодом шеф-редакторка ТСН та 1+1. У 2014-му — генеральна продюсерка інформаційного англомовного каналу Ukraine Today. В останні три роки — керівниця комунікацій та комунікаційна директорка міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал». За фахом — культуролог. Сфера наукових інтересів: медіа, влада, гендер.