Виші мають навчати студентів-журналістів відповідальності за контент, допомагати їм формувати світогляд та відправляти якнайраніше на практику в редакції. Однак і медіа мають бути готовими вкладати зусилля у підготовку кадрів.
30 вересня Український інститут медіа та комунікації у партнерстві з Могилянською школою журналістики (НаУКМА) провів Всеукраїнську конференцію «Journalism Next: освіта, ШІ та нові виклики», яка об’єднала викладачів журналістики, в тому числі випускників тренінгової програми «Академія викладачів журналістики», та практиків. Учасники першої сесії обговорювали, яких змін потребує журналістська освіта в Україні, що вже роблять виші та чи мають журналісти брати на себе роль «бійців інформаційного фронту» під час війни.
Сесію модерувала Анна Безулик, телеведуча та доцентка кафедри журналістики і нових медіа Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.
Конференція організована в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» громадською організацією «Український інститут медіа та комунікації» у співпраці з DW Akademie, за підтримки Програми розвитку ООН в Україні та фінансування уряду Японії, фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), а також у партнерстві з Могилянською школою журналістики.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
У чому цінність журналістів в епоху ШІ
Великі мовні моделі вже активно використовують у створенні контенту — від текстів до відео. У чому ж тоді зараз цінність журналіста? «Та, напевно, така ж, яка була із самого початку в професії, — каже Віктор Кіщак, керівник диджитал-напрямку у Forbes Ukraine. — По-перше, у розумінні контексту (розумінні матчастини того, про що пишеш) та ерудиції, по-друге, у комунікації: справжній журналіст приносить нову інформацію, а це можливо, якщо він добре знає багатьох людей зі своєї сфери, а ті йому довіряють. Довіряють, бо він сам набуває експертизи у цій сфері. Чим більше журналіст знає людей, тим більше йому дадуть відповідей, тим більшу цінність він принесе. Усе інше, про що ми говоримо, — перепакування вже створеної кимось інформації».
Наталія Стеблина, професорка журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, вважає, що журналіст, на відміну від ШІ, може розв’язувати етичні питання та здатен відповідати за свій контент. Ірина Копистинська, завідувачка кафедри журналістики Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, згодна із цим і додає, що медіа не варто в матеріалах використовувати зображення, згенеровані ШІ, або фото реальних подій, які не стосуються описаного факту в новині, наприклад, про війну в Україні, як «ілюстративні». «Не всі читають підписи до зображень, дехто може сприймати штучне зображення як реальне фото. Ми повинні наших студентів вчити, що робити так не можна. Зображення, як і слово, повинно бути правдивим», — пояснює Ірина.
Вікторія Романюк, директорка Могилянської школи журналістики (МШЖ), переконана, що не варто протиставляти ШІ та якісну журналістику: «Уже зараз журналісти у світі застосовують ШІ для збору даних, створення і редагування контенту, залучення аудиторії, поширення інформації для різних цільових груп. Це дозволяє редакціям зменшити витрати на виробництво продукту. Ми маємо враховувати зміни на ринку та інтегрувати наявні інструменти в наші програми. Не треба боятися трансформацій журналіста майбутнього. Журналістика буде іншою і ми маємо це усвідомити. А от інтелектуальне підґрунтя журналіста, його відчуття й усвідомлення етичних аспектів, розуміння контексту, розуміння глибших процесів і надалі лишатиметься важливим».
Як навчати журналістики
«Медіабізнес — мабуть, найгірший бізнес в Україні. Хоча не завжди там доречне слово “бізнес”. Та все ж редакції будують бізнес: одні для прибутку, ще хтось — їх зараз менше — аби задовольнити свого власника, який тримає це медіа, аби використати в певний період, — каже Віктор Кіщак. — І у цій рутині ставиться завдання досягати певних результатів, від нової людини очікують того ж. Можливо, якраз ви [викладачі журналістики] зможете впливати на редакції, якщо постачатиме нам людей з нормальною етичною рамкою і розумінням процесів. Можливо, ваші студенти змінюватимуть всі редакції, де працюють не погані люди — радше люди, що загрузли в рутині, у щоденних показниках».
Для цього, вважає Кіщак, студенти-журналісти мають на першому-другому курсі приходити на практику в медіа: «Найшвидше інструментів навчаються на роботі. Умовно кажучи, за місяць-два студент опанує те, що б йому викладали у виші пів року».
Сам Віктор здобув журналістську освіту в Запорізькому національному університеті. За його словами, найбільше прикладних знань у виші він отримав на студентському телеканалі, де він з одногрупниками робив випуски. Ірина Копистинська вважає, що якраз зі студентських медіа студенти-журналісти можуть починати свій шлях у професії. Пояснює на прикладі Карпатського університету, де діє радіо Stefanyk-FM та телебачення Stefanyk-TV із власним ютюб-каналом. «Наші студенти ходять на події, не тільки університетські, а й міські. Вчаться шукати та перевіряти інформацію, знімати відео самостійно, монтувати й робити вже корисний продукт. Окрім того, вони виконують практичні завдання на самих заняттях. На практику, а потім і на роботу в медіа вони вже прийдуть з певним набором навичок. Наприклад, деяким нашим студентам з другого курсу, які проходили практику нещодавно, редактори запропонували роботу», — розповідає Ірина.
Студентські медіа є і в Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема регулярна багаторічна передача новин університету, яку ведуть саме студенти Навчально-наукового інституту журналістики, каже Вікторія Шевченко, завідувачка тамтешньої кафедри онлайн-медіа. Також, за її словами, у студентів-журналістів з першого курсу всі дисципліни завершуються практичним проєктом. «Проєктна робота важлива і для навчання, і для самого студента, адже показує, чого він навчився за час того чи іншого курсу», — каже Вікторія.
У 2020-му викладачі кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ ім. В. Стуса пройшли навчання в «Академії викладачів журналістики». Тоді, каже Наталія Стеблина, переконалися в тому, що варто навчати журналістики «задом наперед»: «Зазвичай вчать так: викладач розказує теорію з певної теми, наприклад, про активне та пасивне слухання, а студенти тимчасом нудьгують. Ми ж спочатку їм даємо практичне завдання, наприклад, створити подкаст, газету чи взяти інтерв’ю. Під час виконання завдання вони стикаються з певними проблемами. Після того вони уважніше слухають теорію, яка стосується їхнього завдання, наприклад, про те ж активне / пасивне слухання, як їх розрізняти, й намагаються надалі використовувати ці знання».
У МШЖ журналістику викладають у межах дворічної магістерської програми. За словами Вікторії Романюк, під час першого семестру студенти вивчають базові навчальні дисципліни, які охоплюють три ключові компоненти: відеовиробництво, радіовиробництво і написання текстів. Упродовж програми рівень складності завдань поступово підвищується.
Навчання студентів частково інтегровано у роботу фактчекінгової редакції StopFake, яку створили викладачі, студенти та випускники МШЖ у 2014-му. Також школа співпрацює із західними експертами та викладачами, каже Вікторія: «Наприклад, у 2024-му в партнерстві з паризьким університетом Sciences Po у нас був курс “Експертна майстерня”, де студенти під керівництвом французької воєнної репортерки створювали репортажі».
До дискусії приєднався і Кирило Савін, директор проєктів DW Akademie в Україні. Він вважає, що на бакалавраті в перший рік навчання можна навчити студентів суто практичних речей: фото- та відеозйомки, написанню текстів, монтажу, роботи з великими мовними моделями. А в наступні три роки, на думку Кирила, має діяти щось на кшталт моделі дуальної освіти: академічне навчання в університетах (ознайомлення з етикою і стандартами, формування картини світу студента) поєднане з роботою в редакції. Але тут вже мають включитися українські медіа, вважає Кирило: «Мають бути вакансії журналістів-стажерів фактично в кожній редакції, аби нове покоління студентів-журналістів практикувало свої навички».
Наталія Стеблина каже, що подібна модель вже обговорюється. Однак потрібно буде розробити програму, за якою студенти-журналісти навчатимуться, а в редакції мають визначити відповідальну за це людину. А це не так просто, як показує досвід. «Інколи після того, як ми відправили студентів на практичну підготовку, не можемо знайти людину, яка б за них відповідала, аби потім дізнатися, як вони цю практичну підготовку пройшли», — каже Наталія.
Залучати практиків до викладання на кафедрах журналістики складно через високі вимоги до їхнього наукового доробку. Інакше такі викладачі можуть розраховувати на працевлаштування на 0,25 ставки, а отже, на дуже низьку оплату своєї праці. Детальніше про цю проблему ми розповімо найближчим часом на нашому сайті.
Роль журналіста під час війни
Більшість учасників сесії погоджується, що викладачі журналістики мають передавати певні цінності студентам. На думку Вікторії Шевченко, ціннісні орієнтири мають бути наскрізно в усіх дисциплінах, навіть у тому, як студенти роблять свої проєкти і обирають теми для них. «З початком повномасштабної війни зросла кількість студентських робіт, пов’язаних саме з війною, з людьми, постраждалими від неї. Коли студенти працюють над своїми матеріалами, обов’язково обговорюємо головний меседж. Тобто що вони хочуть донести, який відгук від аудиторії хочуть отримати, що має аудиторія зробити, тому що це теж належить до проблеми відповідальності за контент».
А от чи мають викладачі журналістики готувати «бійців інформаційного фронту»? Учасники сесії вважають, що ні. «Це не наша робота. У військових навчальних закладах є спеціалісти, які знають, як проводити інформаційно-психологічні операції, цим мають займатися вони. На мій погляд, це не журналістика, коли для проведення психологічної операції ти маєш обманути людей», — каже Наталія Стеблина.
На думку Ірини Копистинської, таких фахівців мають навчати на інших програмах, як-от «Національна безпека», які зараз відкриваються при університетах. Однак, вважає Ірина, студенти-журналісти однозначно повинні розбиратися в сучасних інформаційних впливах, протистояти їм та вчити цього, зрештою, своїх колег, друзів, родичів, які піддаються на ці інформаційні кампанії. Відповідно в університетах мають бути курси, наприклад, з протидії пропаганді, дезінформації, медіаграмотності. А от в якому форматі — нормативної чи вибіркової дисципліни — кожен виш вирішує сам.
Вікторія Романюк вважає, що якісні хороші журналісти — це вже зброя. Пояснює це на прикладі двох випускників та нещодавніх гостей МШЖ — журналістки BBC Україна Мирослави Пеци та ексречника повітряних сил ЗСУ Іллі Євлаша. «Людина, яка здатна говорити з Дональдом Трампом, ставити запитання в межах редакційних стандартів світового медіа, — це і є результат нашої роботи, в тому числі це наша зброя. Ми не готуємо пропагандистів, які мають когось обманювати. Наше завдання — тримати цю високу планку фахівців, які гарно робитимуть свою роботу на різних рівнях, у різних обставинах. Також ми не повинні забувати, що сьогодні багато наших хлопців-студентів завтра можуть стати фахівцями з комунікацій, в тому числі і в лавах ЗСУ. І тут дуже важливо думати про те, які інструменти й компетенції, в тому числі комунікаційні, журналістські, ми повинні їм дати», — каже Вікторія.
Фото: Євген Педін