Як в Естонії студенти діляться своїми знаннями з медіаграмотності з іншими аудиторіями — розповідає Марія Мурумаа-Менгель (Maria Murumaa-Mengel).
Естонська медіадослідниця Марія Мурумаа-Менгель вивчає різні види грамотності (наприклад, цифрової, інформаційно-просвітницької, щодо соціальних мереж) і ризики в мережі, як-от онлайн-цькування, онлайн-грумінг. Але найбільше, каже Марія, любить викладати. 14 років вона працює в Тартуському університеті — найстарішому та найбільшому виші в Естонії. З 2021-го — як доцентка медіадосліджень. В інтерв’ю JTA Марія розказує, як повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на її підхід до викладання, наскільки успішною є взаємодія Естонії з онлайн-платформами та чим пишається ця балтійська країна.
Як в університетах Естонії розуміють поняття «медіаграмотність»? Що у нього включають?
Раніше ми зосереджувалися на розумінні людьми традиційних медіа. Зараз більше переймаємося цифровою сферою, оскільки бачимо, що людям бракує життєвих знань та навичок стосовно цього. Відповідно говоримо не про медіаграмотність, а радше про комбіновану концепцію «цифрова+медійна+інформаційна грамотність». Але часто називаємо це «медіаграмотністю», аби було коротше та зрозуміліше.
Ми бачимо подвійну сутність медіаграмотності: вона необхідна як споживачам контенту, так і його творцям. Також медіаграмотність — це все, що оточує нашу життєву бульбашку, яку створює та контролює багато платформ за допомогою алгоритмів, про принципи роботи яких мало що відомо. Тобто має бути такий контроль [над інформацією]: я – як споживач, я – як творець і я – без величезної медіабульбашки.
Як на мене, зараз розуміння медіаграмотності тримається здебільшого на трьох стовпах:
- критичне використання інформації. Мені загалом не до вподоби слово «споживання», бо це досить пасивна роль. Це ставить нас у капіталістичну роль споживання. Я б воліла говорити про те, як людина може розуміти, верифікувати та контролювати інформацію, як може контролювати себе, коли реагує на неї;
- розуміння когнітивної сторони інформації: чому я бачу цей меседж саме так, а мій друг — інакше. Тобто йдеться про медіапсихологічну сторону цих процесів;
- розбір специфічних медіатекстів задля розуміння, як створюються візуальні, вербальні та невербальні меседжі: чому вони побудовані саме так, чому там вжито саме це слово / емоджі.
Хто має контролювати процеси, які відбуваються між творцями та споживачами інформації?
Як автор я можу створювати текстові та візуальні матеріали у напрямку, в якому хочу, щоб споживач їх отримував. Намагатимуся робити все від мене залежне, щоб аудиторія зрозуміла усе так, як я планувала. Водночас аудиторія дуже різна, особливо у цифровому середовищі. Кожен читатиме мій матеріал у своїй специфічній манері та вкладатиме свої сенси. Я ніколи не можу бути впевненою у тому, що аудиторія сприйме мій матеріал так, як я задумувала. Тому сенс десь посередині між автором і споживачем. Немає для нього фіксованого місця.
В Естонії є кілька інституцій, які контролюють медіа. Окрім того, професіональна журналістика має багато способів саморегулювання, наприклад, фактчекінг. Журналісти кажуть, що роблять фактчекінг не для того, щоб люди казали: «О, я не мав рації. Я не знав цього», а для того, аби архівувати достовірну інформацію.
Естонія — дуже маленька країна: тут проживає 1,3 мільйона людей. Для великих платформ, як-от X (колишній Twitter), TikTok, Facebook — це ніщо. Навіть якщо наш президент чи поліція роблять формальні запити до цих платформ, їм байдуже: вони часто не квапляться відповідати, оскільки не заробляють на Естонії багато грошей. Тож зараз виклик для нашої країни — разом із ЄС змусити платформи бути відповідальними за поширення дезінформації та фейків. Наші намагання поки не дуже успішні, якщо чесно. Але естонська поліція дуже добре справляється з кіберзлочинами. У нас є поліцейські, які в основному слідкують за форумами, групами, ком’юніті тощо. Коли бачать флуди дезінформації, реагують. Поліцейські мають офіційну силу, тому можуть впливати. Звісно, деякі люди кажуть, що їх так намагаються контролювати. Але борються не з ними, а з дезінформацією, яка може вплинути на маси.
Естонія пишається своїм високим рівнем кібербезпеки. Це був важливий напрямок для нашої країни з 2007 року. Тоді російські атаки намагалися зруйнувати наші урядові інституції, які працюють на цифрових базах. Мені здається, наш кіберзахист успішний через дві причини. Перша — ІТ-сектор став національним пріоритетом. Друга — люди із сектору кіберзахисту зрозуміли, що також існує людський фактор. Можна створити найпотужнішу систему, але також треба вчити людину.
Про цифрову сферу та її чистоту піклуються цифрові активісти, ком’юніті, рухи, як-от NAFO (The North Atlantic Fella Organization — мемна спільнота, яка займається протидією російській пропаганді та дезінформації — ред.) або I am here (I Am Here — рух громадянської мужності, який протидіє ненависті та дезінформації в інтернеті для захисту свободи слова та демократії — ред.).
Звісно, без освіти тут теж не обійтися.
Які курси в контексті медіаграмотності та протидії дезінформації пропонують в естонських вишах, зокрема у вашому? На кого орієнтовані ці програми?
У нас здебільшого такі курси розраховані на студентів, які вивчають соціальні науки. Тимчасом напрямки, які стосуються, наприклад, IT, медицини, завантажені специфічними курсами. Ми намагаємося співпрацювати з цими спеціальностями теж. До того ж кожен естонський виш має можливість обирати програми самостійно. Мені пощастило працювати в університеті, де я можу реалізовувати себе та свої задуми. Якщо запропоновані мною ідеї затверджують, мені дають дозвіл працювати з цим зі студентами. Наприклад, [з 2020-го] в нас діє специфічний англомовний курс «Медіа в еру дезінформації», відкритий для студентів всіх факультетів. Він народився з «Програми IREX з медіаграмотності в країнах Балтії», [а сама Марія відповідала за його реалізацію — ред.]. Донор профінансував пілотний рік. Курс виявився настільки успішним, що триває й досі. Зазвичай туди набираємо 70–90 студентів на семестр. Вони приходять з дуже різних сфер, але здебільшого з соціальних.
Також у нашому університеті є:
- курс «Медіаосвіта», який в основному вивчають майбутні журналісти, комунікаційники та педагоги. Він фокусується на тому, як ми можемо вчити людей медіаграмотності та користуванню цифровими медіа.
- дуже крутий курс «Ігрові підходи до медіаграмотності», розроблений для майбутніх вихователів дитячих садочків. Там йдеться про медіа, які споживають діти, й про ігри, які допомагатимуть їм ставати стійкішими до онлайн-ризиків. Цей курс ми розпочали нещодавно. Плануємо його викладати надалі;
- курс «Соціальна цифрова грамотність», що фокусується на соціальних і когнітивних сторонах цифрової грамотності. Це і про створення іміджу, презентацію, цифровий активізм, комунікацію, створення контенту;
- складні теоретичні курси для магістрів;
- курси для спеціалістів, які працюють з урядовим сектором, освітньою галуззю, поліцією, армією тощо. Тут ми вчимо, як робити стійкими людей й організації та як посилити суспільство;
- англомовна інтенсивна річна програма для магістрів «Дезінформація та стійкість суспільства», на якій багато українських студентів у тому числі. У 2024-му було чимало студентів з Грузії, Вірменії, Сербії, Естонії.
Університет в Таллінні має також багато різних курсів і програм.
Коли в естонських вишах почали впроваджуватися ці курси?
Більшість із них почала з’являтися у 2019–2020 роках, оскільки після пандемії інформаційний безлад став гарячою темою. Усі стали це розуміти й взялися щось із цим зробити. Але є курси, які існують вже понад десять років, наприклад, ті, які фокусуються на цифровій сфері, контролі та перевірці інформації. Відколи працюю в Тартуському університеті, пам’ятаю, ми завжди говорили про їхню необхідність для журналістів та спеціалістів з комунікації.
Окрім курсів, ми проводимо різні заходи [які стосується медіаграмотності]. Наприклад, нещодавно влаштували цікавий онлайн-воркшоп по роботі з ШІ, у якому взяли участь приблизно 700 людей. У нас загалом багато семінарів та тренінгів щодо ШІ, але вони не є обов’язковою частиною навчання викладача.
Направду я дуже щаслива, бо маю прекрасну команду. Ці люди зацікавлені у тому, щоби створювати програми для навчання медіаграмотності й не тільки. У кожного члена моєї команди є свій напрямок, у якому вони працюють і розвиваються. А коли ми збираємося разом, створюємо круті речі.
Ви згадували про навчання вихователів дитячих садочків. Чи є у вас програми/проєкти, які стосуються роботи з людьми старшого віку?
Так, ми працюємо над цим. Намагаємося поєднувати кілька напрямків, один із них — протидія шахрайству. Перший проєкт ми впроваджували, коли починався Covid-19. Деякі з наших студентів були зацікавлені у роботі зі старшим поколінням, оскільки бачили, з чим доводиться стикатися їхнім бабусям і дідусям. Тож ці студенти створили допоміжні групи для людей старшого віку на різних платформах. Найпопулярніша була на фейсбуці, там розміщували пояснювальні матеріали. Інший студентський проєкт — колаборація з найпопулярнішими телешоу, де старшим глядачам умовно за п’ять хвилин роз’яснювали певне питання, наприклад, як користуватися антивірусом, як робити фото на телефон.
Нещодавно ми завершили цікавий проєкт з листівками. На одній стороні зображувався той чи інший оманливий меседж, який використовують інтернет-шахраї, аби ошукати людину старшого віку (наприклад, можливість швидкого збагачення, пропозиція знайомства для побудови романтичних стосунків — див. листівки нижче), а на зворотній — пояснення, як діяти людині, коли їй пропонують щось подібне. Але найкраще працює підхід вечірок: люди, зібравшись за чаєм або кавою, обговорюють певні теми, а ми там їх навчаємо медіаграмотності. Це, до речі, теж проєкт одного із наших студентів. Такими різними способами намагаємося підходити до групи людей старшого віку.
До речі, наші студенти часто тестують на рідних проєкти, розроблені під час навчання. Даємо студентам завдання поговорити зі значно молодшою або старшою людиною про споживання медіа. Наприклад, обговорити зі своїми бабусями й дідусями пропаганду, радянські медіа або порозмовляти з молодшими рідними про те, які вони емоджі використовують, які меми популярні у їхньому середовищі.
За Вашими спостереженнями, з якими аспектами медіаграмотності студенти справляються найкраще, а з якими — їм складніше?
Я б сказала, що всі ми вразливі у питаннях фактчекінгу. Ми не хочемо перевіряти усе, нам просто кортить скролити, тому іноді щось можемо пропустити. Ми вчимо студентів постійно запитувати: «Звідки ти це знаєш?». Це дуже корисна вправа. І іноді дуже дратує нас, викладачів, оскільки повертається до нас самих. Але це чудово, що вони постійно перевіряють інформацію, яка до них надходить.
Наші студенти досить вправні у створенні інформації, інтерв’юванні, слуханні людей, використанні різних джерел для пошуку інформації, а також у пропонуванні рішень. Ми підштовхуємо студентів до цього.
Іноді студент може добре знати принципи медіаграмотності, але з якихось причин не використовувати їх на практиці. Як Ви вважаєте, в чому може бути причина і як цьому можна зарадити?
Це стосується усього. Наприклад, люди, які знаються на фінансах, не завжди вміють ними управляти. Або людина знає про шкоду паління, але все одно палить. Те саме про медіаграмотність. Я знаю, як мені треба поводитися, але не завжди це роблю. Здебільшого це напрацювання звички. Ми маємо змінити дратівливе «ти маєш перевіряти усе» на «будь ласка, насолодися цим мемом, але перевір двічі, чи не шкідливий він для тебе».
Щоб зробити людей справді більш медіаграмотними, треба поєднати багато різних речей і процесів. Але треба розуміти: дехто ніколи цього не навчиться. Конспірологічні теорії часом впливають навіть на дуже розумних людей. Ми намагаємося вчити наших студентів бути відкритими та критичними до інформації водночас. Також спонукаємо до інтелектуального смирення, адже помилятися — це нормально. Головне — зробити висновки зі своїх помилок.
Як у вишах Естонії, зокрема у вашому, ставляться до використання студентами штучного інтелекту?
З одного боку, ми приймаємо інструменти ШІ, коли ті нам корисні, наприклад, дозволяють зробити наші меседжі зрозумілішими та простішими для сприйняття. З іншого боку, я особисто дуже обережно обираю, у яких випадках використовувати ШІ. Я знаю, що якщо почну звертатися до ШІ, аби той, наприклад, генерував ідеї, писав тексти або пропозиції до проєкту, то витрачатиму суттєво менше часу, ніж зазвичай. Але я не хочу, щоб за мене думали, оскільки тоді мої проєкти стануть нудними.
У Тартуському університеті вже кілька років діють настанови щодо використання чатботів на основі ШІ у навчанні та викладанні. [Згідно з ними] студенти мають повідомляти [викладачеві], що виконували завдання за допомогою ШІ. Зазвичай викладачі інструктують студентів, у яких випадках можна використовувати ШІ, а в яких — ні. Водночас дуже часто викладачі радять взагалі цього не робити. Ми хоч і вчимо наших студентів користуватися ШІ, кажемо, що їхня робота, створена ШІ, буде прийнятною, але не чудовою.
Наскільки війна в Україні впливає на ваші навчальні програми та загалом на навчання в Естонії?
Естонія була однією із перших країн, яка підтримала Україну на початку повномасштабного вторгнення Росії. Не можу сказати, що ми повністю розуміємо ситуацію. Та й ніхто не може, поки не пройде крізь це. Але ми, як і українці, розуміємо ворога. З 2022-го більшість людей в Естонії почала говорити про сімейні історії, колективну травму, русофобію. Це було наче пробудження. На сферу цифрової культури, в якій я роками досліджую онлайн-поведінку дітей, виникнення і функціонування мемів, це дуже вплинуло. З 2022-го там змінилося все: що ми досліджуємо, чого вчимо, що робимо взагалі. Наприклад, зараз я вивчаю, як нарощувати стійкість у цифровому просторі, як працювати з мізогінними наративами, які глибоко вкорінені в російській пропаганді. Тож усе зараз пов’язане з тим, що відбувається в Україні.
Ми працюємо з нашими студентами у цих напрямках. Дуже багато вправ і завдань зараз пов’язані з темою інформаційної війни. Я викладаю приблизно 15 курсів, і на кожному з них ми говоримо про російську пропаганду, дезінформацію та війну. У мене багато українських студентів: від п’яти до десяти у кожному англомовному класі. Це робить мене чутливою, звісно. Я переробила більшість своїх курсів, оскільки хочу, щоб, по-перше, українським студентам не було боляче, а по-друге, щоб інші розуміли, що ми маємо привілей жити у мирі, а українці можуть жити в абсолютно інших умовах і думках. Для українських студентів я зазвичай використовую щоденники, де тільки я і студент можемо бачити, що там відбувається. Там я запитую, чи йому/їй комфортно обговорювати окремі теми, чи готовий він/вона продовжувати розмову про це у такий спосіб. Я кажу українським студентам, що якщо їм не окей чути якісь теми, вони можуть вийти з Zoom-уроку, закрити розмову, вимкнути камеру, не терпіти некомфортну ситуацію, а потім про це сказати. Але я не хочу робити це для усіх. Такі теми мають вражати та робити боляче.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.
Фото надані Марією Мурумаа-Менгель
Автор головного фото — Юнас Сісаск (Joonas Sisask)