На початку повномасштабної війни Львів вважався одним із найбезпечніших міст країни, тож сюди переїхало багато організацій, бізнесів та мистецьких осередків. Місто стало й центром роботи для медійників, які висвітлювали війну в Україні: упродовж лютого-квітня Львів прийняв щонайменше 2000 журналістів із понад 50 країн, найбільше з України (26 %), Франції (8 %) та США (8 %). Такі зміни у місті відобразилися й на роботі Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету (далі — Школи).
Як студентів-журналістів вчать реагувати на виклики, протидіяти гібридним загрозам й вводити іноземців в український контекст, розповідає директор Школи о. Андрій Шестак.
Як на повномасштабне вторгнення відреагували студенти та викладачі Школи?
Напередодні повномасштабного вторгнення ми зі спільнотою Школи проговорили розташування укриттів у кампусі, нюанси щодо збору «тривожних валіз», адаптації навчальних планів. Пригадую, як 21 лютого я впродовж двох годин розмовляв зі студентами про ймовірний сценарій воєнних загроз, і ми домовилися, що в разі чого навчання триватиме. Тоді ми радше готувалися до активізації дій на сході України, до різного роду провокацій, але точно не до ракетного обстрілу всієї території країни та повномасштабного вторгнення. Утім, навички роботи в онлайні, які ми виробили за час пандемії, стали в пригоді.
У перші дні повномасштабної війни спілкування відбувалося радше у форматі взаємопідтримки. Ми говорили зі студентами про те, що для них зараз справді важливе, перепитували, чи всі перебувають у безпеці. Згодом, через тиждень, ми повернулися до навчання. Аби студенти, які залишилися у Львові, могли триматися разом і заодно почуватися більш безпечно, ми організували їм проживання у кампусі. УКУ — що тоді, що зараз — був забезпечений укриттями, необхідним запасом води та харчів.
А як пристали на цю пропозицію студенти та викладачі?
Сім’ї тих студентів, які були в центрі України чи Києві або опинилися близько до окупації чи зони бойових дій, також отримали змогу певний час пожити у кампусі. Усі випадки вирішували досить персонально, оскільки ми не дуже великий університет (станом на жовтень 2021 року, в УКУ нараховувалося 2160 студентів та аспірантів, з них 79 — у Школі журналістики та медіакомунікацій — прим. ред.).
Памʼятаю, у перші тижні повномасштабного вторгнення студенти рвалися волонтерити, зокрема й у тих сегментах, де можна було задіяти професійні навички. Тож ми взяли на себе більш насичену взаємодію з українськими та закордонними медійниками, які тоді масово з’їжджалися до Львова. На базі Школи ми прийняли й супроводили понад 120 людей з різних ЗМІ усього світу. З багатьма з них наші студенти мали зустрічі, майстер-класи, бесіди, прямі трансляції.
Деякі медійники, які приїхали в Україну задля репортажу, не завжди були готовими до того, що тут відбуваються ракетні обстріли чи лунає повітряна тривога. Було цікаво спостерігати, коли наші студенти, які супроводжували журналістів-іноземців, вмикали режим на кшталт «я тут бос» і пояснювали їм український контекст чи розповідали про особливості воєнного часу.
Кампус УКУ став таким собі «перевалочним пунктом», адже ми запустили волонтерський центр, організували збір гуманітарки, залучили й трохи перепрофілювали низку студентських організацій, розвинули мережу ініціатив з надання психологічної підтримки — все з акцентом на допомогу постраждалим від війни. Окрім традиційного волонтерства, я намагався спрямувати студентів так, аби вони далі займалися своєю професійною діяльністю. Це, звісно, відобразилося згодом і на їхніх магістерських проєктах, і на їхніх рішеннях щодо професії та формування життєвих пріоритетів.
Чи через повномасштабне вторгнення вам довелося переглядати та змінювати свої програми та освітні напрямки? Якщо так, то як саме?
Гадаю, наші нинішні програми переважно відповідають вимогам часу. Зрештою, навряд чи з початком повномасштабної війни зʼявилося те, чим журналісти не мали б займатися. Однак умови роботи медійників змінилися, і ми мали на це відреагувати, наприклад, упровадити до дисциплін майстер-класи чи вишколи, як поводитися у разі обстрілу, де найбезпечніші місця в будівлях, а де — на відкритому просторі, що робити у випадку міських боїв і як водночас із цим виконувати професійно журналістські завдання. Також на галявині на території нашого корпусу, ми проводили тренінг, як витягати людину з-під куль, як одягати на себе захист, як надавати домедичну допомогу. Зараз на рівні університету ми впровадили це як піврічну вибіркову дисципліну.
Щодо коригування освітніх напрямків, то весь УКУ з 24 лютого перейшов на більш насичену модель суспільно орієнтованого навчання — університету, який служить. Що це означає? Студенти й далі отримують базові та визначені навички й знання, але відшліфовують їх у середовищах та проєктах, які так чи інакше приносять користь суспільству. Наприклад, торік Школа спільно з «Українським тижнем» випустила журнал, де наші першокурсники під пильним менторством заступниці головного редактора видання Ольги Ворожбит розмірковували про те, якою буде Україна після перемоги. Також у межах навчального курсу «Сторітелінг та публічний виступ», який вів письменник Любко Дереш, магістри програм «Журналістика» та «Медіакомунікації» презентували промови у форматі TED Talks на тему «Від «Я» до «Ми»: війна, яка змінила країну».
Також ми збільшили кількість годин на вивчення гібридних загроз, зокрема частку академічних досліджень, зосередившись на аналітичних інструментах. Це стосується широкого кола питань: як виявляти цифрові або гібридні загрози, як популяризують окремі наративи, за допомогою чого функціонують фейкові акаунти в соцмережах абощо.
Цьогоріч наші студенти під менторством доцентки Школи, IT-журналістки Надії Баловсяк дослідили, як пошукові системи Google, Bing та Яндекс відображають інформацію про війну в Україні в різних країнах. Зокрема, помітили, що Україна не допрацьовує в іспаномовному просторі, португальською мовою теж майже нічого не виходить. Не надходить інформація і до країн Африки. Використовуючи VPN і ще кілька систем, ми пробували, аби студенти зробили системний моніторинг. Це тривало впродовж місяця і стало об’єктивним підтвердженням зазначених тенденцій. Така робота відкрила для нас певний додатковий спектр, адже до цього ми три роки працювали з програмою Європейського Союзу Erasmus+, а саме проєктом WARN, який зосереджений на академічній протидії гібридним загрозам.
У вас ще є проєкт із документування руйнування культурної спадщини та інші проєкти. Які вони мають перспективи?
Проєкт «Профілі опору та стійкості: документування пограбувань, пошкоджень та руйнувань української культурної спадщини», над яким Школа працювала спільно з Університетом Нотр-Даму (США), тривав впродовж року, і нині підходить до завершення. Ця ініціатива вивчала, якою може бути візуальна комунікація України про війну на світову аудиторію. Зокрема, в межах проєкту двоє наших студентів підготували свої магістерські роботи. Це авторський фотопроєкт Тараса Курилка «(не)Жива комунікація», де він фіксував зміни міських середовищ з 24 лютого 2022 року, та проєкт візуальних постерів із закодованими меседжами для світової спільноти про війну в Україні від Святослава Зембіцького.
Водночас ми з Університетом Нотр-Даму задумали показати реальність України для ширшої аудиторії, зокрема для північноамериканського академічного контексту, у відеоформаті. Було важливо більше розповісти про те, як у нас працюють з консервацією, зберіганням, перенесенням культурних пам’яток, аби врятувати їх від війни. Тут наша співпраця складалася з двох етапів. Перший — практичний вишкіл з мистецтва відеосторітелінгу для широкого кола студентів УКУ. Другий етап — знімальні дні у Львові, Києві та Чернігові, де студенти разом із документалістами фіксували обʼєкти, які були частково пошкоджені через війну та зараз потребують відновлення. До речі, частину цих матеріалів покажуть на форумі антропологів та археологів в Нью-Йорку наприкінці вересня. Так, ця аудиторія — вузька та специфічна, але треба демонструвати, як війна в Україні теж на неї впливає. Тим паче з подібними аудиторіями мало хто працює.
Окрім того, УКУ запустив проєкт Post To Stop The War In Ukraine, до якого було залучено випускників Школи з різних куточків світу. Ми створили онлайн-платформу з короткими текстами для соціальних мереж, короткими відповідями на різні запитання і поясненнями того, що відбувається зараз в Україні, 47 мовами! Для різних країн ми будували різні меседжі, адаптовуючи їх під локальні контексти.
У контексті повномасштабної війни та всіх змін, що її супроводжують, як Ви окреслите перспективи професії журналіста і журналістської освіти у нашій країні?
Надзвичайно важливо, аби в нинішніх тенденціях швидкості, оперативності, «вуличності» фіксувань подій та збору інформації ми не забували про головну роль журналіста — служіння суспільству. А служіння не може бути швидким, поверхневим і без осмислення наслідків своїх дій. Тому вірю, що журналістика майбутнього — це журналістика стандартів, цінностей та жертовності. Саме фахівців, які будуть готові послужити такій справі з усією гідністю та відповідальністю, ми хочемо підготувати у Школі. Адже турбота про журналістику майбутнього полягає у розвитку людей, які її творитимуть
Важливо, щоб журналістика далі працювала як професія, яка надає об’єктивну інформацію й у такий спосіб допомагає людям ухвалювати правильні рішення на щодень. Важливо те, щоб ми самі як держава і як суспільство не заважали цій професії у розвитку або органічному переході до нових форматів. Пам’ятаймо, що медіа є часом набагато ефективнішою зброєю, ніж та, що застосовується на полі бою. І що вона також потребує нині підтримки. Адже якщо не буде працедавців на медіаринку, то випускники просто не матимуть, де реалізовувати себе.
Тож ще до війни ми працювали над тим, аби надавати студентам компетенції для запуску і розвитку власних медій (мова про медіаменеджмент, управління, фінансову грамотність та ін.). І ми бачили конкретні позитивні приклади в цьому напрямку. Розуміємо, що підтримувати ринок напряму — вливати кошти чи створювати продукти — ми не можемо, але в наших силах сформувати середовище, де люди матимуть бажання, знання, навички це робити, і робити це добре. Я сфокусований на тому, аби дати студентам можливості до самореалізації та віру в те, що вони можуть зробити справді багато.