Для авторів Великдень був приводом поностальгувати за домівкою, відрефлексувати втрати й обміркувати становище церкви.
«Перемога життя над смертю» — характеризували Великдень українські видання як у першій половині 20 століття, так і зараз. Але дещо змінилися умови: якщо нинішнім медіа доводиться шаленими темпами виконувати контент-план та водночас підлаштовуватися під пошукові алгоритми, то у тодішніх авторів, що працювали у друкованих виданнях, був час на рефлексію. Принаймні це помітно у матеріалах, які вийшли в українських виданнях навесні 1934-го.
«Нова хата»
Для часопису «Нова хата» сестра Северина Ч.С.В.В., викладачка львівської гімназії Сестер Василіянок, ділиться спогадами про підготовку та святкування Великодня на Тернопільщині, де минуло її дитинство. Описує авторка детально вбрання місцевих, поведінку малих та дорослих, а також кількома реченнями змальовує, як у селі Настасів шанували досвід й вміли слухати.
У цьому уривку зі статті авторки — опис богослужіння на Великдень: «…Церков заповнюється людьми. Виходить священник. Починається відправа. Тричі обходить процесія церкву, найстарші господарі несуть плащеницю, брацтво йде з горіючими, восковими свічками, із соток мужицьких грудей несеться торжественна пісня. Зачинає священник “Христос воскрес”, а за ним усі… Старший господар утирає крадькома сльозу. Попереду стоїть найстарший його син, студент, що приїхав зі Львова. Яка добра дитина! Якжеж не плакати з радости! Там знову падуть гарячі сльози на зимний камінь. Плаче жінка, що торік опустили в яму її дитину. В церкві тихне. Ніхто не сміє глибше відітхнути. Священник співає “Плотію уснув”. З хорів виводить пісню дівчина чудовим альтом. Вона також зворушена святочною хвилиною й її голос злегка тремтить…»
Статтю повністю можна переглянути за посиланням.
«Жіноча воля»
У коломийському двотижневику для сільського жіноцтва «Жіноча воля» виходить колонка Миколи Величка, у якій він співставляє передсвятковий гомін у церкві та тишу на кладовищі, де герої «дрімають під тими березовими хрестами».
«Завтра Воскресення — тож і ти, мій рідний народе, забувши незгоди й свари, співай давню пісню згоди: Христос Воскрес! А коли залунав ця животворна пісня, згадай про тих, що власною кровю записували останню сторінку рідної історії; що з любови до рідного краю в час загальної дрімоти і байдужости в нерівнім бою впали, а нині призабуті дрімають під утоптаною і зрівнаною поверхнею землі…», — пише Величко.
Про те, у якому саме бою загинули воїни, автор не згадує. Однак, можливо, він має на увазі події 1917–1921 років.
Випуск доступний за посиланням, а згадана колонка опублікована на сторінці 61.
«Діло»
У галицького щоденника «Діло», звісно, було більше можливостей писати про Великдень у різних контекстах. Наприклад, у номері № 91 за 7 квітня Ол. Кузьма згадує про те, як йому, галичанину, випало святкувати Великдень у Києві у 1920 році. Тоді, за словами автора, «більшовицька влада була за слаба і безбожницька пропаганда та протирелігійні репресії не були ше в програмі. Пропаговано тільки реформу церковної організації під гаслом “церква жива”, тощо».
У статті автор описує свої тодішні враження від відвідин київської греко-католицької церкви, обстановка якої здалася йому скромною та біднуватою, особливо на фоні «великоміської, будь-що-будь, пишноти». Від працівників церкви Кузьма довідався, що у місті є «вже девять таких зукраїнізованих церков, всі інші задержали характер російський. Українізація йде стихійно як вислід націоналізації населення не тільки по містах, але й по селах. Твориться українська автокефальна церковна організація. В церквах продають стяте письмо в українській мові та збирають пожертви на переклад церковних книг».
Однак через 14 років все зміниться, каже автор. Через зміцнення більшовицького режиму на Наддніпрянщині люди втратять можливість вільно відвідувати церкву та дотримуватися своїх звичаїв.
Ознайомитися з номером можна за посиланням, а статтю Кузьми шукайте на сьомій сторінці.