Часом викладачеві треба ризикувати та створювати нові курси, навіть якщо він не знає, чи будуть вони тривалими, вважає Туро Ускалі (Turo Uskali).
Туро Ускалі — професор та керівник програми з журналістських студій в Університеті Ювяскюля (Фінляндія). Очолює кілька дослідницьких проєктів, сфокусованих на інноваціях в журналістиці. Свого часу як запрошений дослідник працював у Стенфорді та Оксфорді. Окрім того, Ускалі має досвід роботи у провідних фінських медіакомпаніях. В інтерв’ю JTA він розповідає про експерименти у навчанні студентів-журналістів, важливість висвітлення російсько-української війни в фінських медіа та свої дослідження.
Шлях до викладання
Розкажіть, будь ласка, про початок Вашого професійного шляху.
У школі — гадаю, мені було тоді 14 чи 15 років — я мав пройти практику. За робоче місце я обрав маленьку редакцію газети в Раумі — моєму рідному місті на західному узбережжі Фінляндії. Я пробув там тиждень. Практика неабияк вразила: кожен день здавався дуже цікавим і не схожим на інший. Відтоді я залишався на зв’язку з редакцією. Згодом вони дали мені перші завдання у спортивній журналістиці. Я ходив на футбольні матчі та хокейні ігри й писав про них репортажі. І мені довелося навчитися працювати дуже швидко: оскільки ігри зазвичай закінчувались дуже пізно, а в газети був вечірній дедлайн, я мав приблизно 30 хвилин на написання матеріалу. Це була дуже добра перша школа.
Потім я працював місцевим репортером, для цього мені потрібно було охоплювати низку сіл і містечок. Протягом вихідних я проїжджав приблизно 500 кілометрів на маленькому «фольксвагені» і писав десь 20 матеріалів з різних подій, в тому числі зі спортивних заходів. Бувало, треба було посеред навчального дня висвітлити якийсь відкритий захід. Тоді я відпрошувався у вчителів трохи попрацювати, а потім повертався у школу. Тож до того, як я вступив до Університету Тампере на журналістику, вже мав за плечима кілька років журналістської практики.
Як Ви перейшли з журналістики в академічне середовище?
Після захисту магістерської роботи я деякий час працював інокореспондентом у Фінській телерадіомовній корпорації, потім писав про торгівлю та фінанси для Helsingin Sanomat (одного із найбільших щоденних видань у Фінляндії). Приблизно через чотири роки замислився, чи справді я хочу займатися цим усе життя. І якраз мені випала можливість податися до аспірантури, чим я і скористався. Мене взяли. Чотири роки я отримував зарплату лише за написання дисертації, і це фактично стало початком моєї академічної кар’єри.
Написавши дисертацію, я як запрошений науковець поїхав до Стенфордського університету, а потім і до Оксфордського. Звісно, у Кремнієвій долині теж був. Мені пощастило відвідати її у цікавий час — у 2006–2007 роках, коли Facebook був зовсім новим, а Google — відносно новим. Ці інновації розквітали навколо мене. І тоді я подумав, наскільки важливо розуміти, як у суспільствах розвиваються інновації. Відтоді я здебільшого досліджую їхній взаємозв’язок з журналістикою. Тобто коли з’являються нові технології, я маю одним із перших зрозуміти, чи це може бути корисним для журналістики.
А як викладач я можу створювати нові курси й перевіряти, наскільки вони корисні, разом зі студентами-журналістами. Вони дуже критичні: якщо не бачать у чомусь жодних можливостей, ймовірно з цього нічого не вийде. Та якщо студенти вважають щось цікавим, то, думаю, це стане дуже важливим у сфері комунікації в найближчому майбутньому. Так воно, власне, і відбувається вже принаймні 20 років.
Як змінилася навчальна програма з журналістики у вашому університеті після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
У нас рік тривав курс з глобальної журналістики, дуже важливою частиною якого було висвітлення криз та воєн. Воєнна журналістика, мабуть, найскладніший напрямок: через обмеження та воєнну пропаганду з обох боків журналістам надзвичайно важко отримати достовірну інформацію, хоч їм і доступні нові технології на кшталт супутникових знімків та інструментів OSINT.
Та все ж важливо приділяти увагу війнам і кризам. І навіть тоді, коли вони тривають роками, а аудиторія, втомившись від повідомлень про насильство, каже, що їй неприємно читати про війну. Обов’язок журналіста — повідомляти про те, що відбувається насправді. Думаю, саме тому понад 100 фінських журналістів і фотографів постійно приїжджали в Україну, намагаючись зрозуміти страждання людей і розвиток подій цієї війни. Гадаю, вона стала для нас дуже близькою, оскільки наша країна у недалекому минулому переживала схоже — вторгнення Радянського Союзу.
Оскільки Ви згадали про пропаганду, то запитаю: за Вашими спостереженнями, наскільки потужною є російська пропаганда у Фінляндії?
Наша країна має довгу традицію спротиву російській пропаганді та уявлення про неї. Наприклад, спроби Радянського Союзу вести пропаганду у Фінляндії не увінчалися успіхом. Люди сміялися з програм «Радіо Москва» і загалом дуже добре усвідомлювали тодішню пропаганду. Звісно, сьогодні є нові, витонченіші методи дезінформації і гібридні комунікації та загрози. Але загалом ми дуже критично ставимося до будь-яких повідомлень з російського боку, тому, думаю, ми не та нація, яку легко обдурити.
Про дослідження
Нещодавно закінчився Ваш дослідницький проєкт, в ході якого Ви сформували картину роботи фінських журналістів під час російсько-української війни упродовж 2014-2024 років. Розкажіть, будь ласка, як Ви проводили це дослідження та до яких висновків дійшли.
Ми провели 67 глибинних інтерв’ю, спілкувалися щонайменше три години з кожним респондентом. Загалом ми розшифрували понад 200 годин інтерв’ю. Зараз аналізуємо результати. Даних дуже багато, і ми лише починаємо оприлюднювати деякі висновки з цього дослідження на міжнародному рівні. Частину матеріалів фінською мовою ми вже опублікували.
Загалом дослідження охоплює десять років. Ми визначаємо початок війни з 2014 року, а не з 2022-го: тоді війна лише загострилася. У цьому разі, думаю, маємо бути критичними до західних ЗМІ, в тому числі до фінських, бо вони до [24 лютого 2022 року] сприймали війну між Росією та Україною як щось інше і не приділяли їй належної уваги. Вони навіть не називали це війною, хоча війна вже йшла: там [в Україні] постійно гинули військові й цивільні.
Тому ми почали з інтерв’ю фінських репортерів і фотографів, які відвідували Україну з 2013–2014 років. Потім ми опитували тих, хто приїхав пізніше працювати як воєнні кореспонденти, хоча самі вони вважали себе звичайними репортерами. Однак, на мій дослідницький погляд, ми можемо визначати їх саме як воєнних кореспондентів, адже вони висвітлюють війну і її наслідки в Україні. Хай вони і не перебувають там постійно, але дуже часто приїжджають на один-два тижні, працюють у командах із фотографами, знімальною групою та місцевими помічниками.
Думаю, порівняно з 2014-м, після повномасштабного вторгнення журналістам працювати стало складніше і набагато небезпечніше. З розвитком військових технологій із використанням дронів ситуація змінилася настільки, що репортерам стало дуже важко добиратися до передової.
І помічаю ще одну зміну. Оскільки висвітлювати війну взялося так багато фінських кореспондентів, з’явилося більше різних перспектив у воєнній журналістиці: висвітлювати не лише бої, як було заведено, а й страждання цивільних, намагання людей жити звичне життя в Україні. Дуже багато матеріалів у жанрі human interest, які відгукуються нам, і багато емоційних історій. Я вважаю, що дуже важливо показувати різні аспекти життя українців у цих надзвичайно важких умовах.
Є постійний потік матеріалів — не від інформаційних агентств чи міжнародних медіа, а від наших власкорів. Думаю, фінські медіакомпанії розуміють, наскільки це потрібно. Ми повинні постійно бути присутніми в Україні, щоб на власні очі бачити й свідчити про те, що насправді відбувається. Навіть попри те, що тримати там власних кореспондентів — це дуже дорого для медів сьогодні.
Як українка не можу не подякувати Вам за Ваш внесок і кожному журналістові, який це робить. Так, ми відчуваємо цю підтримку і вона нам дуже допомагає.
Розкажіть, будь ласка, про проєкт Journalism Research News, який Ви очолюєте.
Десь у 2012–2013 роках ми замислилися, чому не знаємо, які нові медіадослідження виходять у світі. Тож ми подали заявку на фінансування, отримали його і створили новий сервіс, який допомагає нам відстежувати всі нові дослідження в галузі журналістики. Щомісяця ми публікуємо список. Він безплатний для науковців зі всього світу. Нам важливо не лише самим отримувати найновішу інформацію, а й ділитися знаннями з колегами.
Підготовка списку — це напівавтоматизований процес: ми частково автоматично збираємо нові дослідження, але потім потрібен редактор, щоб сформувати списки й іноді написати новинні матеріали. За це відповідає один наш співробітник. Ми хотіли б мати більше коштів, щоб розширити редакційну команду. Отримати додаткове фінансування щороку трохи складно, але поки що нам це вдається. Принаймні ще два роки проєкт фінансуватиметься нашим факультетом гуманітарних і соціальних наук.
Ви нещодавно опублікували статтю «Етика в цифровій подорожі клієнта: як підвищити довіру споживачів до новинних медіасервісів». Мені подобається це питання — як підвищити? Який Ваш головний аргумент там?
Це складне питання. Довіра — одна з основ журналістики, і якщо ви хочете працювати в цій сфері, маєте підтримувати довіру своєї аудиторії. Думаю, це один із ключових елементів для майбутнього журналістики також. Так, є багато конкурентів, наприклад, інфлюенсери, у яких величезні аудиторії, особливо серед молоді. Але я вважаю, що професійні медіа мають зберігати свої базові цінності й бути прозорими. Навіть якщо на практиці це не так просто зробити — неможливо в кожному журналістському матеріалі відкрито пояснювати читачам, як створювалася історія — та час від часу варто наголошувати, яку важливу роботу виконують журналісти.
Останнім часом коротке відео стало одним із найпопулярніших форматів, зокрема серед молоді. А як вмістити дуже складні, важливі суспільні теми, скажімо, у 30 секунд TikTok-відео? Гадаю, це ті навички, які наші студенти вже опановують останні п’ять-шість років.
Звісно, це більше пов’язано з особистістю журналіста, ніж з інституцією. Ми зрозуміли, що краще, коли молоді журналісти розповідають молодим. Це один із ключів, як зберегти довіру, щоб молоде покоління також слухало і приділяло увагу.
Я також бачу тенденцію до кращого розуміння роботи інфлюенсерів у соціальних мережах. Думаю, там є багато чому повчитися — як будувати такі довірчі відносини зі своєю аудиторією. Тож у цьому сенсі потрібна журналістика, що більше орієнтована на особистість.
Про досвід у Стенфорді та Оксфорді
Занурмось у Ваш досвід у Стенфорді та Оксфорді. Як-не-як це університети-мрії для багатьох людей у науці. Що Ви винесли з цього досвіду?
Я проводив дослідження про інновації в журналістиці у межах проєктів з навчання досвідчених журналістів на цю ж тему. Там була стипендіальна програма, яку я певною мірою координував.
Головне, що я засвоїв і в Стенфорді, і в Оксфорді: наукова робота — це про побудову дослідницьких мереж, нерідко міжнародних. Ніхто вже не працює самотужки, навіть у дослідженнях. Краще мати гарну мережу колег у всьому світі й разом пробувати розв’язувати проблеми. І це стосується не лише медіадосліджень. Наприклад, мережі журналістів-розслідувачів теж співпрацювали між собою (згадаймо кейс Panama Papers). Думаю, таких транскордонних співпраць має бути ще більше. До того ж з колегами у своїй країні доводиться дуже часто конкурувати. Набагато простіше ділитися інформацією та джерелами з міжнародними журналістами, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається. Це дуже актуально і для висвітлення війни.
Як викладачі ми могли б робити більше, щоб створювати такі можливості. Кілька років тому ми брали участь у Global Reporting Program від Школи журналістики, письма та медіа Університету Британської Колумбії. Суть програми у тому, що студенти з різних частин світу працюють разом над одним проєктом розслідувальної журналістики, а потім публікують результати у провідних міжнародних медіа.
Наприклад, наші студенти рік працювали разом з канадськими, південнокорейськими та кенійськими під час пандемії. Зазвичай студенти могли їздити в межах цієї програми за кордон, але тоді це було заборонено через коронавірусні обмеження. Втім, учасники змогли створити глибоку порівняльну історію разом — про проблему старішання населення у різних країнах: Канаді, Фінляндії, Швеції та Південній Кореї. Матеріал було опубліковано у провідному канадському медіа Globe and Mail. Ця робота отримала дві нагороди у Північній Америці. Це був дуже успішний кейс. Це доводить, що ми повинні робити більше таких колаборацій і між школами журналістики в різних країнах.
Про викладання
У своїй книжці «Immersive Journalism as Storytelling» Ви один із розділів присвячуєте темі викладання імерсивної журналістики та ділитеся роздумами кількох професорів. І один з них каже: «Я досі журналіст. Досі спостерігаю, як стається якась історія або тренд […] Як репортер я дістаю інформацію. Це виплекане відчуття. Отже, я достатньо навчився. Якщо я починаю думати, що знаю всі відповіді без інтерв’ю та навчання [від] спільноти — це проблема». Що Вам найбільше відгукується у цій темі? Які риси викладачів цінуєте найбільше?
Ціную тих, хто створює нові курси: важливо, щоб освіта в журналістиці постійно оновлювалася. Звісно, простіше продовжувати викладати наявні дисципліни. Однак треба рухатися далі, а в межах наявних курсів завжди можна розвивати нові теми. Я започаткував орієнтовно сім нових курсів за свою академічну кар’єру. І завжди поєднував це з дослідженням. Тобто коли я бачу, що на горизонті з’являються нові цікаві теми, то кажу, що нам потрібен курс для цього та фінансування відповідних досліджень, аби мати що розповісти студентам.
Приблизно у 2014–2015 роках, коли New York Times випустила свій VR-застосунок, мене зацікавило використання віртуальної реальності у журналістському сторітелінгу. Тоді доводилося вставляти смартфон у пластикову коробку, аби побачити історію. І це так вражало: ти занурюєшся всередину історії, а не залишаєшся на відстані, як з екраном чи газетою. Ми почали це обдумувати, досліджувати й навіть ввели курс, де частина занять проходила у віртуальній реальності. Але технічно це було складно реалізувати: потребувалося стільки часу та зусиль, щоб усі студенти одночасно опинилися в одному VR-середовищі. Я досі чекаю розвитку цієї технології, аби спробувати знову й перенести частину курсу у VR.
Але загалом важливо, як на мене, дати студентам можливість тестувати нові технології та нові виміри, а також самим потроху постійно інвестувати в нові технології. Наприклад, ще з 2014 року у нашому університеті існує курс з дрон-журналістики. Студенти керують дронами й мають створити п’ятихвилинну журналістську історію, використовуючи аерозйомку. Зараз у Фінляндії сезон дощів, наші маленькі дрони не можуть літати в таку погоду, тож є певні проблеми з проведенням практичних. А взимку у нас проблеми з батареями: вони розряджаються дуже швидко, тож доводиться постійно їх міняти. Попри все, студенти у захваті від того, що можуть експериментувати з новими інструментами.
Ми, викладачі, усвідомлюємо, наскільки ці речі бувають складними для нас. Мені з технічними питаннями допомагає асистент-технік. Це надзвичайно важливо, що він готовий підтримувати нас у всіх цих нових технологіях. Завдяки цьому ми можемо час від часу створювати можливості для студентів, іноді навіть бути серед перших у світі, хто тестує нові речі. Навіть якщо, можливо, технологія ще не дозволяє створювати повноцінні історії під час роботи, студенти можуть побачити можливий обрій майбутнього.
Ми постійно тестуємо ШІ-інструменти, але завжди зберігаємо критичний погляд, щоб бачити підводні камені та етичні виклики, які приносять нові технології. Наприклад, імерсивна журналістика — дуже потужний спосіб розповідати про війни та кризи. Однак якраз через цю потужність не можна показувати все, інакше контент може травмувати глядачів.
Імерсивна журналістика була дуже складним проєктом для розуміння і залишається таким. Але, на мою думку, іноді викладачеві треба йти на ризики та створювати нові курси, навіть якщо він не знає, чи буде це стійким, чи це просто пілотний проєкт без продовження.
Фото: ViSmedia / Bergen University, Norway