Шалений запит на українське, обережність в заголовках та розширення географії — Світлана Максимець, головна редакторка «Вікенду в Києві», розповідає, як змінилися його читачі, герої та контент після повномасштабного вторгнення.
Історик Олександр Вітолін, який давно співпрацює з нами, не раз пропонував теми, пов’язані з його спеціалізацією, — дослідженням УПА. Я відмовлялася й нагадувала, що «Вікенд» — розважальний ресурс. Просила писати щось легке історичне про місто. У перші дні вторгнення, коли було незрозуміло, чи читатиме хтось медіа про дозвілля, Олександр запитав: «Може, мої теми на часі?». Я відповіла: «Маєте карт-бланш». Так на «Вікенді» вийшли статті про вкрадені з України скарби, які тепер знаходяться в російських музеях, про внесок українців у розвал ГУЛАГу та правила перемоги, якими керувалися бійці УПА. Останній текст поширили на сайті ГУР, і цим тріумфом ми зобов’язані Олександру.
Чи відмовилися ми від легких тем після вторгнення? Точно ні. Ми поставили собі за мету допомагати, надихати, відволікати аудиторію. Підказували, як швидко готувати їжу під час блекаутів та чим варто запастися на цей період. Пропонували читачам визначити свою суперсилу, збирали зворушливі історії про українських тваринок, писали про київських ключників — людей, які на початку вторгнення приглядали за квартирами тих, хто виїхав з міста.
Редакційний план став ще гнучкішим. Після сильних обстрілів і важких ночей треба швидко міняти подачу: відкладати публікацію деяких запланованих статей, можливо, актуалізувати старі тематичні матеріали. Або взагалі дотримуватися тиші.
Київ живе і змінюється. Ми міняємося разом із ним. Працюють кінотеатри — ми пишемо про кіно, але враховуємо нові реалії. У заголовок відгуку на дурнуватий західний жахастик не винесемо «відірвані голови». Раніше на Гелловін спокійно опублікували б рецепт печива, схожого на відрубані пальці. Зараз моторошне фото не поставимо на обкладинку, а на початку рецепта попередимо про можливі тригери.
«Вікенд» і до вторгнення писав про українські книжки, робив інтерв’ю з літераторами, художниками (на це був запит нашої аудиторії), а після 24 лютого 2022-го увага до свого зросла ще більше. Здається, найбільший бум переживає театр. Пригадую, як у травні 2022-го у Національній опері України, яка відчинила двері для глядачів вперше від початку повномасштабного вторгнення, лунали гучні та довгі оплески після спектаклю, а зі мною поруч в партері сиділи військові та журналісти The New York Times. Відтоді «Вікенд» занурився у театральну спільноту Києва, обріс знайомствами та зв’язками, стежить за прем’єрами від зіркових режисерів, радить, із чого починати знайомство з театром, навіть практикує театральний туризм. Бути амбасадорами театру — це наша нова місія.
Розвивається книжковий ринок: відкриваються чи оновлюються книгарні, з’являються нові видавництва, дедалі більше нових імен в літературному процесі. Письменниця Ольга Карі, чию роботу неодноразово відзначали PEN-клуб та BBC Україна, пише регулярні книжкові огляди для «Вікенду».
У нас є традиція на кожну пору року готувати список справ у Києві. Тепер до «кататися на ковзанці на ВДНГ» та «зустрічати світанок у ботсаду» додаємо «здавати кров» та «оновити навички домедичної допомоги».
Нам важливо, щоб люди, про яких ми пишемо, поділяли наші цінності, мали активну громадянську позицію і добре розбиралися в тому, про що розповідають. Тому серед героїв наших матеріалів багато тих, хто служить або служив у війську. У цивільному житті відкривають свої справи ветерани, дружини військових, вдови. Аби підтримати їх, розказуємо про їхній бізнес читачам. Причому це завжди історії про любов і життя, як-от історія майстрині прикрас Тані Федоренко.
Загальний запит на своє, українське шалений, тому розповідаємо і про досвідчених майстринь, і про тих, хто тільки починає шлях. Для них надзвичайно важлива підтримка на цьому етапі.
Здавалося б, у нас медіа про столицю. Але хіба могли ми пройти повз загальний тренд на сільське життя? Підготували матеріал про українців та українок, які купили хати в селах, налаштовують побут та розповідають про це в блогах.
Ми відмовилися від однієї із наших фішок — матеріалів про закордонні подорожі. Натомість додали чимало текстів про мандрівки Україною й Київщиною та оглядів нестандартних місць: цікавих сіл, етнохат та екоферм. Була у нас популярна рубрика «Дитинство на…», де кияни згадували свої дитячі пригоди у тому чи іншому житловому масиві міста. Відклали її, бо у героїв не завжди виходить відокремлювати яскраві дитячі спогади від ностальгії за радянським минулим. Тепер обережно думаємо над переформатуванням та перезапуском. Матеріали з розряду «як стати кращою версією себе» зараз неактуальні. Натомість пропонуємо м’які й делікатні способи триматися й берегти менталку.
Важко братися за історії втрат, однак це необхідні розмови, адже героїні, дружини загиблих військових, роблять неймовірні речі, наприклад, створюють Сад пам’яті в Пирогові. Це завжди розмови не лише про минуле і біль втрати, а й про життя і про майбутнє.
«Вікенд» не ігнорує наслідки обстрілів, блекаути. Даємо практичні поради: в які ігри грати з дітьми у сховищі, що готувати, коли маєш 10 хвилин світла. Питаємо читачів, які девайси допомагають їм пережити відключення та робимо великий гайд про розчарування та знахідки.
Важко говорити про меморіалізацію. Маршрути пам’яті необхідні вже зараз, тож ми питали гідів, як розказати туристам-іноземцям про Бучу, Булгакова, війну. Ще свого часу ми ініціювали дискусію про культ Булгакова в Києві. Тоді музей виступив з офіційною відповіддю на публікацію і роз’ясненням, чому письменник важливий для міста.
Складно спокійно та виважено пояснювати, чому наші топоніми не мають носити імен червоних командирів і російських митців. Щодня дізнаюся про видатних українців, чиї імена були стерті, чиї роботи ми втратили, кому не давали працювати. Наприклад, неймовірна модельєрка Любов Панченко, яка загинула під час окупації Київщини. Постійно запитую себе, чому так багато знала про російських діячів, деякі з яких навіть ніколи за життя не бували в Україні, і не знала про своїх. Навіть про тих, хто жив неподалік на моїй Дарниці, як-от Василь Кук, один з небагатьох командирів УПА, не вбитих радянською владою.
Змінилася аудиторія «Вікенду». Спочатку було незвично бачити, як багато у нашого сайту відвідувачів не лише з інших міст, а й з інших країн. «З Мілана читають про Бучу, а з Відня — про книжки нашої незалежності. З Ніагара-Фоллс читають “як поводитися при зустрічі з росіянами”, з Нурсултана — про топ українських марок», — записала собі ще у 2022 році.
| Запити, за якими найчастіше переходили на сайт з гуглу за останні два роки | Десять матеріалів, які читали найчастіше на сайті за останній рік |
|---|---|
| «Конотопська відьма вистава відгуки» | Що привезти з України? 12 подарунків для іноземців |
| «вареники з вишнями на пару» | Сільська, нудна, стражденна: руйнуємо 5 міфів про укрліт |
| «що несуть на похорон» | Заблукали в кукурудзі: вгадайте книги за коротким описом |
| «що взяти з собою в евакуацію з дитиною» | Місто росло передмістями: як Позняки та Шулявка стали Києвом |
| «чим зайнятися витачів» | Пиріжки з вишнями з дріжджового тіста: соковито, смачно, солодко |
| Конотопська відьма: чому всі говорять про цю виставу | |
| Смачно, дешево, з японським характером: як приготувати онігірі вдома | |
| Ботанічна їдальня: скляна стеля та смішні ціни | |
| Поради для прощання: як ходити на похорон | |
| Від лялечки до панночки. Київська вишиванка |
Ми досі є містком між тими, хто виїхав, та тими, хто залишився. Розказуємо, які подарунки та сувеніри везти з України, яким фондам та проєктам донатити, які книжки англійською гарно презентують нас іноземцям тощо.
Коли важко в країні, у медіа про дозвілля знижується активність на сайті та в соцмережах. У такі моменти можемо звернутися за підтримкою до аудиторії за межами країнами. І гарантовано отримуємо купу лайків, коментарів, поширень та охоплень. Це ще одне свідчення того, що українці готові допомагати одне одному, де б вони не були.
Головне зображення: Vladyslav Tobolenko / Unsplash