Для чого журналіст бере інтерв’ю? Хто під час розмови головний? Чи можна взяти інтерв’ю без підготовки? У своїй книзі ексжурналіст «Комерсант-Україна», «Української правди», каналу ТВі, Громадського ТБ та низки інших проєктів Мустафа Найєм відповідає на ці та інші важливі запитання.
Мустафа Найєм. Двобій за правду. Правила інтерв’ю Мустафи Найєма. — Київ: Pabulum. — 2019 — 176 c.
У 2019 році у видавництві Pabulum вийшла книга «Двобій за правду. Правила інтерв’ю Мустафи Найєма». Автор у передмові пише: «Це підведення риски під величезним шматком життя, повернення боргу і можливість подякувати професії, яка зробила мене тим, ким я є»
Найєм зазначає, що ця книга — не підручник і не інструкція. З одного боку, автор не дає порад, а розповідає про власний досвід. З іншого — є одним із найвпливовіших українських журналістів часів незалежності. Його інтерв’ю з президентами, прем’єр-міністрами, лідерами опозиції, одіозними політиками, бізнесменами, культурними діячами привертали увагу великої аудиторії.
Як же сприймати «Двобій за правду»: як щоденник з ліричними спогадами про «звитяги минулих років» чи підручник з підказками, заснованими на практиці? Спробуємо розібратися.
Чи інтерв’ю — це простий жанр?
У тих, хто читав, дивився, слухав інтерв’ю Мустафи Найєма, може бути очікування (а назва «Двобій за правду» його тільки підживлює), що в книзі йтиметься про інтерв’ю як про жорстке протистояння, де журналіст — непримиренний опонент, боєць. І його завдання — перемогти.
Книга Мустафи Найєма розбиває таке уявлення. Навпаки — застерігає від спрощеного та подекуди шапкозакидального настрою молодих інтерв’юерів. І наголошує на тому, що журналіст запитує не від себе, а «від людей». Тому і перемога — це коли аудиторія дізнається щось для себе нове, а не коли інтерв’юер самостверджується за рахунок співрозмовника. Отже, забудьте про перше уявлення, не все так просто!
Перший розділ книги так і називається: «Нестерпна легкість жанру». Іронічна відповідь на стереотип, який є у журналістів-початківців: мовляв, інтерв’ю — це простий жанр.
Найєм порівнює роботу журналіста з працею хірурга, який має витягнути кулю з тіла пацієнта та показати її суспільству. Цей розділ рясніє метафорами, автор ніби показує багатогранність жанру інтерв’ю: це і двобій, і спектакль, і мандрівка в невідому країну.
Але головне: інтерв’ю — це спільний твір двох людей.
У книзі розлого цитуються розмови Найєма. Такі вставки корисні, адже не потрібно відволікатися на пошук цих уривків в інтернеті. Книга влаштована максимально зручно та з думкою про насущні проблеми журналіста. Найєм згадує свої переживання та думки перед першими інтерв’ю (йдеться про середину «нульових», коли Мустафа Найєм працював у газеті «Комерсант-Україна»). Згадує найперше — з бізнесменом Володимиром Костельманом і перше велике — із тодішньою прем’єркою Юлією Тимошенко. Як зізнається сам Найєм, тоді політики його ще не впізнавали. Ось спогади автора про свій перший великий журналістський успіх:
Я прямував до редакції і випадково побачив, як Юлія Володимирівна йшла від Верховної Ради до будівлі комітетів. Це був шанс. І я просто підійшов до неї і сказав, що хочу записати інтерв’ю
Мустафа Найєм не просто згадує цей та інші яскраві випадки своєї журналістської кар’єри. Кожна така історія ілюструє ту чи іншу навичку, яку має опанувати журналіст. Наприклад, цей випадок вчить, що журналіст має бути гнучким. Найєм зізнається, що через розмову з Тимошенко провалив дедлайн іншого матеріалу: коли перед тобою ньюсмейкер номер один, варто ризикнути.
Автор деконструює історію своєї кар’єри не з позиції переможця, який усього досягнув і ніби наперед знав, як усе потрібно робити. Він чесно пише про свої сумніви, хибні уявлення, помилки. Він проговорює питання, які виникають у журналістів. На них у книзі не завжди є відповідь, але саме формулювання питання допомагає краще зрозуміти проблему.
Наприклад, у підрозділі «Як правильно перебивати» Найєм пише:
…на запитання, як правильно, у мене немає відповіді. Усе залежить від емоцій, хоча, коли ви перебиваєте, емоційно, це завжди виглядає брудно. Я сам до цього вдавався, і це було неправильно
Найєм обрав тон не батька, який повчає, а радше старшого брата чи колеги, який розказує про свій досвід. І це не бувальщина, в якій немає сенсу. А практичні поради на «тут і зараз».
Книга насичена відповідями на такі важливі журналістські запитання: «Чи узгоджувати текст інтерв’ю?», «Як працювати з фотографом і операторами під час розмови?», «Як правильно розшифровувати інтерв’ю?». Здається, Мустафа Найєм не має на меті надихнути читача стати журналістом. Його книга радше максимально відверто і без прикрас говорить про цю професію. Комусь навіть доведеться прочитати неприємні речі: «Тим, кому сьогодні 23–25 років, брати глибокі інтерв’ю важко, бо їм ще бракує підготовки й життєвого досвіду».
І насамкінець, замість висновку. Попри спроби автора переконати читачів, що перед ними не підручник, перед ними саме він! Так, здається, саме таким і має бути ефективний, переконливий підручник для журналіста: лаконічний, насичений історіями, структурований, відвертий і без дидактики. І можна не погоджуватися з думками Мустафи Найєма про інтерв’ю, але знати їх варто.