Зараз найважливіше навчити людей розпізнавати фейки та виходити з інформаційної бульбашки, переконана учасниця Майстерні інформаційної стійкості.
Через російську агресію Любові Полєвій доводилося двічі покидати дім та починати все з нуля. Неодноразово життя підштовхувало змінювати професію: у різний час Любов працювала техніком-лісоводом, майстром крупоцеху, бухгалтером та агрономом, а у 2023-му стала бібліотекарем Гранітненської сільської бібліотеки Мирненської громади Донецької області. До повномасштабного вторгнення у громаді було десять бібліотек, вдалося відновити лише роботу Гранітненської, тож Любов наразі одна працює з усією громадою, розпорошеною по світу. Сама жінка орендує житло у селі на Львівщині, яке слугує їй і офісом.
Навесні 2026-го Любов пройшла відбір на навчання у нашій Майстерні інформаційної стійкості. Тут бібліотекарів навчають доносити інформацію про сучасний цифровий світ людям старшого віку (60+). Ми розпитали у пані Любові, як вона працює з різними аудиторіями у сфері медіаграмотності, з якими труднощами стикається та як долає упередження місцевих про її рідний край.
Розкажіть, будь ласка, як Ви стали бібліотекаркою.
Я давно пишу вірші, і директорка відділу культури, молоді та спорту Мирненської селищної військової адміністрації, знаючи про це, попросила мене написати вірш на конкурс, згодом ще один. Потім вона запропонувала мені працювати бібліотекарем у Гранітненській сільській бібліотеці. Я погодилася, хоч і переживала, що бібліотеки як такої у мене немає.
Мені прислали ноутбук та принтер. Я створила нову сторінку бібліотеки у фейсбуці, бо стара виявилася заблокованою. Спочатку публікувала пости з нагоди свят, розповідала легенди про рослини та ділилася порадами. А потім подумала, що добре було б організовувати заходи для дітей. Почала на вулиці з місцевими дівчатками спілкуватися. Хотіла їх запросити до себе на кулінарний майстер-клас додому, але їхні мами не пускали. Довелося кілька вечорів просидіти з їхніми мамами на лавочці. Познайомившись зі мною ближче, вони дозволили дітям ходити до мене на майстер-класи. Аби урізноманітнити їх, я закликала дітей звертати уваги на рецепти та згадки страв у художніх книгах. Так ми готували і безалкогольне вершкове пиво з «Гаррі Поттера», і лембас (дорожні хлібці ельфів з книг Джона Р. Р. Толкіна), і перевернутий торт Мері Поппінс.
Можна сказати, що Ви працюєте з двома аудиторіями — з мешканцями Мирненської громади, яким вдалося виїхати з окупації, та жителями села, де Ви зараз проживаєте. Які активності для них зараз проводите?
Для мешканців Мирненської громади я проводжу онлайн-заходи. Про них вони дізнаються або з нашої фейсбук-сторінки, або від адміністрації, яка поширює нашу інформацію на своїх сторінках та в групах. Часом я сама прошу знайому з адміністрації щось поширити.
Торік у мене з’явилася помічниця, яка вміє робити гарні відео і презентації, адже самій займатися соцмережами (у нас ще є ютуб-канал) та підготовкою до заходів важко. Раз на місяць ми проводимо розмовний онлайн-клуб української мови для мешканців громади. Не просто спілкуємося, а обговорюємо конкретну тему за певним алгоритмом. Темою минулого місяця була мінна безпека, цього — екологія. Зазвичай до клубу долучається 15–20 людей. Ми намагалися залучати більше, навіть експериментували з часом зустрічі (тепер знаємо, що на ранок точно краще не планувати). Але треба зважати на те, що з нашої громади виїхало не дуже багато людей, а ті, хто евакуювався, нерідко працюють на двох роботах.
Я проводила у гібридному форматі «Місток дружби» між дітьми-переселенцями з Донеччини та місцевою дітворою. Учасники ділилися новорічними традиціями своїх регіонів, співали колядки та щедрівки. Місцевих здивувало, що чимало їхніх колядок знають наші діти. Коли настав час завершувати зустріч, у мене виникла проблема: ніхто не відключається, а просто все вимкнути теж не хочеться, адже розумію, що дітям бракує спілкування.
Можливо, я б проводила більше майстер-класів як для дітей, так і для дорослих, якби мала приміщення. Тут, де я живу, вже рік пустують дві бібліотеки, оскільки бібліотекарка поїхала на заробітки. Та й навіть до її від’їзду мені не вдалося вибудувати з нею співпрацю. Староста села залюбки б дозволила працювати мені в одній із цих бібліотек, однак місцева адміністрація не готова мене взяти, бо їх непокоїть моя активність (Любов усміхається).
Подеколи я проводила спільні майстер-класи та зустрічі з керівницею місцевого клубу. Наприклад, ми з дітьми показували там виставу, яку спочатку ставили на майданчику.
Мене дивує, що ми [у Мирненській громаді], нічого не маючи, намагаємося проводити якісь заходи, а тут усе є, дають нові книжки, а з людьми ніхто не працює. У мене немає книжок. Ще у 2022-му нам повідомили, що всі українськомовні книжки росіяни вилучили з бібліотек громади, розстріляли, як мішені, та спалили. Я всіляко намагаюся зібрати новий фонд: беру участь в акціях та конкурсах, прошу у людей. Наразі у мене десь 300 книжок.
Ви більшу частину свого життя — 40 років — прожили на Луганщині та Донеччині. Скажіть, будь ласка, наскільки був різноманітний бібліотечний фонд тих бібліотек, які Ви там відвідували?
Я навчалася в українській школі на Луганщині. І у нас в бібліотеці було дуже багато українських книжок. Я багато читала, щоправда, віддавала перевагу зарубіжним пригодницьким романам. Толстого змушували читати в школі, але він мені важкий був. Тараса Шевченка нас теж змушували вчити, і я була не рада тому, що він так багато віршів написав. Однак, коли читала «Катерину», то переживала за головну героїню й жаліла її.
А у селі на Донеччині, куди я переїхала після одруження, було багато російськомовних книг, тому що там жили надазовські греки — нащадки тих, кого Катерина II переселила сюди з Криму. Між собою вони розмовляли урумською мовою, а коли виходили на вулицю — російською. До речі, зараз ми намагаємося відновити урумську мову. На нашому ютуб-каналі вийде друга збірка «Абетка урумської мови» — результат нашої співпраці зі спільнотою ГО «Надазовські греки: уруми і румеї».
Хоча вплив Росії був відчутний на Донеччині та Луганщині, українські традиції тут підтримували. Звісно, не без відмінностей. Якщо на заході України кутю варили з пшениці, то у нас — здебільшого з рису. Виявляється, на цю основу перейшли після приходу радянської влади, оскільки тоді ходили по будинках і перевіряли, чи є в тебе на Різдво кутя та з чого вона. Якщо бачили, що з пшениці, то могли або батька, або всю родину в Сибір вислати. Наші теж додавали родзинки й горішки, медом заправляли кутю. Вишиванки у нас теж були, але доводилося ховати.
Мене на Львівщині багато людей називали «недостатнім пазликом, який ставить все на місця», оскільки я розвінчую їхні стереотипні уявлення про Донеччину та Луганщину. Наприклад, місцеві дуже здивувалися, коли побачили мене у вишиванці, купленій, до речі, на сході України, про що я їм і сказала. Дивує їх, що я знаю колядки та щедрівки. А я їм розповідаю, що ми на Луганщині і з вертепами ходили, і будинки прикрашали зеленими гілками та квітами. Я тут навіть в цьому році вчила місцевих дітей, які гілля можна рвати на Зелені святки, а які ні.
Скажіть, будь ласка, як Ви зацікавилися темою медіаграмотності?
Проводячи майстер-класи для дітей, я помітила, що вони, хоч і вміють користуватися розважальними програмами, записувати відео та треки на смартфоні, насправді не знають елементарного, наприклад, як створити хороший пароль. Здебільшого використовують своє ім’я або дату народження. Щонайбільше вони можуть обрати той варіант, який їм запропонує система. Також дехто вже стикався з кібербулінгом, однак не знав, як діяти далі. У когось після завантаження гри злетіли всі фото. Можливо, безпечної поведінки в інтернеті мали б навчати на уроках інформатики.
Я написала для дітей казку «Пригоди гусенички Кліки в Павутині мереж», яка допомагає зрозуміти, як створювати надійні паролі; розпізнавати фейки та реагувати на образи. Потім записала аудіо, а помічниця зробила відео. Виклали на ютубі. Під час семінару, у якому взяли участь бібліотеки області, Донецька обласна бібліотека для дітей рекомендувала цю казку до перегляду.
Ще я бачу, наскільки важливо зараз вміти всім (не лише старшим людям) розпізнавати фейки, адже багато хто їм вірить, зокрема відео, згенерованим ШІ. Наприклад, нещодавно мені декілька людей прислали коротке відео: мовляв, дивись, що вчинив Трамп на перемовинах. Дивлюся: Зеленський сидить напроти Трампа, той підіймається — і кидає у нашого президента стілець. Що цікаво, сиділи вони у кріслах, тож звідки у Трампа взявся в руках стілець — невідомо. Саме відео якесь розмите. І я пояснюю все це людям, які щиро вірять у побачене.
У мережі багато фейкових повідомлень про фінансову допомогу від держави або міжнародних організацій. Люди старшого віку дуже клюють на це. Я сама он клюнула. У групі ЖЕКу нашого будинку знайома надіслала повідомлення, що якийсь фонд видає допомогу у розмірі 6 000 гривень. Я перейшла за посиланням — і в мене щось там заглючило. Банк несподівано заблокував мені картку. Два дні не могла її розблокувати, а потім поїхала у відділення. Працівниці сказали, що захист картки спрацював автоматично, оскільки я, найімовірніше, перейшла за фішинговим посиланням. Довелося замінити картку. Не лише одна я постраждала в цій історії. Хто ж думав, що в ЖЕКу знайома людина може таке надіслати. Найцікавіше, що сама вона потім видалила це посилання.
Ви пройшли вже половину навчання у Майстерні інформаційної стійкості. Які у Вас враження від навчальної програми?
Мені дуже подобається програма та підхід тренерів: нас підштовхують під час тренінгів виконувати певні завдання й постійно включатися. Тебе просять зайти на сайт і подивитися, що з ним не так. Тобі здається, що там все нормально, а потім придивляєшся — і вже бачиш неточності. А раніше я на це не звертала уваги.
Я вже мала досвід навчання з медіаграмотності, але ті заняття більше нагадували лекції. Мало що запам’ятовувалося. Нам після навчання пересилали презентації, але чи їх хтось передивлявся? Сумніваюся.
До подібних заходів залучають дуже багато людей, а це означає, що не буде жодних запитань. Максимум — скажуть виконати й надіслати домашнє завдання на пошту. А у вас ти маєш його продемонструвати іншим учасникам та тренерам, показати, чи справді ти засвоїв інформацію (на початку кожного заняття двоє учасників Майстерні інформаційної стійкості проводять разом короткий інтерактив на основі навчального матеріалу з попереднього тренінгу, аби допомогти колегам зафіксувати найважливіше, а собі — відточити тренерські навички — ред.). Таке собі закріплення. Я дивилася, як домашнє завдання презентували мої колеги, і зрозуміла, що хочу більше задіювати аудиторію. Щоправда, вписатися в п’ять хвилин було важко.
Я, коли проводжу свої заходи, теж намагаюсь розворушити аудиторію. Слухають неуважно чи занудьгували? Отже, треба щось запитати, щоб вони прокинулися. Важливо, щоб аудиторія теж працювала на занятті, так вона краще запам’ятовує матеріал і, ймовірніше, застосовуватиме знання на практиці. Наприклад, якщо людина старшого віку просить мене розібратися з телефоном, я показую їй, що робити, і прошу повторити цю дію. Якщо я за людину все зроблю, вона потім сама цього не робитиме. А мені треба, щоб вона навчилася справлятися самостійно.
Як Ви ставитеся до ідеї, що бібліотека має бути осередком медіаграмотності? У нас, як мені здається, немає більше таких «універсальних» місць з точки зору аудиторій.
У план роботи для нашої бібліотеки я включила заходи з медіаграмотності. Наприклад, ми з помічницею, з якої я ділюся тим, що дізналася в Майстерні, плануємо провести розмовний клуб на цю тему. Я вже маю такий досвід: розповідала учасникам, як захистити свої акаунти. Наш відділ культури підтримує мої ініціативи. Та й сам він теж робив презентацію з медіаграмотності, там, зокрема, розбирали фішингові листи, які можуть приходити під виглядом офіційних (нібито від адміністрації).
А тут, де я живу, такої активності немає. Влітку всі зайняті городами. Взимку опалення немає. Дітям немає чим зайнятися. Щодо дозвілля дорослих, особливо людей старшого віку, взагалі нічого не робиться. Часом я жінок старшого віку, які сидять на лавочках, втягую в якусь імпровізовану активність. Думаю провести для них заняття з медіаграмотності просто на лавочці. Якраз ще тепло буде, коли завершу навчання у Майстерні.
Я б дуже хотіла, щоб у всіх бібліотеках проходили навчання з медіаграмотності, бо це потрібно людям. Тим паче зараз, коли активно розвивається ШІ, а блогери засмічують інфопростір фейками. А ще треба вчити людей виходити з інформаційних бульбашок, аби не жили у своїх реальностях. І з «Дією» теж буває важко. Зареєструватися у ній людям старшого віку — ще той квест: оце уліво-вправо, вверх-вниз.
Так що роботи у сфері медіаграмотності — непочатий край. Але треба робити. Бібліотека — це перша інстанція для підвищення рівня медіаграмотності населення.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Фото надані героїнею