Як Університет Вашингтону (University of Washington) готує студентів-журналістів до реалій американського медіаринку та дає змогу розчарованим в професії перекваліфікуватися за півтора року.
Метью Паверс (Matthew Powers) працює 11 років в Університеті Вашингтону у Сіетлі (отже, далі йтиметься про штат Вашингтон в США, а не однойменну столицю країни — прим. ред.). На тамтешній кафедрі комунікації він викладає етику та порівняння медіа для бакалаврів, а також якісні й порівняльні методи, соціологію журналістики та культурне виробництво для магістрів. В інтерв’ю для JTA Метью розповів, як влаштоване навчання для студентів-журналістів, які види стажування їм доступні та як змінюється їхня мотивація працювати в журналістиці.
Цим матеріалом JTA продовжує серію інтерв’ю з викладачами журналістики зарубіжних університетів, аби показати, як працюють кафедри, факультети та школи журналістики в різних країнах. Раніше ми розповідали, як студентів-журналістів Метрополійного університету Торонто готують до роботи в реальному житті.
Як і чого навчають студентів-журналістів
В Університеті Вашингтону Ви працюєте одночасно доцентом на кафедрі комунікації та співдиректором Центру журналістики, медіа та демократії. Які ролі виконують ці підрозділи?
Кафедра комунікації — це свого роду широкий інституційний дім для людей, які вивчають комунікацію в різних аспектах: політичну, міжособистісну, організаційну. Також під цією парасолькою є бакалаврська програма з журналістики, яка, зокрема, розрахована на тих, хто зацікавлений у кар’єрі довкола журналістики. Адже дедалі частіше до нас приходять студенти, які не хочуть працювати у традиційній редакції. А журналістські навички їм потрібні, аби, наприклад, розвивати власні бренди й вести сторінки в соцмережах.
Перш ніж вступити на програму з журналістики, студенти бакалаврату мають пройти певну кількість ввідних курсів на кафедрі комунікації. Далі вони опановують журналістську етику і право, відточують навичку писати в публіцистичному стилі, працювати з мультимедіа. У межах програми студенти вчаться розповідати історії на різних платформах, публікуються у місцевих і національних медіа та збирають портфоліо для потенційних роботодавців.
На кафедрі комунікації є кілька центрів, зосереджених на різних програмних напрямках, зокрема на дослідженнях і роботі з громадськістю. Центр журналістики, медіа та демократії, яким я керую спільно зі своєю колегою Едріан Рассел (Adrienne Russell), вивчає роль журналістики в розвитку сталої демократії.
Яке співвідношення між теоретичною та практичною частинами навчання?
Студенти початкових курсів мають пройти чотири практичні дисципліни й дві теоретичні (право та етика). Крім того, вони можуть обирати курси та поєднувати їх, наприклад, подкастинг, де інструктор вчить студентів створювати, презентувати й розповсюджувати подкаст, та екологічну журналістику.
Які курси за вибором найпопулярніші серед студентів на бакалавраті?
Найчастіше студенти обирають поглиблені практичні курси, наприклад, з подкастингу, підготовки політичних репортажів. У ці курси студенти вкладають багато енергії та часу, але й отримують від них багато користі.
А як щодо магістрантів та аспірантів?
Наші магістерські та докторантські програми орієнтовані на тих, хто зацікавлений в академічній чи науковій кар’єрі. Тому тут акцент більше на теорії. Як правило, студенти надають перевагу курсам, які зосереджені на конкретних підгалузях журналістики чи політичної комунікації.
На нашій кафедрі також є магістерська програма професійного навчання. Вона розрахована на професіоналів, які працюють у сфері комунікації: маркетингу, рекламі, управлінні даними абощо. Ця програма виникла понад 20 років тому, частково як спосіб перекваліфікації для журналістів, які надумали покинути професію через малу зарплату або брак перспектив.
Чому журналісти-початківці йдуть із професії
У межах нашої серії матеріалів про зарубіжні школи журналістики я спілкувалася з викладачем Вроцлавського університету Міхалом Кусем. Він розповідав, що молоді польські журналісти розчаровуються у своїй професії й покидають її. Це поширено серед ваших випускників?
Я не маю статистичних даних щодо випускників наших програм, але вивчав цю тему у своїх дослідженнях. Більшість досі починає кар’єру в журналістиці в тій чи іншій формі. Однак середня тривалість роботи в журналістиці суттєво скоротилася. Наприклад, у районі Сіетла, де розташований наш кампус, в середньому десь 40 % людей залишають журналістику протягом перших п’яти років роботи. Також дуже часто жінки віком від 20 до 40 років переходять із журналістики у стабільнішу сферу. Річ, зокрема, у високих вимогах професії, через які для багатьох практично неможливо поєднувати сім’ю та кар’єру.
Звісно, журналістська кар’єра завжди була для багатьох відносно короткою. Але зараз вона ще більше скоротилася. Це, зокрема, підтверджується на нашій програмі: щороку приблизно 25 % студентів кажуть, що не особливо зацікавлені працювати в ЗМІ. Уявити таке в минулому було б неможливо.
На вашу думку, це виклик для американської журналістики?
Думаю, серед багатьох викликів один із основних — віра, що кар’єра журналіста того варта. Що я маю на увазі? Якби у 1990-х роках студент після першого семестру навчання повернувся додому і сказав рідним: «Я хочу продовжити кар’єру в журналістиці», у багатьох родинах із середнього та вище середнього класу це сприйняли б позитивно. Там би відповіли: «Чудово, це хороша кар’єра. Ти не заробиш купу грошей, але зможеш підтримувати сім’ю та мати наповнене життя». Нинішні студенти, заявляючи подібне рідним, нерідко чують у відповідь: «Серйозно? Ти хочеш продовжити кар’єру в галузі, що вмирає?». Людей турбує, чи справді вони можуть заробити в цій професії достатньо грошей.
Гадаю, ми можемо розглядати цю ситуацію з двох боків. З більш оптимістичного: люди досі хочуть працювати у журналістиці, це їх хвилює. І з менш оптимістичного: умови роботи у галузі справді похмурі.
У 2023 році Ви видали книгу «Скрутне становище журналіста. Складні вибори у професії, що занепадає» (The Journalist’s Predicament. Difficult Choices in a Declining Profession), для якої дослідили, чим журналістика приваблює людей. А що мотивує людей подаватися на журналістську програму вашої кафедри?
Хтось прагне розповідати історії, комусь хочеться змінити світ, інші бажають протистояти владі. Деякі люди цікавляться спортом / музикою і хочуть писати про це, не будучи професійними спортсменами / музикантами. Тобто діапазон мотивації широкий, але зазвичай він збігається з ідеєю розповідати історії, цікаво жити, робити щось, що здається важливим, а інколи навіть і внеском у загальне благо.
Чи змінюється мотивація студентів за роки навчання в університеті?
Думаю, змінюється, коли вони усвідомлюють, куди потрапили. Деякі студенти на початку навчання кажуть: «Хочу писати про моду», а потім розуміють, що роботи у цій сфері обмаль, а отже, можливо, треба звернути увагу на щось інше. На мою думку, змінюються не першочергові інтереси, а ставлення студентів до них.
Для багатьох журналістів-початківців найбільша проблема — це розрив між тим, чому вони прийшли в журналістику, і реальною журналістикою. У цю професію йдуть, бо думають, що спілкуватимуться з цікавими людьми, розповідатимуть захопливі історії й не сидітимуть в офісі. Натомість для багатьох перша робота — це, по суті, сидіти за комп’ютером й читати пресрелізи. Це може розчаровувати [випускників журфаку] і, я думаю, це велика проблема.
Де і як отримують практичний досвід студенти-журналісти
Ваші студенти проходять практику / стажування у ЗМІ під час навчання?
Так, у нас є низка різних стажувань на бакалавраті. У межах одного з них ми відправляємо студентів до капітолія штату Вашингтон у місті Олімпія, аби вони висвітлювали тамтешні події для інформаційних агентств. Протягом академічної чверті (десяти тижнів) стажери зустрічаються з політиками, законотворцями, лобістами, активістами й справді відчувають смак політичної журналістики. Студентів часто важко переконати піти на це стажування, тому що воно проходить в іншому місті (відстань між Сіетлом та Олімпією становить 98 км — ред.). Частково це й через спад інтересу студентів до політики. Але ті, хто це роблять, здебільшого насолоджуються роботою. Вона дає їм низку практичних навичок і професійних контактів, які багатьом потім допомагають отримати першу роботу.
Також щоліта наші студенти стажуються в різних іноземних або міжнародних медіа (здебільшого англомовних — ред.). Цього року ми відправляли людей до Японії, Індії, Йорданії та Мексики. Нам пощастило мати кількох донорів, зокрема один із них зробив кар’єру в міжнародній журналістиці. Він вірить, що студенти отримають користь від міжнародного досвіду.
Окрім цього, студенти можуть отримати навички роботи у медіа Сіетла. Зокрема, головна газета міста — The Seattle Times — бере щороку одного із наших студентів на стажування. Тому ми намагаємося вибудувати партнерські відносини з професійними новинними організаціями як у Сіетлі, так і в інших країнах.
Хто обирає місце стажування: студент чи факультет?
Усе залежить від програми. Стажування в Олімпії — це державна програма. Ми давно співпрацюємо з кількома найбільшими й найпрестижнішими медіа у штаті й відправляємо студентів до них. Оскільки кількість репортерів, що працюють у капітолії, зменшилася, ми намагаємося робити так, щоб наші студенти створювали новини для спільнот, які за інших умов отримали б обмаль інформації. Саме тому ми об’єдналися з Асоціацією видавців газет штату Вашингтон (Washington Newspaper Publishers Association), яка представляє деякі невеликі щоденні та щотижневі газети. Ми це робимо, аби студенти могли здобувати практичні навички, а спільноти отримували більше представництва чи охоплення.
Частина міжнародних стажувань залежить від студентів. У нас є людина, яка координує такі програми й підтримує зв’язки в різних країнах. Але кілька років тому, наприклад, у нас був студент, який знав японську мову. Він запитав, чи можливо пройти стажування в Японії. Ми поспілкувалися з кількома японськими медіа, і одне із них погодилося взяти нашого студента.
Ви згадували про співпрацю з місцевими ЗМІ щодо стажування. А чи долучає ваша кафедра фахівців-практиків до викладання?
Так, ми робимо це кількома способами. Перший і найбільш довгостроковий шлях — коли деякі наші викладачі працюють паралельно журналістами. Другий шлях — ми наймаємо медійників як інструкторів на певні курси. Крім того, ми запрошуємо на практичні курси спікерів, аби вони ділилися своїм досвідом зі студентами. Буває й таке, що журналіст — часто із загальнонаціональною репутацією — упродовж тижня зустрічається зі студентами й розповідає про свою роботу.
Які виклики та тенденції постали перед журналістикою
Зараз активно розвиваються інструменти штучного інтелекту, які редакції поступово починають впроваджувати у свою роботу. Чи впливає ШІ на Ваше викладання?
Візьмімо до прикладу етику, яку я викладаю на бакалавраті. Для мене це більше про вміння аналізувати та рефлексувати. Багато в чому робота на цьому курсі грунтується на кейсах, які ми опрацьовуємо зі студентами. Тож тут вони не можуть використовувати ШІ.
Звісно, інструменти ШІ можуть знадобитися у професії, особливо якщо мова про менш привабливу та низькооплачувану роботу. Тобто, за оптимістичною версією, ШІ розвантажує людину, і вона може приділяти більше часу завданням, які вимагають вдумливості, виходів «у поле» та спілкування з людьми. Але поки я почуваюся менш обізнаним у ШІ. І працюю над тим, щоб із часом виправити це.
Ми обговорили розвиток ШІ та проблему переходу журналістів в іншу сферу. З якими ще викликами, на Вашу думку, сьогодні стикаються американські журналісти?
Гадаю, найочевидніший виклик — пошук бізнес-моделі для медіа. Про це скаже будь-хто у сфері. Бізнес-модель, на якій раніше трималася переважна більшість журналістських вакансій, зазнала краху, і її нічим не замінили. Кількість журналістських позицій на повний робочий день у США разюче змінилася.
Другий виклик — це соціальні та політичні зміни, які зміщують журналістів з центральних ролей у публічних дебатах. Деякі журналісти не подобаються багатьом лише тим, що працюють у цій професії. Частково це спричинено партійною поляризацією. Політики дедалі частіше ігнорують журналістів на користь інфлюенсерів, які можуть забезпечити більш лояльне висвітлення.
Чи реагує на ці виклики ваша журналістська програма і як?
В економічній частині — так. Ми всіляко намагаємося заповнити прогалини в поданні новин на місцевому рівні. Що це означає на практиці? Що коли ми відправляємо студентів на стажування до Олімпії, то вони повний робочий день готують для місцевих спільнот матеріали, яких би за інших умов не було. Це не розв’язує проблему бізнес-моделі, але, безперечно, є визнанням цих економічних труднощів і нашою спробою якось на це вплинути.
У контексті соціальної проблеми та актуальності журналістики, не думаю, що ми дуже добре з цим справляємося. Вважаю, зараз є певна неузгодженість між тим, чого ми навчаємо студентів (навичок, ставлення та орієнтації в професії), і тим, чого насправді хоче світ.
Як ваша кафедра готує студентів до цих викликів у професії?
Для студентів ми організовуємо чесні розмови з журналістами-практиками та нещодавніми випускниками. Ті розповідають, скільки журналістам платять, які умови роботи, як можна домовлятися про них на індивідуальному рівні чи колективному (наприклад, через профспілки). Це допомагає людям зрозуміти, скільки вони можуть отримувати у професії. Звісно, така інформація може їх відштовхнути від журналістики, але не бачу в цьому виключно щось погане.
Якщо ж говорити про релевантність, то ми запрошуємо до студентів людей, які розповідають про побудову власного бренду, залучення підписників та інші способи бути актуальним для аудиторії й потенційних роботодавців. Тобто ми намагаємося дати студентам певний набір навичок і знань, аби вони справлялися з викликами сьогодення.
Які тренди Ви бачите у світовій та американській журналістиці на найближче майбутнє?
Думаю, через різноманіття типів журналістики є багато тенденцій. З найбільш оптимістичного: на мою думку, журналістика розгорнутих форм зараз є однією з найкращих за всю історію журналістики, американської чи будь-якої іншої. У нас усе більше книг, написаних журналістами, все більше подкастів, які заглиблюються в теми й допомагають людям дивитися на світ по-іншому. Це все відбувається набагато масштабніше та в значно кращій якості, ніж будь-коли.
Фото: Tommy Ferguson