Десять речей, які було б здорово закласти в голову кожному випускнику журфаку.
Реалії журналістської роботи змінюються швидше, ніж пишуться методички й навчальні програми. На зміну речам, які сьогодні вважаються змінотворчими в медіа — інструментам штучного інтелекту, наприклад, або коротким вертикальним відео в соцмережах — за рік чи два прийде щось нове. Голосові повідомлення в месенджерах й інтерв’ю в зумі поступляться іншим форматам, а замість сьогоднішніх лідерів ринку з’являться нові зразки для наслідування. Тож ті, хто вчить майбутніх медійників, повинні докладати значних зусиль, аби викладати журналістику не позавчорашнього, а хоча б вчорашнього дня. Та попри це є константи, які залишатимуться важливими й чинними незалежно від того, що буде на порядку денному у сфері медіа. Ні, це не «теорія журналістики» (не знаю навіть, чи вона існує; сумніваюся), а цінності й принципи, з якими молодим журналістам буде легше увійти в професію, набути в ній ваги й не втратити мотивацію. Я впевнений, що кожен наставник може сформулювати свій набір таких незмінних речей; я ж спробую запропонувати свій.
Головне — це аудиторія. Не абстрактне «суспільство», а конкретні люди, які читають, дивляться і слухають те, що ми робимо. Хто вони? Що ми про них знаємо? Як ми можемо дізнатись про них більше? Чому вони обирають нас, яку цінність ми їм несемо? Що їм потрібно від медіа? Чи добре ми задовольняємо їхній запит, і якщо ні, то як можемо робити це ефективніше? Що ми маємо змінити в собі, щоб краще їм підходити? Чи довіряють вони нам? Якщо так, то як ми можемо посилити цю довіру і зробити її більш сталою? Якщо ні, то як цю довіру заслужити? Як будувати з ними діалог?
Прошита цінність турботи про аудиторію береже журналістів від найтиповіших помилок і професійних ґанджів. Журналіст, який дбає про читача, не скопіює в статтю незрозумілу цитату чиновника; не погодиться публікувати приховану рекламу; знатиме, яке запитання поставити на пресконференції міністра; не «забуде» запитати другу сторону конфлікту про її версію подій. Команда людей, які дбають про аудиторію і відчувають її, може творити справді потужний, революційний медійний продукт. І тільки ті медіа, чиї команди дбають про аудиторію, спроможні творити спільноти, які відповідають взаємністю (в тому числі грішми).
Молоді люди, які ще не засвоїли цей принцип, цінують у професії переважно самих себе («мені цікаво», «мені приносить задоволення», «я досягнув», «мене побачать по телевізору» і так далі) або ж розраховують на те, що негайно радикально змінять світ, увійдуть в історію. Це швидкий і певний шлях до розчарування.
Дотримуватись стандартів, навіть коли (нібито) ніхто не бачить. Професійні стандарти — це не ті правила, які вигадали для того, щоб їх ігнорувати й порушувати. Вони допомагають здобути довіру аудиторії, служити їй і не підводити її. Стандарти логічні й правильні, з ними не посперечаєшся. Але їхнє дотримання вимагає зусиль і самообмеження: перевіряти факти, враховувати різні думки, шукати першоджерела, добувати додаткову інформацію і так далі.
Прийшовши в професію, на ранньому етапі (та що там: одразу) молоді люди бачать, що за порушення стандартів ніхто не карає, а їхнього дотримання вимагають далеко не в кожній редакції. Ба більше, часто самі редактори й операційні менеджери змушують або заохочують до порушень. Є спокуса піти шляхом найменшого спротиву і не зважати на стандарти й етику.
Що ж, це якраз той момент, коли потрібно показати, що ми — дорослі. Чистити зуби щодня, навіть якщо мама більше не свариться. Дотримуватись стандартів для себе, для аудиторії й для того, щоб наша дорога в професії була прямою й освітленою, а майбутнє — не ганебним. Бо, хай там як, дедалі більша частина нашої журналістики переходить на світлу сторону, де без стандартів ніяк.
До речі, молодечому марнославству ця ідея не суперечить. Ігноруючи стандарти, можна стати тимчасово скандально відомим і підзаробити. Але зі стандартами є шанс колись отримати премію імені Георгія Гонгадзе або «Честь професії», а без них — хіба купити собі шоколадну медальку.
Робота в медіа — це значною мірою рутина. У цій професії не завжди буде цікаво. Крім сильних, яскравих і впливових матеріалів доводиться робити нудні, прохідні, просто нормальні. Матеріали, які матимуть значення сьогодні, але назавжди забудуться завтра. І навіть підготовка цікавої історії, яка вразить читача, почасти складається з копирсання в архівах, розшифровування записів, копіткого аналізу зібраного матеріалу, ретельного розписування тексту чи марудного монтажу відео. Не варто орієнтуватись на невпинний драйв, адреналін і незабутні знайомства 24/7.
Це, в принципі, стосується майже кожної професії, але в молодих людей бувають хибні уявлення саме про журналістику як суцільний парк атракціонів. Такі особливо швидко здуваються, коли їм доручають рутинні обов’язки, наприклад, наповнення стрічки новин. А дарма! Це шанс опанувати новинарство, розібратись із контекстом і зорієнтуватись у тематиці, аби братися за складніші й цікавіші завдання з набагато кращих стартових позицій.
Створювати додану вартість. Ми не потрібні людям як посередники для спілкування й обміну інформацією: сучасні технології дозволяють робити це напряму. Робота журналістів має сенс тоді, коли вони беруть факти, думки, цифри, тенденції, картинки і, доклавши зусиль, роблять їх ціннішими, доступнішими, зрозумілішими для аудиторії. Перевіряють факти, щоб аудиторія точно не нарвалася на фейк. Збирають із фактів і думок повну збалансовану картинку, яка дозволить читачу, глядачу або слухачу сформулювати власну думку. З’ясовують, як факти й події поєднуються між собою, і пробують спрогнозувати, що буде далі. Застосовують свій досвід і експертизу, щоб пояснити суть подій. Перекладають із канцелярщини людською мовою. Їдуть туди, куди аудиторія не може поїхати, або знаходять історії там, де вона б не шукала.
Це ніби очевидні речі, але в молодих людей, які йдуть на стажування чи роботу в редакції, може скластись зовсім інше враження про суть журналістської роботи. В Україні, особливо в онлайн-медіа, доволі поширена паразитарна форма «журналістики», яка зводиться до копіювання офіційних повідомлень, переписування чужих новин і переказу дописів у соцмережах. Це глухий кут еволюції медіа, який варто оминати, щоб не загрузнути й не втратити себе.
Політична боротьба — це не наше. Не варто втягуватись у неї й не можна давати іншим себе в неї втягнути. Критикуючи владу чи політиків, важливо не перетнути межу, за якою критика перетворюється на поборювання. На жаль, коли це вже сталося, журналісти легко знаходять ідеологічне виправдання своїм діям. Мовляв, бути за хорошого мера проти зажерливої мафії, що рветься до влади під личиною опозиції — це в інтересах громади; або бути на боці чесної опозиції, що прагне врятувати місто від зажерливого мера-мафіозі. Або ще щось подібне.
Свого часу це влучно сформулював співзасновник «Наших грошей» Олекса Шалайський: «Ні за що ми не б’ємося. Ми виконуємо журналістську роботу: знаходимо факти, яких ніхто не знайшов, і оприлюднюємо їх. Якщо “думати про Україну”, виходять не тексти, а якась агітка, а якщо “боротись” за неї, можна раптом увірувати в якусь партію чи людину, яка врешті-решт прийде до влади й теж крастиме. А ми пишемо просто правду, нам однаково, хто при владі». Це цитата 2012 року. Кожен виборчий цикл, що відбувався відтоді, підтверджував, що включення журналістів у політичну боротьбу — фатальна помилка. Тим, хто відчуває політику чи активізм своєю стихією, варто ставити журналістську кар’єру на паузу й міняти професію.
Тримати «Я» під контролем. У журналістиці є група жанрів, у яких доречне висловлення власної думки — публіцистика, колумністика, актуальне в наш час блогерство. Але висловлювати суб’єктивні оцінки всюди не потрібно: здебільшого це робить журналістський продукт гіршим, слабшим, менш переконливим. Є інші способи виразити свою індивідуальність: тверда рука, точні формулювання, глибоке розуміння теми й володіння контекстом, влучні аналогії тощо. Не варто «якати» там, де без цього можна обійтися.
«Так і напиши». Цю універсальну пораду тогочасна редакторка LB.ua Вікторія Герасимчук давала менш досвідченим колегам, які просили поради, як їм краще висловити те чи се. Прості, але такі мудрі слова. Найкраще, найвлучніше ми звучимо, коли говоримо прямо, чесно, зрозуміло, своїми словами. Не намагаємось прикрасити чи ускладнити, не прагнемо бути більш серйозними, не ховаємось за порожнім офіціозом, не повторюємо чужих дурниць, навіть якщо вони ввійшли у масовий вжиток. Людська мова — базова професійна цінність, за яку варто боротися. Зокрема нагадуючи собі й всім причетним, що автор і тільки автор вирішує, якими словами, звуками й картинками викладати матеріал.
Не припиняти ставити запитання. Суть якісної журналістики — у правильно поставлених запитаннях: до героїв, до джерел інформації, до матеріалу, до себе як автора. Основний журналістський інстинкт — хотіти знати, дізнаватися більше, відкривати те, що не лежить на поверхні. Цю якість слід безперестанку тренувати й завжди тримати в тонусі. При цьому, знаючи й розуміючи аудиторію, передбачати саме ті питання, відповіді на які будуть їй цікаві, важливі й корисні. Тобто запитувати не для себе, а для читача/глядача/слухача. А ще не забувати три універсальні запитання, які зроблять будь-яку розмову живішою і глибшою: «чому?», «що ви маєте на увазі?» і «наприклад?».
Цінність запитань близька і зрозуміла сьогоднішній молоді: недарма жанр інтерв’ю вибухово популярний у ютубі. Було б чудово, якби молоді журналісти несли цю тенденцію в новинарство, а не копіювали чужі напівфабрикати й не відмовчувалися на пресконференціях.
Виправляти помилки й перепрошувати — не соромно. Справді соромно — не визнавати своїх помилок або легковажити ними, заспокоюючись думкою, що аудиторії байдуже. Медіа і журналісти, які вчасно виправляють помилки, які дякують тим, хто на них вказав, і перепрошують тих, хто міг від них постраждати, мають більші шанси на міцний і здоровий зв’язок з аудиторією, ніж ті, хто замітає сміття під килимок.
Пробувати різне і не припиняти вчитися. Чверть століття тому, коли я вчився на журфаку, нам пропонували «профілюватися» і поглиблено вивчати телебачення, радіо чи друковані медіа. Альтернативою цьому підходу згодом стала концепція «універсального журналіста» — того, хто знає і вміє все потроху. І перший, і другий варіант мають свої переваги й слабкі сторони. Але, якщо чесно, прикладні навички — hard skills — набуті і в той, і в інший спосіб, однаково неминуче втрачають актуальність. А робота в сучасних медіа вимагає вміння не тільки працювати в різних форматах, але й швидко опанувати щось нове.
Це не значить, що журналіст не може дозволити собі не вміти монтувати або не має права зосередитись тільки на відео, ігноруючи тексти. Але варто усвідомлювати, що це значною мірою обмежує професійні перспективи. Я багато разів бачив, як люди, які божилися, що «їхнє» — це аналітика, художній репортаж або теленовини, зненацька знаходили себе в зовсім інших форматах. Тому варто залишатись відкритими до різних речей, мати базове розуміння форматів і виробничого процесу в усіх основних напрямках журналістики, а також вчитися завжди, коли є можливість. Навіть якщо доводиться трошки себе змушувати.
Чи витримають ці настанови в головах молодих журналістів зіткнення з реальністю? Не всі і не обов’язково. Втім вони дадуть більше шансів почати розвиватись у професії в правильний бік, не забуксувати, оминути типові пастки й не розчаруватися передчасно. Хоча розчаруватись, відчути, що це не твоє, і піти з професії — це цілком нормально. Але це вже одинадцятий пункт.