Ярослава Бухта — про ключові етапи у житті аспіранта Оксфордського університету, стипендії на навчання та українські голоси за кордоном.
Ярослава Бухта, випускниця Могилянської школи журналістики й медійниця, останні три роки навчається в Оксфордському університеті. За цей час вона успішно там захистила магістерську про роботу українських журналістів під час війни й вступила до аспірантури, аби продовжити своє дослідження. Окрім навчання, Ярослава бере активну участь у розвитку Oxford University Ukrainian Society, зокрема організовує події, покликані привернути увагу до України. В інтерв’ю JTA дослідниця розповідає, як вона потрапила до Оксфорду, з якими викликами стикнулася під час навчання та що, на її думку, варто робити, аби подолати вплив російської культури за кордоном.
У червні 2023-го на сайті Оксфордського університету опублікували інтерв’ю з Вами. У матеріалі Вас представили як «одну із перших українських дослідниць в Оксфорді». Це справді так?
Напевно, одна з перших, про яку вони знають. Річ у тому, що у 2022-му я стала стипендіаткою першого набору їхньої програми Graduate Scholarship Scheme for Ukraine Refugees, на яку могли податися лише українці. У заявці ти мав пояснити, як війна на тебе вплинула.
Програму ініціював президент коледжу Рубена при Оксфордському університеті Лайонел Тарасенко (Lionel Tarassenko). Його дід був родом з Харкова, приїхав як біженець до Франції у період між Першою та Другою світовими війнами. Сам Лайонел, уродженець Франції та британець за громадянством, не знає української, але його дуже вразило, що перша дитина, яка загинула під час повномасштабного вторгнення, мала теж прізвище Тарасенко (йдеться про 13-річного Антона Тарасенка, який загинув внаслідок російського ракетного удару по Чугуєву 24 лютого 2022-го — ред.). Лайонел вирішив, що треба щось робити [для підтримки українців]. Він розіслав запити до коледжів Оксфорду з проханням надати стипендії українцям на однорічні магістерські програми. Ідею Лайонела підтримав і професор Тімоті Ґартон Еш (Timothy Garton Ash). Спочатку йшлося про десятьох стипендіатів, але поступово цифра зросла до 25. Зрештою, відібрали 26 з майже 900 заявників (по одній людині на коледж). Коледжі також забезпечували своїм стипендіатам безплатно проживання та харчування, а університет скасував оплату за навчання. Це були дуже хороші умови. Краще, ніж на більшості стипендій тут.
Я стала стипендіаткою коледжу Сент-Джонс. З ним пов’язана історія сім’ї Джейн Остін. Тут вчився її батько, брати, вона б теж вчилася, якби не була дівчинкою: її мама була прапрапрапраправнучкою сестри Томаса Вайта, засновника коледжу, і сім’ї Остін цей зв’язок давав право претендувати на стипендії (Founder’s Kin fellowships). Якраз на початку грудня в коледжі проводили виставку, яка розповідала про життя письменниці в Оксфорді.
До речі, я подала заявку спонтанно — в останній день прийому. Тоді я ще закінчувала магістратуру в Могилянській школі журналістики й загалом не планувала вчитися далі. В Оксфорді немає журналістики, і я подалася на програму з антропології з пропозицією newsroom ethnography. Ледь не технічно заповнила анкету, там не було такого живого: «Я все життя мріяла про навчання в Оксфорді, тому що це Гоґвортс». Я взагалі не думала, що з цього щось вийде, якщо чесно.
Чи діє зараз програма Graduate Scholarship Scheme for Ukraine Refugees?
Її вже немає. Попередні два навчальні роки програму фінансувала фірма алгоритмічної торгівлі XTX Markets. Вона в основному спонсорує STEM-проєкти, у контексті цієї стипендії її ще зацікавив напрям public policy. Антропологія у цей перелік не потрапила (це загалом ширша проблема фінансування соціальних наук), однак XTX Markets покрила мені другий рік навчання на магістратурі: зіграла роль моя активність в місцевій українській спільноті. Також вони хотіли, щоб тут залишився хтось із перших стипендіатів.
Хоча цієї програми немає, українці можуть подаватися на інші стипендії в Оксфорді, як-от Clarendon, Rhodes, Arts and Humanities Research Council. Хтось шукає альтернативи. Наприклад, якщо ти на Homes for Ukraine візі, то в тебе є home fee status, тобто ти платиш менше за навчання і маєш право взяти кредит.
Зараз в Оксфорді навчається до 30 українців, ще кілька входять до викладацького складу.
Розкажіть, будь ласка, як влаштоване навчання на магістратурі в Оксфорді.
Тут є різні типи магістратур. Перший рік я здобувала Master of Science (MSc) in Social Anthropology. Програма MSc передбачає відвідування занять. Я могла або закрити програму, написавши дипломну роботу обсягом десять тисяч слів, або перейти з однорічної магістерської програми на дворічну — Master of Philosophy (MPhil). У теорії на другому році навчання ти маєш зосередитися на написанні дипломної роботи обсягом 30 тисяч слів, та насправді нас все одно завалювали купою занять. Бувало, я до півночі сиділа в бібліотеці. Ближче до екзаменів доводилося водночас дописувати диплом й готувати есе на п’ять тисяч слів. І потім, наприкінці навчального року, я мала написати ще одне екзаменаційне есе такого ж обсягу, але вже не за місяць, а за тиждень.
Пригадую, ще на бакалавраті з політології в «Києво-Могилянській академії» завдяки моєму науковому керівнику Івану Гомзі я розібралася у вимогах західної академії до робіт. Однак виявилося, що на програмі з антропології стиль письма дуже вільний: тобі ніхто не каже, як треба писати.
У своїй дисертації я сфокусувалася на роботі українських журналістів у перший рік повномасштабної війни. Мене цікавило, як вони вибирають, про що писати, і чому ми бачимо саме те, що бачимо, коли відкриваємо новини на своїх телефонах.
Я хотіла залишитися в Оксфорді на аспірантуру й здобути DPhil (оксфордський еквівалент PhD). Однак не була впевнена, що вийде: оффер я мала, а стипендію ще ні. Її дали в останній момент. Знаєте, я щороку прощаюся з Оксфордом — і щороку воно якось вистрілює. Цікавий спосіб життя, але якось так виходить.
На якому етапі зараз Ваше DPhil дослідження?
У житті аспіранта є, по суті, три ключові етапи. Перший — це transfer of status, що триває орієнтовно рік. Тебе зараховують не як DPhil student, а як probationer research student, ти маєш виконати певну роботу, аби довести, що твоя дослідницька пропозиція життєздатна. Однак якщо ти вже маєш ступінь MPhil, а тема твого дослідження не сильно змінюється, то можеш пропустити цей етап. Я так і зробила, і мене зарахували на другий рік аспірантури.
Другий етап — confirmation of status (підтвердження твоєї спроможності закінчити дослідження) — припадає десь на третій рік аспірантури, коли ти вже назбирав певні дані «в полі» і провів певний аналіз. Я зараз наближаюся до цього етапу.
Проблема з моїм дослідженням була в тому, що ні Оксфорд, ні жоден інший британський університет офіційно не дозволяє своїм дослідникам їхати в Україну. Всі розуміють, що ці дані треба збирати, що іншого часу, ніж зараз, не буде, тому професори, наприклад, які мають більше фінансування, не звітують про свої поїздки, а публікують ці книжки окремо. Мені на свою PHD доводиться якось викручуватися. Тому я своє дослідження трохи міняла, це переросло в медіацію війни. У багатьох дослідженнях пишуть про локальну і глобальну аудиторії, але насправді це працює не так. Радше є епіцентр війни, а далі вона розходиться колами по воді, стаючи так чи інакше реальністю для тих, хто не безпосередньо залучений у війну. Я зараз багато проводжу інтерв’ю з британськими хостами та українцями, які переїхали сюди. Це не мало б бути refugee research, але якось та виходить. І мені це все найближчим часом треба транскрибувати, опрацювати, закодувати й зрозуміти взагалі, що з цим робити. Потім перечитуватиму та дивитимуся, що в цього буде.
Після підтвердження статусу у тебе є десь півроку-рік, аби дописати дисертацію (до 100 тисяч слів). Потім ти її подаєш. Якщо все добре, відбувається захист: ти три години говориш з трьома професорами.
Цікаво, що офіційно статус доктора тобі присвоюють тільки після випуску, який може відбутися і через рік після захисту. Річ у тому, що випуски в Оксфорді проводять в різний час для всіх.
Розкажіть, будь ласка, про спільноту Oxford University Ukrainian Society, де Ви рік були президенткою.
Хоча я у спільноті зараз на посаді скарбника, все одно організовую там різні заходи, з нещодавніх — показ «Стрічки часу» Катерини Горностай та концерт українських колядок. Влітку я організовувала в Палаті громад панель про підтримку українських незалежних медіа. Роблю це не заради стипендії, адже добре розумію: причина її появи — повномасштабне вторгнення. І так само розумію, що наша сім’я вижила, виїхавши з-під Бучі у березні 2022-го, теж ціною чийогось життя. Тому для мене питання, чи робити ці всі речі (доносити меседжі, організовувати події), ніколи не стояло навіть. Для мене як для українки важливо, щоб Україна була присутня тут інформаційно, до того ж надовго та стабільно.
У тому ж інтерв’ю для університетського сайту Ви говорили, що необхідно переоцінювати те, що говорить російська академічна спільнота, оскільки вона це робить крізь призму імперіалізму. Чи відчуваєте Ви, що у Британії з’являється більше наших голосів, що ми через війну маємо більше цієї трибуни? Наскільки росіяни активні зараз на цій трибуні в Оксфорді або на заходах, де Ви буваєте?
Це досить складне питання. Звісно, є якісь зрушення. Як на мене, насамперед у тому, що Україну в принципі побачили.
Зараз увага до України хвилями: йде різко вгору, коли Трамп щось каже. Дуже багато уваги займає Палестина.
У посольстві в нас майже рік не було посла. Це теж певною мірою впливає на якісь нюанси: наприклад, коли в Оксфорд приводять російського посла і дають йому майданчик, а тобі немає до кого звернутися щодо цього.
Якби мені щоразу давали пенні за розмови про Достоєвського і російську літературу, я б, напевно, оплатила собі ще один рік PhD. Водночас розумію: якщо накричу на своїх співрозмовників, це не допоможе. Якщо вони читали в школі російські твори, ходили щороку на «Лускунчика», вплив цієї культури не зникне просто так. Ми своєю чергою повинні платформувати та популяризувати українську культуру, пояснювати іноземцям, чому вони про неї не знають. І питання в тому, як має відбуватися повернення цього знання. Це не буде швидко.
Колеги з України чомусь думають, що як тільки приїдуть кудись за кордон, відразу щось там просунуть. Але проблема в тому, що там, куди вони приїжджають, тамтешні українці вже сформували певну інфраструктуру. Якби колеги, наприклад, звернули на неї увагу і запропонували щось спільно зробити, це могло б бути набагато сильніше.
Спільно з Джонатаном Фінком (Jonathan Fink), автором ютуб-каналу про дезінформацію та пропаганду Silicon Curtain, ви записали десять епізодів подкасту Fog of War («Туман війни»). З гостями ви спілкуєтеся про висвітлення української війни та комунікації. Знаю, що ви багато вкладали сенсу в назву, в логотип. Який саме туман ви хочете розвіяти цим подкастом?
Я розповідала про своє дослідження Джонатану, і він запропонував зробити подкаст. Назва Fog of War — теж його ідея: цей термін дуже часто використовують в контексті інформаційного висвітлення війн. Нам закортіло поговорити з тими, хто творить знання про війну, щоб дізнатися, як вони це роблять, за яких обставин. Адже ці обставини змінилися, наприклад, від 2024 року почастішало використання FPV-дронів. Очевидно, що це впливає на збір та підготовку історій.
З весни подкаст на паузі. Це волонтерський проєкт. Я намагалася знайти гроші, щоб аутсорснути якусь частину роботи, але не вийшло. Мене постійно запитують за подкаст. Можливо, це підштовхне мене відновити проєкт.
Ви захопливо описуєте на своїй фейсбук-сторінці атмосферу Оксфорду. Мені здається, вона для таких дівчат як Герміона Ґрейнджер, хоча я знаю, що Ви не любите Гаррі Поттера в цьому контексті.
Це історія настільки вже приїлася. Так, в Оксфорді знімали «Гаррі Поттера», але ще тут викладав і писав «Володаря перснів» Толкін. Тут є місця, які надихали Льюїса під час написання «Хронік Нарнії». В Оксфорді постійно щось знімають. І це неабияк дратує студентів, оскільки зйомки заважають навчанню.
Фото: фейсбук-сторінка Ярослави Бухти