Ніна Йельмгрен зі Шведського фонду підтримки журналістів має 5-річний досвід роботи під час збройного конфлікту в Афганістані. Днями вона провела майстер-клас для українських журналістів про виклики на війні: про важливість перевірки джерел, повагу до інтерв’юерів та те, як вижити в реальності, яку ми воліли б ніколи в житті не бачити.
Зустріч з Ніною Йельмгрен стала можливою завдяки ITP Media Східна Європа у партнерстві з Українським інститутом медіа та комунікації, Комісією з журналістської етики, ГО «Жінки в медіа».
Ніна Йельмгрен закликає журналістів дотримуватися базових стандартів журналістики — незважаючи ні на що, завжди перевіряти все з двох різних незалежних джерел, завжди залишатися критичним до всього почутого, прочитаного, побаченого. На її думку, це ключове в роботі під час збройного конфлікту. Адже сторони завжди хочуть, щоб журналіст повідомляв те, що йому розповіли. Цього прагнуть усі гравці на полі: не лише збройні сили, політики, а також і громадські, і благодійні організації. Проте важливо бути критичними до всіх, у том числі до президентів, мерів, бійців.
«Ми робимо помилкову послугу, якщо не повідомляємо про негатив під час війни. Тому що журналістика — це те, що зберігає демократію живою та здоровою» – вважає Ніна.
Також Ніна настійливо радить усім журналістам, які працюють в умовах війни, спілкуватися з психологами чи психотерапевтами, щоб зберігати своє емоційне та ментальне здоров’я.
Ми в Академії викладачів журналістики записали тези її виступу і подаємо їх нижче.
Базові речі, які варто взяти з собою на фронт
Ви не зможете взяти з собою багато. Я провела більшість свого часу на фронті — в Афганістані, де нічого не працювало. Я могла взяти з собою лише маленькі речі, які могли вміститися в кишені.
Одна річ, яка є справді помічною — це шарф. На війні ви маєте знати, як зупинити кров, мати щось дійсно міцне, коли побачите когось, хто стікає кров’ю. Також шарф захищає від бруду тіло.
Для кровоспинної функції також треба мати з собою медичні джгути. І, ви будете сміятися, але третя річ — звичайні гігієнічні тампони. Вони не займають багато місця, зручні у використанні при пораненнях, можна їх розкрутити і використовувати як захист при кровотечі від поранення, також зручно при кульовому пораненні.
Коли я працювала під час збройного конфлікту, я ще брала з собою в поля стареньку маленьку нокію. Її батарея тримається тиждень.
Для власної безпеки варто мати контактну особу, якій ви довіряєте. Вона має знати, що їй робити, якщо ви не виходите на зв’язок (це також має бути людина з професійної сфери, яка знає, що робити в таких випадках). Вона також може бути в контакті з вашою родиною.
Стрес
Люди не створені для того, щоб бути нещасливими, бути в стресі. Ми створені для того, щоб бути в гармонії. Якщо холодно — ми застигаємо, якщо дуже жарко — ми пітніємо, а якщо нервуємось — то, мабуть, не спимо по ночах. Якщо ми шоковані — нам стає дуже холодно. Тіло може зцілити себе тим, що підготується до того, щоб справлятися зі стресом. Один зі способів — це плакати.
Це функціональний шлях вилікуватися. Дуже важливо турбуватися про себе, щоб бути спроможним робити свою роботу. Це означає, що інколи ми маємо плакати. Також краще мати когось, з ким можна поговорити. Це не може бути просто хто-небудь. Це повинен бути хтось, хто має до цього стосунок, хтось, хто розумітиме вас. Варто пошукати когось професійного, можливо, також колегу. Бо ви бачите так багато такого, чого б ніколи в житті не хотіли бачити.
Журналісти — цивільні
У 1977 в Женевську конвенцію було внесено статтю щодо застосування до журналістів терміну «цивільні». Згідно з нею ми, журналісти, маємо бути захищені, як цивільні. Атакувати цивільних — воєнний злочин. Коли мова йде про взяття в полон журналістів — до них мають ставитися як до цивільних, їх реєструють в ICRC (Міжнародний комітет Червоного Хреста).
Є лише одне виключення, коли журналістів не вважають цивільними, – якщо вони беруть у руки зброю. У всіх інших випадках журналісти – це цивільні особи, навіть коли вони приєднані до військових частин, які беруть участь у збройному конфлікті (це називається embedded journalism). Я працювала в пулі з арміями: американською, шведською, афганською.
Допоки журналіст не бере участі в збройному конфлікті, не натискає на курок — він вважається людиною без зброї, цивільною.
Це було питанням для американських журналістів в Іраку. Важливо зберігати дистанцію з тими, хто включений у збройних конфлікт (для журналістів, які працюють при військових, також). Я розумію, як це важко.
Напад на журналістів — це військовий злочин. Але є виключення. Всі ви знаєте, мабуть, про Руанду. Була одна радіостанція, яка насправді була задіяна активно в актах геноциду [«Вільне радіо й телебачення тисячі пагорбів» поширювало расистську пропаганду проти тутсі в Руанді в 1994 році та закликало до вбивств; трибунал ООН з військових злочинів визнав, що станція зіграла вирішальну роль у створенні в країні атмосфери, зарядженої расовою ворожістю, яка уможливила геноцид, – ред.]. Чи нормально було скоювати напад на ту радіостанцію? Врешті-решт дійшли до позитивного рішення. Тому що вони брали участь в актах геноциду. Вони активно діяли.
Жодних наказів ззовні
У Швеції самі ЗМІ можуть встановлювати етичні правила роботи для своїх працівників. Ми завжди прагнемо триматися якомога далі від політиків. Наше головне завдання — перевіряти чесність роботи політиків. Тому ми маємо бути готові, щоб нас також в будь-який момент перевірили, і щоб ми показали якісну професійну етику. Це напряму пов’язано з рівнем довіри до журналістів, який ми створюємо завдяки своїй роботі.
Ми маємо дуже уважно ставитись до того, яким саме чином ми отримуємо інформацію, яку ми пізніше публікуємо.
Дані не можуть бути нам нав’язані тими, хто не є журналістом.
Звичайно, ми можемо слухати якісь ідеї, але потім ми в редакції маємо обговорити з колегами, з керівництвом нашого ЗМІ, і самі приймати рішення, що саме ми висвітлюємо.
Ми не приймаємо жодних наказів ззовні, особливо це стосується війни. Тому що гравців так багато, і кожен хоче, щоб ви висвітлювали події з їхньої позиції.
Кілька разів в Афганістані ми з однією журналісткою по черзі відвідували військовополонених. Ми ставили одні й ті ж самі питання, а потім порівнювали, що вони відповідали. Звичайно, історія кожної особи, їхні погляди на одну і ту саму ситуацію значно відрізнялися.
Як працювати з вразливими групами населення
Ми не повинні інтерв’ювати людей у стані шоку. Передусім треба піклуватися про них, як про людей. Ми не можемо повністю їм довіряти, тому що під час війни мозок може помилятися. Мозок схильний думати, що він знає все. І це використовується в пропаганді: дезінформацією напомповують голови шокованих людей. Тому не можна інтерв’ювати людей, які знаходяться в стані шоку.
Також ми повинні поважати людей, коли фотографуємо їх чи знімаємо. Я дивилася сюжет CNN про вивезення людей з Маріуполя. Журналісти знімали автобуси з людьми, які від’їжджали з міста. Вони знімали людей дуже близько через вікна автобусу, їх обличчя було видно. Ці люди не мали вибору. І я подумала: «Будь ласка, ми повинні захистити цих людей, можливо, ми не повинні показувати, хто втік, а хто ні?». Ми повинні поважати людей, у яких немає вибору, коли камера направлена на їхні обличчя.
Наша аудиторія повинна побачити руйнування, щоб зрозуміти, які вони жахливі. Інколи вони повинні побачити фотографії. Ми маємо це показувати — але все одно з повагою до людей. Ми маємо робити цю роботу. Якщо ми її не зробимо — злочинці перепишуть історію.
Головне, про що варто пам’ятати в інтерв’юванні та фотографуванні вразливих груп — робіть це з повагою.
Ви починаєте почувати співчуття до тих, хто втратив свою домівку, своїх родичів, улюбленців. Але ваші емоції — це ваші емоції. І не варто ними навантажувати тих, з ким ви розмовляєте під час інтерв’ю. Ви можете пропрацювати свої емоції після цього з психологом. Замість того, щоб жаліти цих людей, ви маєте поважати їх, проявляти повагу, не знецінювати їхній досвід.
Одного разу в мене був досвід з японською журналісткою в Афганістані. Ми шукали після бомбардування тих, хто вижив. Журналістка стояла посеред цього місця [руїн – ред.] і сильно плакала. Я сказала їй: «Іди додому, одразу зараз. Ти перевантажена своїми емоціями, ти не можеш зараз працювати». Я насправді так ставлюся і до своєї роботи. Після того, як ми попрацювали в такій ситуації, ми маємо піти до психотерапевта і пропрацювати свої емоції.
Захист джерел
Кожне джерело має бути захищеним. Постійно! Інколи історія дуже гарна, і, можливо, варто приховати ім’я людини, яка розказує цю історію. Можливо, ви просто можете виконувати роль гарного спостерігача [не обов’язково брати в людей інтерв’ю – ред.]: перебувати в різних місцях і спостерігати. Використовувати всі свої відчуття для того, щоб описати, що ви там бачите, чуєте і відчуваєте. І таким чином передати своїй аудиторії, що відбувається. Це чудовий інструмент роботи.
Наприклад, одна з моїх колег у Швеції описала подію кількома словами. Я почула голос, який озвучував цю історію, і одразу почала плакати. Мова йшла про дитину, яка була тяжко поранена під час війни. Маленька ніжка у підгузку — і дитина в результаті загинула, це була дитина у збройному конфлікті в Україні.
Особливо уважно треба працювати з тими, в кого берете інтерв’ю вперше. Варто дуже обережно ставитися до непублічних осіб, у яких ви берете інтерв’ю. Ви маєте сповістити цих людей про свої наміри щодо наданих матеріалів, що саме ви будете публікувати і де.
Моменти «нормальності»
Ми не знаємо, скільки буде тривати війна. Ми сподівалися, що вона завершиться дуже швидко. Іноді ми дивимося ці новини, читаємо, і ридаємо, кричимо від болю.
Пам’ятаю, одного дня я була як оголений нерв, приголомшена жахіттями, які відбувалися навколо мене [в Афганістані – ред.]. У мене не лишилося тоді сил. Нам необхідно розуміти це, визнавати. У нас є наша робота. Якщо ми цю роботу не зробимо, то історію напишуть злочинці. Нам необхідно знати, що саме нас підтримує.
Для мене гнів є рушієм. Гнів на те, що злочинці робили з невинними цивільними людьми. Гнів для мене майже завжди є джерелом енергії.
Протягом тих 5 років, які я провела в Афганістані, я періодично відчувала сильну провину через те, що я можу поїхати додому… Я була такою сумною, коли бачила все, що бачила. Коли я збиралася їхати додому в Швецію, я сиділа в номері готелю і плакала. Потім приїхала до себе в Швецію і поверталася до нормального життя.
Я зрозуміла, що журналісти, які працюють на війні потребують інколи часу на себе. Тіло, голова, мозок потребують періодично почувати себе нормально. Одного разу в Афганістані ми увімкнули програвач і слухали музику, танцювали. Ви знаєте, якими щасливими ми були?
Я бачила жінок, які сиділи в своїх будинках у Кабулі і думали, що наступного дня почнуться вуличні бої. Тож що ми робили? Ми не робили нічого. Ми налили джин-тонік, сказали «Будьмо!» і продовжували говорити.
Ви повинні мати моменти буденності, щоб залишатися при здоровому глузді в умовах війни.