З часом багатьом журналістам стає затісно у професії: хочеться писати щось «своє», не оглядаючись на редакторів, дедлайни й самоцензуру. Деякі з них створюють блог саме у телеграмі: там зручно фіксувати важливу для себе інформацію, вводити власні хештеги-«рубрики» й непотрібно заморочуватися над ілюстраціями, як-от в інстаграмі.
Поки одні журналісти ставляться до свого блогу як до хобі, інші розвивають телеграм-канал як повноцінне медіа. Проте обидві категорії об’єднують універсальні норми, засвоєні за час роботи у журналістиці. Як цей досвід відображається на веденні авторських телеграм-каналів розповідають фрилансерка Тетяна Гонченко, головна редакторка DIVOCHE.MEDIA Оксана Павленко, музичний оглядач Пилип Пухарєв та ексжурналістка Марина Мойніхан («Букви», «Телекритика»).
Тетяна Гонченко, фрилансерка та авторка телеграм-каналу «Непозбувний книгочитун»: сприймає блог як вільне медіа
Книжковий канал Тетяни існує з листопада 2018 року: відтоді їй вдалося набрати 15 тисяч підписників, забанити не більше десятьох людей у чаті та напрацювати низку лайфхаків. Паралельно вона як фрилансерка писала тексти для бізнесу, і неодноразово деякі підписники — маркетологи, піарники чи навіть засновники компанії — ставали її замовниками.
«Одного разу я проводила інтерв’ю з працівником компанії для тексту, а той виявився підписником мого каналу», — пригадує вона.
Дописи для телеграм-каналу Тетяна створює щодня. Вихідний влаштовує щонайбільше раз на кілька місяців — зазвичай у суботу чи неділю. У будні викладає в середньому по 4–5 постів. Могла б і більше: вартісних довколалітературних подій вистачає. Однак не хоче перенавантажувати аудиторію.
«Я моніторю фейсбук-сторінки видавництв та письменників, читаю книжкові медіа, як-от Читомо, стежу за світовими авторами у твітері (заради цього і встановила додаток), щодня по кілька разів перевіряю розділ «у друці» на сайтах всіх провідних видавництв, щоб першою писати про новинки. Також передивляюся інстаграм-сторінки та телеграм-канали видавництв: там вони інколи пишуть таке, чого немає в інших соцмережах», — каже вона.
Тетяна сприймає телеграм-канал як вільне медіа, у якому все за її смаком та немає жодних непорушних правил, як буває у «справжніх ЗМІ».
«Я можу писати у будь-якій формі, наприклад, просто запостити мем, без жодного коментаря, зі смайлом. Можу висловлювати власну думку, створювати “чорний список” видавництв, про які не згадую у каналі чи, навпаки, підтримувати улюблені. Можу експериментувати з періодичністю постів, вигадувати нові рубрики, співпрацювати з іншими каналами та відмовляти рекламодавцям, якщо мені хочеться. Та й пишу я від свого імені, що зазвичай не прийнято у ЗМІ».
Пилип Пухарєв, музичний оглядач та автор телеграм-каналу «Плай»: пише історії про українську естраду для зумерів
На створення блогу Пилипа надихнули колеги, які один за одним позаводили авторські телеграм-канали. Перша спроба виявилася невдалою: особистий канал, де порушувалися різні питання, привабив менше сотні підписників. Тоді Пилип зрозумів: потрібно обрати нішу. Тему сучасної музики, у якій він розбирався, відразу відхилив: подібного контенту в Telegram вистачало та й, зрештою, хотілося дистанціюватися від того, що він робив як професійний журналіст.
Визначитися з темою допоміг карантин: якраз побільшало часу на роздуми про омріяне та давно відкладене. Згадалися тоді Пилипу перші кліпи з Назарієм Яремчуком, Софією Ротару та іншими артистами, які він дивився у дитинстві по чернівецькому телебаченню. Коли шукав інформацію про них, то виявив, що навіть тридцятирічні, не те що зумери, мало знають про українську естраду 60–70-х.
«Відлік сучасної української музики починають з фестивалю «Червона рута» (1989), а те, що було до того, особливо не згадують. А якщо й згадують, то у патетичному тоні».
Пилипу захотілося простою мовою розповідати, чому, наприклад, Яремчук – крутий. Відразу ж накинув список цікавих для себе тем, героїв та гуртів. Назва блогу — «Плай» — спала на думку швидко. «У буковинському діалекті так називають стежку, яка веде на вершину гори. За моїм задумом, гора — це немов українська естрада, про яку ми забули, а телеграм-канал — стежка до цієї забутої музики. До того ж «плай» співзвучне з англійським play», — пояснює Пилип.
Інформацію для історій він бере з відкритих джерел, зокрема з інтерв’ю артистів та проєкту «Золотий фонд української естради», який веде музичний колекціонер та історик Ігор Калиниченко. Щоправда, перевіряти знайдену інформацію за журналістськими нормами складно: щастить, якщо вона підтверджується у двох джерелах. Через це коментатори — переважно музикознавці та люди старшого віку — зрідка у дописах Пилипа виявляють фактичні помилки.
«Вони досліджували цю тему і, відповідно, розбираються у ній краще, ніж я. Я завжди дякую їм за виправлення, адже це покращує якість моєї роботи та достовірність», — зазначає він.
Як каже сам Пилип, його завдання не стільки знайти цікаву інформацію, скільки адаптувати її для аудиторії 16+, якої побільшало після вторгнення.
«Наприклад, запитую себе: а як би про ВІА «Смерічка» написав Pitchfork (американський журнал, присвячений музичній критиці та коментарям — прим. ред.)? Тому, у моєму tone of voice переважають англіцизми, сленг та меми. На мій подив, не всі підписники розуміли, що таке “сонграйтер”. Доводилося пояснювати».
Оксана Павленко, головна редакторка DIVOCHE.MEDIA та авторка телеграм-каналу «Коли ми говоримо про книжки»: думає насамперед про інтереси медіа, а потім вже про особисті вподобання
Свої книжковими враженнями та знахідками з видавничої сфери Оксана Павленко спершу ділилася в інстасторіз. Згодом цього формату стало замало, та й тим, як працюють, наприклад, американські нішеві книгарні після ковіду, цікавилася меншість аудиторії. Зібрати людей зі схожими вподобаннями Оксана вирішила у Telegram влітку 2022-го. І неочікувано для неї самої канал трохи більш ніж за пів року набрав 2700 підписників.
«Я не маю контент-плану. Здебільшого швидко закидаю новини, які складаються з одного речення “Виходить книжка…” і зображення. Розлогі пости пишу, якщо мене зачепила тема чи історія книги. Враженням від прочитаного ділюся зрідка: не люблю жанр рецензії, — розповідає Оксана. — Інформацію для постів переважно черпаю зі сторінок видавництв, також переглядаю добірки в українських медіа та відстежую книжкову рубрику у New York Times».
Як багаторічна головна редакторка жіночого видання Оксана читає багато про фемінізм, відстежує, як видавництва працюють із жіночою темою та як фемоптика змінює погляд на літературу. Це відображається на контенті телеграм-каналу, де можна дозволити собі трохи більше, ніж у медіа. Наприклад, похвалитися книжкою зі статтями очільниці українського жіночого руху Мілени Рудницької (1892 — 1976), купленою за «шалені гроші» на OLX, чи працями Соломії Павличко, які зараз майже не перевидають.
Паралельно у рубриці «Фемкульт» DIVOCHE.MEDIA побільшало довколалітературного контенту: анонсів, оглядів, уривків із новинок українських видавництв. Але на це вплинув не телеграм-канал, а стратегія: наразі один із напрямків розвитку сайту — підтримка жіночих культурних проєктів та жінок у культурі..
Оскільки тематики DIVOCHE.MEDIA та блогу «Коли ми говоримо про книжки» частково збігаються, Оксана репостить в останній деякі дописи з телеграм-каналу видання.
«Коли натрапляю на цікаву новину, не ставлю її відразу на канал. Натомість чекаю, коли редакторка новинної стрічки опублікує її на DIVOCHE.MEDIA. Лише потім я розміщую новину на каналі, посилаючись на сайт. Так, можливо, втрачається вірусний ефект для блогу, але для мене моє видання та інтереси його аудиторії більш важливі», — зазначає Оксана.
Марина Мойніхан, ексжурналістка та авторка телеграм-каналу «Районна бібліотека ім. Клариси Ліспектор»: створила блог, щоб віднайти власну тональність
У 2017 році тодішня журналістка Марина створила телеграм-канал, щоб говорити про кіно та книжки своїм справжнім голосом, а не максимально деперсоналізованим, як цього вимагала робота в медіа.
«Хочеш поділитися чимось для друзів у фейсбуці, і вилазить це сухе «стало відомо, що…» та інші ригідні конструкції. Перекладачка Оксана Думанська влучно про це висловилася: «Нас заїдає канцеляризм, і журналісти звикають до того, що в них у голові вже уклалися певні цеглинки кількох лексем, і вони приставляють їх до особи замість того, щоб для однієї особи знайти щось інше, ніж для другої».
Марина підписана на понад 300 інтернет-видань, блогів, видавництв у RSS-агрегаторі Feedly та соцмережах, а у вільний час гортає archive.org у пошуках невідомих скарбів. Тому, генерування ідей — чи не найлегший для неї етап у веденні каналу. Контент-план не веде: кожний допис — це результат спонтанного бажання чимось поділитися. Однак до публікації підходить грунтовно: задля невеликого аналітичного поста про інді-горор готова перечитати кілька есеїв та оповідань і передивитися кілька інших фільмів
Нині телеграм-канал «Районна бібліотека ім. Клариси Ліспектор» — це компаньйон її однойменного подкасту. Разом з тим, це окремі проєкти, бо є люди, що підписані на один із них і не знають про існування іншого.
«Подкаст — це більш стилізована, трудомістка й масштабна штука, бо я, крім усього іншого, сама собі дизайнерка і звукорежисерка. Завдяки Telegram поширюю нові випуски на численнішу аудиторію (на канал підписано понад 7 тисяч людей — прим. ред.). Також він стає у пригоді, коли потрібно додати щось на тему — те, що я не вставила (або забула вставити) у подкаст. А ще з обома проєктами можна інтертекстуально гратися: наприклад, іноді я посилаюся в подкасті на власні дописи, як на слова іншої авторки, і єхидно їх коментую, або вдаю у телеграмі, що “Марина Гекторівна” з подкасту — це реальна людина».
Як автори телеграм-каналів приваблюють аудиторію
Перші читачі телеграм-каналу — це зазвичай підписники автора з інших соціальних мереж, де він публікує пост-запрошення. Також можна додавати вибірково контакти зі своєї телефонної книжки. Оскільки Telegram не рекомендує користувачам контент, а його послуга спонсорських повідомлень не дуже доступна для широкого загалу, авторам доводиться опиратися на інших блогерів. Зокрема:
Брати участь у добірках тематичних телеграм-каналів (збиратися з блогерами-колегами та домовлятися, що в певний день у всіх вийде однаковий пост). Тетяні Гонченко цей спосіб приносив приблизно по 200–250 підписників. Оксана Павленко переконана: такий метод добре працює, коли люди вперше бачать блог. А ще, каже, треба бути готовим до напливу, а згодом і відтоку «не своєї» аудиторії.
«Люди, які прийшли на канал із моїх інстаграм- та фейсбук-сторінок, звикли, що я порушую феміністичні теми. А інші, хто мене ще не знає, після таких дописів можуть відписатися. З часом я стала спокійніше ставитися до коливань у статистиці, та й досвід керування медіа мене загартував», — каже Оксана.
Замовляти рекламу в інших телеграм-каналів. Вартість залежить не лише від чисельності аудиторії та її залученості, а й від того, хто пише текст для оголошення — рекламодавець чи автор у своєму стилі. Якщо тематики каналів замовника та виконавця різняться, то ціна на рекламу зростає щонайменше вдвічі.
Тетяна зізнається: за чотири з половиною роки на рекламу витратила 100 гривень. Оксана рекламувала свій канал у кількох блогерів, щоб побачити, як це загалом працює. Каже, звикла спершу експериментувати на особистих майданчиках (колись в інстаграмі, а тепер в телеграмі), а потім вже запускати щось у соцмережах DIVOCHE.MEDIA.
Та найголовніше — створювати цікавий контент, зазначають герої цього матеріалу. На думку Марини Мойніхан, її аудиторію зацікавили нестандартні речі, якими вона ділилася у каналі. «Бувало, читала погано відскановані академічні томи про замурованих живцем релігійних фанатиків, щоби переказати підписникам найсуттєвіше. Або сама для себе вигадувала флешмоби: одного разу подивилася всі наявні фільми з назвою Perfect Strangers, щоб кинути виклик власному смаку й показати, скільки цікавого можна відкрити, якщо обирати кіно за неочевидними, абсурдними параметрами».
Блоги з хорошим контентом рекомендують онлайн-видання та «лідери думок». За два дні аудиторія «Непозбувного книгочитуна» зросла майже на 1000 підписників після поста журналістки Зої Казанжи. Ще приблизно 800 прийшли після допису співзасновника партії «Демократична Сокира» Юрія Гудименка. Відчутно прибуло людей, коли телеграм-канал згадала блогерка Емма Антонюк на своєму YouTube-каналі «Палає».
Завдяки відеоблогерці Тучі, яка назвала «Плай» своїм «найулюбленішим музичним медіа», Пилип Пухарєв став блогером-тисячником. До цієї згадки у нього було приблизно 600 підписників.
Вплив журналістики
На думку Оксани Павленко, із журналістським бекграундом вести будь-який блог легше, ніж без нього: стають у пригоді навички зі збору та перевірки інформації, вміння написати місткий текст, розуміння інтересів аудиторії. Цей же бекграунд спонукає оформлювати контент за певними правилами.
«У молодших за мене блоги більш домашні: вони викладають голосові повідомлення та відео в кружечках по одній фразі. Я не можу дозволити собі так вести канал. Мені треба, щоб пост був прописаним та зрозумілим», — зазначає Оксана.
Марина Мойніхан останнім часом взялася типографувати дописи. Каже, пост — хоч і не стаття в ЗМІ, все ж приємніше читати його з лапками й тире стандартного формату. «З одного боку, телеграм-канал — це така твоя пісочниця, де ти робиш те, що тобі цікаво, а з іншого — це маленьке нішеве медіа з фактчекінгом та іншими атрибутами», — каже Марина.
Чи не найголовніша ознака, за якою відрізняють журналіста від блогера, — це відповідальність за контент. Але в реальності важить не стільки досвід у журналістиці, скільки бажання людини дбати про свою аудиторію.
«Мій відгук на книжку «Вибір» Едіт Егер розпочинався з моторошної сцени, яка мене найбільше зачепила у цій історії. Кілька читачів написали, що такі сцени можуть сильно тригернути, особливо зараз, тому без попереджень краще їх не викладати. Я погодилася та перепросила. Більше так не роблю», — розповідає Тетяна Гонченко.
Відповідальність проявляється і в прискіпливому підборі рекламодавців: У чорному листі героїв — ті, хто постять піратський контент, мають сумнівну репутацію, поширюють псевдонаукові та сексистські речі.
Однак рекламу навіть хорошого проєкту чи компанії важливо маркувати.
«Більшість телеграм-каналів публікують рекламу в загальній стрічці без жодних позначок, — ділиться спостереженнями Тетяна. — А для мене принципово не видавати рекламні пости за власну думку. Це від роботи в медіа, бо я боролася з немаркованою рекламою ще на запорізькому сайті, де працювала редакторкою».
Пилип Пухарєв старається зберігати баланс між фактами та оціночними судженнями. Свою думку про того чи іншого артиста висловлює лише тоді, коли розуміє, що треба називати речі своїми іменами.
«Коли вийшло скандальне інтерв’ю з Іво Бобулом, я написав, що поважаю його як артиста, але його погляди вважаю неприпустимими. Мені писали, що марно оцінювати артиста не за його творчістю, а за його, наприклад, соціальною позицією. Але нині так це не працює: якби Бобул транслював таке за кордоном, з ним би перестали працювати».
Ведення телеграм-каналу — ще одна робота, хобі чи щось інше?
Оксана Павленко знає, як розкрутити та монетизувати свій телеграм-канал, але не береться за це. Каже, інакше блог перетворитися на ще одне її медіа, для якого потрібно щодня шукати й писати новини, реагувати на коментарі, домовлятися про рекламу. Їй натомість хочеться залишити щось для себе.
«Телеграм-канал не пов’язаний з моєю роботою. Навіть не пишу про книжки для DIVOCHE.MEDIA, а цікаві теми даю нашим авторкам. Так, мені приємно брати участь у довколалітературних подіях, писати відгуки на книжки (ті, що розміщують на задній обкладинці — прим.ред.) чи отримувати запрошення побути бета-рідеркою. Але залишаю за собою право говорити: я не експертка, а читачка й поціновувачка, яка має знання із різних сфер», — каже Оксана.
Ставиться до свого телеграм-каналу як до хобі й Пилип Пухарєв. Оскільки на підготовку одного допису може витрачати до кількох годин, блогом він займається у вільний час від робочих проєктів. Чим більша завантаженість, тим триваліші проміжки між публікаціями.
«Думав завести Patreon, але це означало б, що я зобов’язуюся викладати пости регулярно», — каже Пилип.
Тим часом проєкт Марини Мойніхан підтримують 111 патронів. З ними вона ділиться світлинами своїх песиків та повсякденними переживаннями. Час від часу публікує бонусний подкаст, де розповідає про обсесивно-компульсивний розлад, на який страждала в дитинстві.
«Патрони знають, що мій Patreon не працює у форматі «один місяць = N бонусних приколів», інакше приємна ініціатива перетворюється для автора на конвеєр, і кількість починає шкодити якості. Звісно, я переймаюся, якщо довго не можу нічого викласти на Patreon, але я відверто говорю патронам про це, завжди пропоную refund і по-дружньому показую їм речі, які не готова викласти на загал, наприклад своє оповідання».
Коли директор Yakaboo невдало висловився про жінок, Тетяна Гонченко два дні не покидала Telegram, щоб відслідковувати події та реакції. «Щойно стається щось у довколакнижковому світі, від мене чекають оперативної реакції. Я вже не можу умовно вимкнути телефон на вихідні, маю завжди бути онлайн», — каже вона.
Останнім часом у Тетяни значно побільшало рекламодавців, через що реклама на каналі виходить щодня. Однак її треба не лише писати та затверджувати з замовниками. «Буває, сконцентруюся на роботі, а потім розумію, що після вранішньої реклами канал майже цілий день не оновлювався, а наступного ранку знову буде рекламний пост. Доводиться відволікатися від роботи й шукати щось цікаве, щоб розбавити рекламу».
Хоч Тетяні часом здається, що ведення телеграм-каналу — це робота, вона насолоджується процесом. Каже, з подібним азартом працювала редакторкою запорізького сайту та слідкувала за місцевими подіями, оскільки відчувала можливість впливати на аудиторію.
«У регіоні медіа не так багато, а контент у них доволі однотипний. Тож простіше виділятися й доносити певні меседжі. Коли переїхала в Київ, у мене зникло відчуття, що столичні ЗМІ, хіба крім розслідувальних, можуть на щось впливати. Інформації довкола надто багато, і твій текст, про що б не написала, стає одним із сотень тисяч. Можливо, тому я перемкнулася на комерційний сектор — нативну рекламу та експертні колонки».
А щодо «Непозбувного книгочитуна» Тетяна переконана: коли люди постійно бачать перед очима книжки, інформацію про новинки, захоплені відгуки, а ще стають частиною спільноти книголюбів — вони й самі починають більше купувати та читати книжок, а отже, підвищують потенціал українського книговидання.
Фото надані героями матеріалу
Головне зображення: Clovis_Cheminot / Pixabay