Фотографувати потрібно все, а от що публікувати — залежить від ситуації та мети, вважає Андрій Дубчак.
Робота воєнного фотографа — це не просто вміння вчасно натиснути кнопку спуску затвора. Це дороговартісне ремесло, яке потребує відповідального етичного підходу та постійного пошуку нових фокусів. Своїм баченням цієї складної професії засновник медіа Frontliner Андрій Дубчак поділився з викладачами журналістики 18 червня. Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики», який реалізовує Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie.
Публікуємо нотатки з цього вебінару.
Про спікера: Андрій Дубчак — фотограф, відеограф і воєнний кореспондент, почесний член Української асоціації професійних фотографів. Висвітлює війну з 2015 року, його репортажі публікували CNN, BBC, New York Times, Washington Post. У 2021-му, після багаторічної роботи на «Радіо Свобода», заснував власне медіа Donbas Frontliner (нині — Frontliner), щоб показувати війну «такою, як вона є». У 2025-му разом з Надією Карповою отримав «Честь професії» за найкращий репортаж.
Шлях у професії і розвиток Frontliner
Часто у журналістиці люди з часом переходять від роботи «в полі» до менеджерської посади. У Андрія Дубчака все сталося, вважай, навпаки. До 2013-го він займався технічною підтримкою на «Радіо Свобода», де опікувався сайтом, налагодженням апаратури та трохи адмініструванням соцмереж. Коли почався Євромайдан, Андрій почав першим стрімити з епіцентру подій. Так зрозумів, що журналістика — це його ремесло. Згодом він став фотографувати, а після початку війни їздити на фронт. Під час поїздок збагнув, що навчитися писати теж варто — все ж у журналістиці зараз цінується багатоформатність — і пройшов відповідні курси.
У 2021 році Андрій залишив «Радіо Свобода» і заснував медіа Donbas Frontliner, аби висвітлювати війну на професійному рівні. «Під час поїздок на Схід я зрозумів, що те, що робиться, віддає трохи аматорством. Команда має складатися з людей, які пройшли відповідне навчання, в тому числі тренінги з безпеки та парамедицини. У цих фахівців має бути хороша техніка та авто. Ще з 2015–2016 років я акцентував на важливості супутникового зв’язку для журналістів: як вони передаватимуть матеріали із зони бойових дій до редакції, якщо станеться повномасштабне вторгнення й зникне інтернет? — згадує Андрій. — Поворотним моментом стало загострення в районі Золотого у 2021-му. У той час ми з колегою були біля Маріуполя. Поки ми виїхали з позиції до міста, поки дісталися Луганщини й приїхали до Золотого, то вже минуло два дні. Думав, що будемо десятими репортерами, які підготують звідти матеріал, але виявилися першими. Тоді я зрозумів, що потрібно щось робити».
Допоміг запустити Frontliner фонд «Відродження» у межах спільнокоштового гранту: організація подвоїла суму, яку Андрію вдалося назбирати.
Спочатку над проєктом працювало троє: сам Андрій, Олена Максименко та Єва Фомичева. Після повномасштабного вторгнення команда зросла до 15 людей, вони висвітлюють різні аспекти війни, готують фронтові репортажі, історії про цивільних та відновлення.
Перед Frontliner, за словами його засновника, від початку ставили три основні цілі:
- інформувати українську аудиторію;
- підвищувати обізнаність англомовної аудиторії про події в Україні;
- бути «медіа для медіа»: дозволяти іншим виданням безплатно передруковувати матеріали Frontliner з посиланням на джерело. Завдяки цьому важлива інформація отримує в рази більше охоплення.
Кадровий голод
Однією з ключових проблем сучасного українського репортерства Андрій Дубчак називає брак кваліфікованих кадрів. На початку повномасштабного вторгнення були великі сподівання на появу нової потужної школи репортерів, яка стане підкріпленням для «старої гвардії», та цього не сталося. «Всі люди, які подавали надії, не вистрелили. Вони у професії, але так і не стали суперстарами. Все, що сьогодні ви бачите в соцмережах, як правило, тягне-таки стара школа репортерів», — каже Андрій.
Корінь проблеми, на думку спікера, криється у фундаментальних навичках молодого покоління, зокрема в комунікаційних. «Репортаж, як і фото / відео / текст — це історія, яка починається з розмови з героями “в полі”. А вже на це накладаються вміння фотографувати, знімати і писати. На жаль, ланка комунікації у зумерів, які звикли до спілкування в чатах, дещо кульгає. Молодь часто боїться вживу розмовляти з незнайомцями та когось ненароком образити», — каже Дубчак. Що зі свого боку можуть зробити викладачі журналістики? Андрій радить давати студентам якнайбільше практики: «Хай просто йдуть на вулицю і спілкуються з людьми… Відправте їх на автобусну зупинку біля інституту, нехай зроблять звідти репортаж — це буде набагато вагоміше за теорію».
Також молодим репортерам часто бракує надивленості. Навіть зробивши епохальний знімок, вони просто не здатні розпізнати його цінність. «У день удару по “Охматдиту” наша відеографка зняла емоційно сильні фото жінки з дитиною в укритті, але не подала ці знімки до публікації, бо вважала їх технічно недосконалими: мовляв, зерно на фотографії. Але головне — передати емоційний стан героїв, а зерно цьому не заважає», — каже Дубчак.
Ціна правди: чому репортаж з фронту — це найдорожчий жанр
Перед редакціями, які хочуть робити репортажі з фронту, постає ще одна стіна — фінансова. «Репортаж — це, напевно, найдорожчий продукт, який може зробити і дозволити собі медіа. Дорожче, напевно, хіба документалістика», — каже Андрій. Собівартість однієї поїздки на фронт може сягати десятків тисяч доларів і не всі витрати є очевидними.
Критично важливим є правильне захисне спорядження. Через постійну загрозу від дронів, начинених дрібними уражаючими елементами, пріоритетом стає не клас бронеплити, а максимальний протиуламковий захист, каже Андрій: «Раджу брати бронежилети, у яких кевлар прикриває боки, шию, пах». Не менш важливим елементом є балістичні окуляри, якими часто нехтують. «Кількість поранень очей просто неймовірна… Перше, що я роблю, коли заїжджаю в зону бойових дій — одягаю окуляри», — ділиться досвідом спікер.
До вартості «обладунків» додається вартість спеціального навчання. Обов’язковими, за словами Андрія, є курси з воєнної журналістики та надання домедичної допомоги. І, звісно, треба подбати про техніку і транспорт. Тут спікер радить користуватися бездзеркальними камерами, оскільки вони тихіші, швидші та краще знімають в умовах поганого освітлення (в сутінках, у бліндажі), не скупитися на потужні ноутбуки та супутниковий інтернет (Starlink). При виборі авто варто звертати увагу на його прохідність, найкращий вибір — позашляховик, але не надто схожий на військовий (наприклад, Duster), щоб не привертати зайвої уваги ворожих дронів.
За словами Андрія, все це робить воєнну репортажистику практично недоступною для більшості медіа без грантової підтримки. Продаж фотоконтенту іноземним медіа дозволяє хіба компенсувати ремонт авто та витрати на розхідники (флешки, штатив).
Дилема фотографа: між фіксацією злочину та етикою
Коли журналіст добирається до місця подій, він стикається з найскладнішим — етичним вибором. Андрій вважає, що фотографувати треба все, оскільки кожен знімок може стати доказом воєнного злочину. Але перед тим, як показати світові жорстокий кадр, журналіст має поставити собі головне питання: «Для чого і що ми цим досягнемо?». Історія знає приклади, коли відповідь на це питання змінювала хід історії. Таким був кейс родини Перебийніс, яка загинула під час евакуації з Ірпеня 6 березня 2022 року. Їхні фото, опубліковані New York Times, стали для світу беззаперечним доказом злочинів російської армії ще до того, як стало відомо про трагедію в Бучі.
А от публікувати моторошні кадри заради хайпу — неприпустимо. Завжди потрібно пам’ятати про почуття родичів та поважати бажання людини, якщо вона просить її не знімати. Однак якщо журналіст є єдиним свідком на місці злочину, його обов’язок — зафіксувати все, залишивши ці кадри для історії та суду. «Іноді для пом’якшення можна використовувати розфокусування. Але тут виникає дилема: чи глядач не буде ще більше наляканий тим, що його уява намагається роздивитися у розмитому фото?», — каже Андрій.
Як говорити про війну, коли всі втомились
Один із головних викликів для воєнного репортера сьогодні — достукатися до втомленої аудиторії що української, що іноземної. Світовий інформаційний простір перенасичений повторюваними картинками війни, тож доводиться міркувати над тим, як показати історію під новим кутом. Як приклад Андрій наводить висвітлення одного із нещодавніх обмінів полоненими. Замість того, аби фокусуватися на звільнених захисниках, він зняв відео про засмучених жінку з сином, які сподівалися серед звільнених побачити свого чоловіка та батька, однак його не було. Історія ще не возз’єднаної родини дуже зачепила аудиторію, що помітно з коментарів та кількості реакцій.
«Незалежно від того, яка аудиторія, вона завжди відгукується на емоційні портрети (але більше, коли на них зображені діти та жінки, а якщо чоловіки — то старшого віку): будь-хто у світі зрозуміє, у якому настрої людина на фото. Більше реагують на особисті історії. А от стріляюча гармата в кадрі вже нікому не цікава», — каже Андрій.
5 бліц-порад для початківців
- Розвивайте надивленість. Постійно аналізуйте роботи найкращих фотографів світу на сайтах міжнародних інформагенцій (Reuters, Associated Press), щоб зрозуміти, як ті працюють з кадром та емоцією.
- Будьте проактивними. Не чекайте завдань від редакції. Пропонуйте теми, які цікаві насамперед вам, і публікуйте свої роботи в соцмережах.
- Вчіться писати. Навіть якщо ви фотограф, ви повинні вміти написати короткий, але інформативний текст до своїх знімків, відповідаючи на базові питання: хто, що, де, коли, чому.
- Опануйте технічну базу. Для роботи обирайте бездзеркальну камеру, яка краще працює при поганому освітленні. Для мінімальної обробки фото буде корисна програма Lightroom.
- Подолайте страх живої розмови. Це ключова навичка для репортера, без якої неможливо створити глибокий матеріал.
Автор головного зображення: Євген Роженюк
Ми відстежуємо ключові тенденції у світі медіа, публікуємо результати останніх медіадосліджень, розповідаємо, як за кордоном медійники, освітяни та науковці взаємодіють з ШІ, реагують на зміни в політичному середовищі й вивчають суспільства. Інтерв’юємо цікавих і незвичних спікерів — від колишнього головного редактора телебачення Сараєва до медіадослідниці з Австралії, проти якої Кремль висунув персональні санкції. Шукаємо незвичні погляди на освіту, медіа, протидію дезінформації та технології. Даємо голос українським викладачам журналістики й поступово формуємо базу журфаків України. Розвиваємо платформу електронного навчання Е-навчання.
ПІДТРИМАЙТЕ JTA — щоб ми могли й надалі створювати контент, який розширює горизонти.
Це можна зробити, переказавши посильну для Вас суму за такими реквізитами:
РЕКВІЗИТИ:
Одержувач платежу: ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МЕДІА ТА КОМУНІКАЦІЇ»
Код ЄДРПОУ: 42146919
Рахунок: IBAN: UA253003350000000260052372600 (валюта: UAH) в “Райффайзен Банк” (МФО: 300335)
Призначення платежу: Благодійний внесок на статутну діяльність від… (П.І.Б – для фіз.особи, найменування – для юр.особи)