Головне — досліджувати те, що цікаве насамперед вам, вважають спікерки.
Поєднувати роботу в медіасфері з написанням дисертації — це неабиякий виклик. Однак в аспірантурі медійники можуть реалізувати те, чого часто не вдається зробити в інтенсивному медіасередовищі, наприклад, глибше осмислити певні явища, знайти розв’язання системних проблем, врешті дослідити улюблену тему, яка цікава дуже вузькому колу читачів. Це підтверджує досвід наших героїнь:
- Євгенії Подобної — журналістки, лауреатки Шевченківської премії, викладачки кафедри онлайн-медіа КНУ імені Тараса Шевченка. Кандидаткою із соціальних комунікацій стала у 2017-му.
- Ольги Юркової — співзасновниці StopFake.org, медіатренерки, асистентки кафедри видавничої справи та редагування КПІ імені Ігоря Сікорського. Ступінь PhD із соціальних комунікацій здобула у 2024 році.
- Тетяни Гордієнко — старшої дослідниці Media Development Foundation (MDF). Восени 2025 стала PhD з медіа та комунікацій.
На прохання Олександри Ярошенко, яка ще навчається в аспірантурі Могилянської школи журналістики, спікерки розповідають про теми своїх дисертаційних досліджень та підготовку до захисту.
Від хобі до кандидатської (історія Євгенії Подобної)
Ще зі шкільних років Євгенію Подобну захоплювала історія та краєзнавство, особливо 19 – початку 20 століття. Під час навчання в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Євгенія сфокусувалася на історії преси. Назбиравши за цей час певну базу, Євгенія зрозуміла, що цими знахідками варто поділитися. Вступ до аспірантури ІЖ видався логічним кроком.
На той час Євгенія була вся у журналістській роботі, тож дисертацію про контент періодичних видань Полтавської губернії (1838-1917 рр.) доводилося писати буквально в дорозі: у готелях, на виїздах, між прямими ефірами. «Пам’ятаю, що перед захистом швидко дещо переробляла. Після цілого дня роботи над дисертацією ввечері їхала на зміну на прямий ефір. Після включення родичі мені подзвонили й так обережно спитали: “У тебе все добре?”. Я відповіла, що так. Вони зізналися, що я мала такий кепський вигляд в кадрі — була дуже виснажена й зелена, що запереживали за мене», — розповідає Євгенія.
За її словами, до частини потрібних їй архівів вона не мала доступу: «Росія вивезла дуже багато цінних видань 1917 року, тож їх було фізично неможливо дослідити. Деякі копії мені безплатно надсилали антиквари, що було неймовірно».
Підготовка до захисту теж була непростою. «Кількість необхідних документів вражала: моя папка з усіма цими паперами була такою ж великою, як сама дисертація. Там було безліч довідок одна на іншу. Одного разу мені олівцем рахували кількість рядків у документі. Це дуже мене обурювало: ти доклав багато зусиль, написав дисертацію і хочеш її захистити, а потім тобі раптом починають рахувати кількість рядків у документі, що не має жодного значення», — каже Євгенія.
Попри всі труднощі, вона переконана: поєднувати журналістику і науку варто. «PhD відкриває можливість брати участь не тільки у журналістських, а й у наукових конференціях, в тому числі виступати як спікер. А якщо ти ще й журналіст, твоя професійність стає більш помітною на міжнародній арені», — каже Євгенія.
Вона застерігає, що медійникам слід обирати справжні дослідницькі проєкти, а не псевдонауку: «Історія преси Полтавської губернії не зацікавила б престижні міжнародні журнали, але це не означає, що цю тему не потрібно досліджувати. Багато хто раніше публікувався в псевдоміжнародних виданнях. На жаль, наука часто є бізнесом і профанацією, і це теж потрібно враховувати. Однак журналісти — це не просто представники системи. Ми розуміємо, що багато науковців незадоволені цим, але вони також усвідомлюють, що без цього не обійтись. Журналісти — активні люди, і багато змін у цій сфері могли б зробити саме вони».
Науковець має бути чесним з собою (історія Тетяни Гордієнко)
Працюючи журналісткою, Тетяна Гордієнко відзначала системність деяких проблем у медіа і їй хотілося шукати рішення для їхнього розв’язання. Задля цього перейшла з журналістики в громадський сектор — в дослідницький відділ MDF. Згодом аналітичні звіти та прикладні дослідження захопили Тетяну настільки, що вона вирішила глибше опанувати методологію та дизайн досліджень в аспірантурі Могилянської школи журналістики.
«Зараз я дивлюся на дослідницьку пропозицію, яку прикріпила до своєї заявки на вступ до аспірантури майже п’ять років тому, і розумію, що дуже багато чого зараз зробила б інакше», — каже Тетяна. За її словами, з досвідом починаєш усвідомлювати обмеження дослідження, бачиш, чи справді воно додає щось нове, чи в принципі реалістично втілити задумане. Якщо ні, тоді варто змінити тему — це буде не поразкою, а проявом академічної чесності, вважає Тетяна: «Мені здається, що краще вчасно зрозуміти, що це все не те, ніж працювати над дослідженням кілька років і лише потім дійти того ж висновку».
Тетяна звернула увагу на іншу тему на початку повномасштабного вторгнення. Якраз тоді перебувала в Чернівцях, де MDF розгорнув хаб для журналістів та редакцій, які переїхали сюди з небезпечних регіонів. Тетяна працювала з колегами без вихідних. Водночас намагалися збирати та систематизувати дані про найбільші потреби медіа та журналістів, аби міжнародні організації розуміли, чим саме допомагати. «І серед цього інтенсивного потоку подій, людей, інформації дедалі частіше звучало питання: чому аудиторія дедалі більше обирає телеграм для споживання новини?» — згадує дослідниця. Більш системно вона почала це питання розвивати та остаточно сформулювала як тему свого дисертаційного дослідження у 2023-му, коли стало очевидно: зміни в медіаспоживанні, зокрема зростання впливу Telegram, вже не спишеш на випадковість, на тимчасову реакцію на війну, стрес, потребу людей залишатися на зв’язку; це симптом глибших процесів у суспільстві.
Поєднувати медіапрактику та наукову діяльність було нелегко, каже Тетяна: «Моє дослідження «The use of digital platforms in a crisis: the case of Telegram during the full-scale invasion of Ukraine 2022» було якісницьким і включало глибинні інтерв’ю як один із головних методів збору даних. Потрібно багато часу, щоби відібрати респондентів, які б відповідали всім встановленим критеріям дослідження. Також треба цих людей правильно інформувати, оскільки це важлива етична складова роботи. Потім — проведення самих інтерв’ю та обробка отриманих даних, що теж забирає багато ресурсів. Дослідження — це чимала за обсягом праця, але, окрім нього, у тебе є основна робота, яка приносить гроші та оплачує рахунки. Визнаймо, багато науковців в Україні мають ще одну роботу, яка дозволяє заробляти на життя».
Колегам, які збираються здобути PhD, Тетяна радить використовувати формальні звіти аспірантів як інструмент планування. Самій їй довелося понервувати через проблеми з плануванням: тільки дописала дисертацію, як найближчим часом треба починати готуватися до передзахисту та захисту. А ще Тетяна наголошує: «Дослідження повинно бути цікаве та потрібне вам. Саме ви, а не науковий керівник і не кафедра, відповідаєте за його доведення до кінця».
Тетяна далі працює в дослідницькому відділі MDF, де її дослідження підтримують практичні програми для розвитку медіа в Україні. «Чи планую я далі досліджувати свою тему? Це дуже залежить від того, чи вдасться знайти фінансування. Тому найближчим часом хочу подати кілька заявок: або на PostDoc-програми, або на ті, що фінансують дослідницькі проєкти. Якщо подати приблизно 20 заявок, у кращому випадку дві з них принесуть результати. Тому потрібно бути готовою до інтенсивної роботи — подавати багато заявок, шукати ті, що підходять за темою і термінами. Графік подачі дуже залежить від академічного календаря. Захист моєї дисертації припав на початок вересня, а багато з цих вакансій орієнтовані на те, щоб на 1 вересня вже мати успішно завершений захист або диплом, а отже, багато можливостей я пропустила».
Коли практика й наукова робота збагачують одна одну (історія Ольги Юркової)
Ольга Юркова написала дисертацію про чутки як соціальнокомунікаційний феномен. Як розповідає дослідниця, тему їй запропонувала наукова керівниця — професорка Лідія Смола, «одна з найкращих в Україні експерток з інформаційних війн», яка раніше вже досліджувала це питання. «Мені дуже сподобалася ідея, і я радо погодилася, задумуючи насамперед розбір чуток про Covid, адже тоді, у середині 2020-го, ця тема тоді була дуже актуальною. Але з огляду на мою експертизу, звичайно, я хотіла розглядати “ковідні” чутки у контексті війни. Повномасштабне вторгнення змінило акценти, і ми вирішили зосередитись на чутках у цей період», — розповідає Ольга. І додає: вона через науку прагнула систематизувати та глибше зрозуміти явища, з якими має справу у повсякденній роботі, і водночас зробити внесок у наукове осмислення того, що відбувається під час війни.
Ольга працювала над дисертаційним дослідженням з 2020-го до 2024 року, фактично упродовж усієї аспірантури. «Перший етап — це вивчення літератури за темою, щоб зрозуміти світовий науковий дискурс щодо вивчення чуток. Другий — моніторинг інформаційного простору і збір матеріалу. Я зібрала 750 чуток з початку повномасштабного вторгнення до кінця 2023 року. Третій етап — аналіз цього матеріалу у різних вимірах, насамперед з точки зору емоційного забарвлення. Також я дослідила контент і основні тематики цих чуток — це було дуже цікаво, хоча у роботу увійшло менше через обмеження в обсязі й часі. Варто було б закінчити збір раніше, щоб мати більше часу на опрацювання, але я не могла зупинитися — хотіла зібрати такий обсяг даних, який дозволяв би робити глибші висновки. Тому останні місяці були дуже виснажливими: я відмовилася від усіх проєктів, але все одно була перевантажена. Утім, це було виправдано, бо саме так вдалося простежити зміни у характері чуток, які поширювалися в різні періоди війни», — розповідає дослідниця. Іншим емпіричним складником дослідження стало опитування двох тисяч українців щодо їхнього ставлення до чуток.
Ольга каже, що не мала чіткого режиму у написанні дисертації і вважає це помилкою: «Я чекала натхнення. Бо зі здивуванням відкрила для себе, що наукова робота великою мірою творча». Ольга пригадує, що спочатку їй було складно визначити підхід до дослідження. «Темі бракувало фокусу. Він став очевидним після вторгнення — тоді ми зідзвонилися з Лідією Смолою і вирішили все за лічені хвилини», — розповідає дослідниця.
На думку Ольги, процедура захисту дисертації в Україні потребує оновлення і спрощення: «Іноді забагато формальних бюрократичних кроків, які забирають сили. Хотілося б, аби процедура більше концентрувалась на змісті дослідження й науковій дискусії, а не на паперових деталях». Для самої Ольги оформлення документів стало одним із найскладніших етапів підготовки до захисту: «Треба було зібрати багато печаток і підписів у різних кабінетах, які працювали в різний час і в різних місцях. Деякі, наприклад, працювали лише дві години на тиждень. Деякі документи доводилося переробляти через неправильне оформлення. Я б частково перевела цей процес в електронний і автоматизований формат».
Теми чуток і дезінформації залишаються у полі наукових інтересів Ольги: «Тема чуток ще не вичерпала себе для мене. Зараз цікавлюся оцінкою ефективності стратегій протидії дезінформації, які застосовуються в різних країнах, і можливості їхнього вдосконалення. Також цікавлять теми на перетині медіа, психології та штучного інтелекту. Це та реальність, у якій ми зараз живемо і яку хочеться зрозуміти».
Журналістам, які розмірковують про аспірантуру, Ольга радить насамперед усвідомити: доведеться неабияк дисциплінувати себе. «Це довгий шлях, але він дає глибше розуміння процесів і можливість впливати не лише на медіапрактику, а й на академічну та суспільну дискусію. Дуже важливо обирати тему, яка справді хвилює особисто, бо саме це допоможе дійти до захисту, коли на цьому шляху виникнуть перепони», — каже Ольга.