Після початку повномасштабного наступу кафедра журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса не переривала навчання ані на день. В університеті не розгубилися, бо вже мали схожий досвід у 2014-му. Тоді заклад евакуювали з Донецька до Вінниці. Зараз переїжджати не довелося, але програму підлаштували під нові обставини, а деякі студенти почали навчатися асинхронно.
В інтерв’ю для Академії викладачів журналістики професорка кафедри журналістики ДонНУ імені Василя Стуса Наталія Стеблина розповіла, з якими викликами стикнувся колектив викладачів через війну. Самій Наталії довелося тимчасово очолити кафедру замість завідувача Сергія Бондаренка, який пішов захищати Україну в складі територіальної оборони.
Пані Наталіє, розкажіть, як працювала ваша кафедра на початку повномасштабної війни?
Наш університет в 2014 році вже переживав схожі події, тому адміністрація мала досвід, як реагувати на такі виклики. Ми не зупиняли навчання, а на два тижні перейшли в режим консультацій. У перші дні ми створили чат кафедри — для студентів та викладачів, який був активним фактично 24\7. Це дозволило об’єднатися, підтримувати одне одного, і водночас всі вчилися перевіряти інформацію. Старшокурсники вчили першокурсників, і навпаки. Ми моніторили ситуацію в країні, перевіряли фейки і оперативно вирішували всі робочі питання.Також ми постійно інформували про події у країні на нашій корпоративній сторінці у Фейсбуці під хештегом #СтусівськийПроВійну.
У ці тижні ми не задавали домашніх завдань і не оцінювали їх, головне було тримати зв’язок із студентами, розуміти їх стан. Ми консультували студентів з їхніх предметів. І тільки потім повернулися до режиму онлайн-навчання за розкладом, як усі ЗВО, які мають змогу працювати.
Що змінилося у програмі навчання та її формі?
Звісно, в пріоритеті безпека. Якщо в містах, де перебувають наші здобувачі, лунає повітряна тривога, ми пари не проводимо. З огляду на моральний стан студентів і те, що не у всіх є доступ до інтернету та ноутбука, ми максимально спростили домашні завдання, формат проведення іспитів та вимоги до курсових робіт. Домашні завдання, передбачені планом, виконуємо та розбираємо під час практичних занять, щоб ця робота займала менше часу. Асинхронно (як тільки студент матиме можливість) кожний здобувач може ознайомитися з матеріалом пропущеного заняття на порталі й у teams-групі.
На початку війни перша проректорка Тетяна Нагорняк провела збори для студентів і викладачів, щоб дізнатися, яка ситуація, які у кого проблеми та можливості. Тоді ми зрозуміли, що треба послабити вимоги, бо деякі наші студенти евакуювалися навіть без ноутбуків, а лише з телефонами. Неможливо від них вимагати, наприклад, виконати завдання зі створення інфографіки — у багатьох просто немає для цього технічної можливості. Тому такі теми ми пропускаємо, і замінюємо на інші. Але думаю, після перемоги ми все наздоженемо, це не проблема. Вони в нас допитливі, а ми – їхні партнери.
Загалом ми не маємо права радикально змінювати навчальний план посеред року, але внесли певні корективи. Наприклад, у межах моєї дисципліни «міжнародна журналістика» почали приділяти увагу темі роботи журналістів у «гарячих точках». Зазвичай ми запрошуємо практикуючих журналістів поділитися досвідом зі студентами, але наразі вони працювали в полях, тож ми досліджували цю тему на їхніх матеріалах.
Також зробили акцент на темі пропаганди, комунікації влади з суспільством і тому, як мають себе поводити журналісти у кризовій ситуації. Тобто графік занять не змінювали, але розставили інші акценти, наблизили теми до сучасних реалій. Також ми дозволили деяким студентам змінити теми курсових робіт. Наприклад, один мій студент мав писати курсову про те, як малий бізнес працює в умовах COVID19. Але наразі це не актуально, він змінив тему і тепер бере інтерв’ю у підприємців, які стали волонтерами на війні.
Розкажіть про те, як змінилася ваша робота після того, як завідувач кафедри Сергій Бондаренко пішов у тероборону, а вам довелося очолити кафедру.
Він далеко не єдиний з кафедри та університету, хто пішов захищати країну — наприклад, голова нашого прес-центру також пішов у ЗСУ та деякі студенти. В цьому плані Донецький національний університет мене дуже надихає, у нас патріотичні люди з Україною в серці, у яких немає ніяких вагань і сумнівів, хто ворог, і що треба робити.
Мене попросили очолити кафедру, поки Сергій Васильович повернеться. Це не було надскладним викликом, бо я вже мала досвід керівництва кафедрою в іншому виші. Єдине що стало для мене новим — у завідувача кафедри в ДонНУ доволі багато свободи, можна самостійно ухвалювати рішення і проявляти ініціативи, а не просто виконувати накази, які спустили зверху. Я відчуваю шалену підтримку — і від студентів, і від деканату, і від адміністрації.
Як ви ставитеся до асинхронного навчання? Чи використовуєте його елементи зараз?
Звісно, ми зараз дуже гнучкі та йдемо назустріч студентам. З тими, хто має якісний інтернет та техніку — з ними ми працюємо у звичайному режимі. А приблизно чверть студентів виїхали за кордон або у невеликі населені пункти. У них немає стабільної мережі, а у деяких — техніки. З ними ми практикуємо асинхронне навчання. Даємо завдання, перевіряємо їх, періодично списуємося і тримаємо зв’язок, навчальний матеріал викладається для всіх здобувачів, вони мають доступ до нього як під час пари, так і асинхронно. В університеті прийняті відповідні локальні акти, що дозволяють складати асинхронно поточні контролі і навіть підсумкову атестацію (випускні іспити і захисти кваліфікаційних робіт).
Наприклад, одна моя студентка евакуювалася до Чехії і написала матеріал на 8 сторінок про те, що вона переживала в дорозі — як їдучи у забитих купе, люди отримали повідомлення, що по Вінниці був ракетний удар. Інша студентка евакуювалася до Польщі і записала відеоінтерв’ю з волонтеркою, яка зустрічає біженців на вокзалі.
А ви ці матеріали десь публікуєте?
На початку війни у нас була дуже активна була сторінка в Фейсбуці, де ми публікували історії про волонтерство, замальовки про війну. Через кілька тижнів плануємо запустити студентський портал нашої кафедри. Наразі накопичуємо матеріал. Хочеться, щоб такі тексти не лишалися «в столі», а були опубліковані, бо це свідчення війни. А ще я надіслала матеріали наших студентів про війну у США, їх переклали англійською і опублікували в журналі Ukrainian Quarterly — виданні Українського Конгресового Комітету Америки. Тобто наші студентські голоси почули не тільки в Україні, але уже й за океаном. Щодо викладачів, то Стусівський університет щодня публікує оперативну інформацію про війну пʼятьма мовами для того, щоб наші партнери знали правду. Ця інформаційна кампанія отримала назву #СтусівськийПровійну. Також викладачі кафедри щотижнево дають експертні висновки щодо актуальних питань сьогодення, що публікуються в рубриці Експертно ПРО.
Як ви загалом ставитеся до асинхронного навчання? Чи ефективно це?
Наша кафедра нормально до цього ставиться, бо як інакше? Зараз не той час, щоб вимагати у студентів працювати по методичці і очікувати від них 100%-ї включеності. У кожного різні обставини. Але якщо людина хоче вчитися, вона робитиме це в будь-якому форматі. А той, хто не хоче — не робитиме цього і в максимально комфортних умовах.
Скоро завершення навчального року. Як на ваш погляд, війна повпливає на результати року? Чи можна буде сказати, що студенти повною мірою пройшли курс?
У мене дуже позитивні відчуття. Мої бакалаври вже почали надсилати тексти бакалаврських проєктів, і це хороші роботи. Звісно, їх треба ще підкоригувати, але загалом я бачу, що 4 курс підійшов до цих робіт дуже серйозно. Це люди, які навіть в кризовій ситуації змогли зібратися і добре себе проявити, встояти перед викликом. Студенти демонструють надзвичайно високий рівень знань, я бачу, що їхні тексти стали кращими. Одна з причин — в тому, що вони включилися в боротьбу на інформаційному фронті, читають дуже багато інформації та розбираються, яким джерелам можна довіряти, а яким ні. Це навчання відразу на практиці, а не в теорії.
Чому взагалі продовжувати навчання навіть під час війни — це важливо?
Для мене це дивне питання. Тому що треба продовжувати жити. Треба показати, що ми не здаємося, що ми незламні, що ми чхати хотіли на загарбників та їхні плани з «денацифікації». Ми маємо показати, що ми нація, і чинити опір. До того ж, роль журналістів під час війни напрочуд важлива, тому хто, як не вони, мають продовжувати навчатися і тримати свій фронт? А якісна освіта – це запорука наших перемог в подальшому – в процесі відновлення України після Перемоги, висвітлення військових злочинів росіян, публічній дипломатії після війни, в становленні України як субʼєкта світової політики, яка забезпечила мир для всього світу величезною ціною.