Як небанально донести до студентів різницю між популярністю та експертністю й важливість перевірки цитат.
Наталія Пономаренко — викладачка спеціальності «Журналістика» у Машинобудівному фаховому коледжі Сумського державного університету й асистентка кафедри журналістики та філології того ж вишу. Для студентів обох рівнів вона читає «Основи академічного письма»: в університеті — для першого курсу, у коледжі — для другого. У цій дисципліні, зокрема, порушується тема академічної доброчесності.
Оскільки Наталія має справу з нещодавніми випускниками шкіл, де до того ж в останні роки переважав дистанційний формат навчання, вона розуміє, що потрібні нові інструменти та підходи, щоб навчити майбутніх медійників та медіадослідників не плагіатити, перевіряти інформацію та шукати першоджерела. На запрошення JTA Наталія ділиться деякими своїми напрацюваннями.
Звідки «родом» недоброчесність? Все тягнеться від нецікавих незрозумілих завдань. Наприклад, студенту кажуть написати есе на певну тему, а він у ній не розуміється та й не хоче, тому завантажує твір з інтернету і геть не усвідомлює, чому це крадіжка. Під час навчання в школі в нас часто формують «любов» до колективного списування, заохочують ділитися роботами з однокласниками, одногрупниками. А ще ці ваги емпатії: той факт, що Іван Франко за гроші виконував для інших домашні завдання, — це порушення академічної доброчесності чи монетизація знань?
Якщо освітяни не працюватимуть над культурою академічної доброчесності, це коло ніколи не розірвати. Але ж ми нечесні насамперед перед собою. Недоброчесні формують таких самих.
Потрібно шукати альтернативні практики формування академічної культури, обмінюватися досвідом та обговорювати ситуації з порушення академічної доброчесності, переоцінювати розуміння взаємин студент — викладач — батьки — адміністрація — суспільство/громада тощо.
Питання академічної доброчесності загострилося під час пандемії та повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Дистанційка стала лакмусовим папірцем перевірки рівня навчальної етики освітян та студентів. Готуючи завдання на онлайн-заняття, я запитую себе, що перевірятиму в результаті, чи всі студенти в однакових умовах. Щоразу на початку заняття я нагадую студентам про відповідальність, розвиток, закликаю до совісті. Але це не панацея. Тому варто шукати методичну родзинку.
До навчального плану студентів-журналістів було введено освітній компонент «Основи академічного письма», серед тем якого — «Академічна доброчесність та фактчекінг». Цю тему я розбиваю на декілька блоків.
У блоці «Джерело інформації» пропоную студентам кілька завдань. Наприклад, даю розібрати новину «Українська поетеса Ліна Костенко запропонувала свої варіанти для перейменування п’яти станцій метро у Києві». Працюючи з текстом, студенти бачать, що журналістка посилається на фейкову сторінку поетеси. Або згадую торішній [вже видалений — ред.] допис з офіційної сторінки Верховної ради України, у якому йшлося про те, що українська мова нібито посіла третє місце на конкурсі мов. Зі студентами звертаємося до розборів фактчекерами цього «бородатого» фейку.
Обов’язково обговорюємо, навіщо до таких інформаційних приводів прив’язують відомих людей. Розмірковуємо: це непрофесійність чи маніпуляція? У ході розмови доходимо висновку: за допомогою цитат відомих людей, історичних діячів можна маніпулювати масовою свідомістю; цитати інфлюенсерів (відомих людей, експертів тощо) зазвичай підвищують довіру до медіа.
Наступне завдання цього блоку називається «Цитати — джерело….». Через нього я як викладачка прагну:
- показати, як за допомогою цитат та їхніх авторів формується образ людини чи сприйняття події;
- продемонструвати необхідність перевіряти цитати на справжність та оригінальність;
- прослідкувати, як медіа таким способом формують ставлення до героя чи події.
Суть завдання у тому, що студенти мають назвати авторів відомих цитат. В аудиторії можливі різні формати: вікторина, змагання в командах, опитування. Якщо заняття у режимі онлайн — пропоную студентам заповнити Google-форму. Вказувати прізвища не потрібно, адже для вправи важлива загальна картина. Після цього обговорюємо історію цитат, їхнє походження, проводимо фактчекінг, згадуємо латинський принцип «Experto crede» («Довіра досвідченій людині»). Доходимо висновку, що журналіст повинен цитати перевіряти, оскільки їх можуть спотворювати, не правильно вказувати їхнього адресата, що уможливлює маніпулювання аудиторією.
У контексті виконання цієї вправи важливо наголосити, що експертність і популярність — це різні речі, і не варто підмінювати ці поняття. Для аргументів використала результати соціологічного опитування «Символи, події та особистості, які формують національну пам’ять про війну з Росією», що проводилося Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова з 23 по 30 березня 2023 року (аналізуючи відповіді, бачимо, що респонденти не проводять чітко взаємозв’язок між появою в ефірах експертів і їхньою фаховістю в питаннях оборони України).
У рефлексії до вправи обов’язково проговорюємо, як перевірити експерта, що варто про нього знати, які є бази експертів і як ними користуватися.
Ще одним цікавим блоком є «Наукова журналістика», у ході якого говоримо про сутність поняття «наукова журналістика», розбираємо матеріал «Трамп змінив курс “Доріана” і “спрямував” його на Алабаму — з президента всі кепкують, а він відбивається котиками», досліджуємо стан наукової журналістики в Україні, аналізуючи наукові блоги та сайти.
Потім звертаємося до Закону України «Про медіа» за визначеннями понять «друковані медіа» та «онлайн-медіа». Після чого переходимо до дебатів «Фейки в книгах та інтернеті: кому вірити?» з певними «зупинками». На першій «зупинці» вивчаємо думку громадськості, залучивши студентів до опитування «Кому довіряти: друкованому виданню чи інтернет-джерелу?» (можна провести за допомогою онлайн ресурсу Menti).
Друга «зупинка» — аналіз прикладів грубих помилок у сучасних «грифованих» підручниках, а потім у медіа. Після обговорення проводимо повторне опитування, порівнюємо результати.
На третій «зупинці» проводимо мінірозслідування «Правопис: електронна й друкована версії», у результаті якого бачимо низку відмінностей. Для підсилення розмови пропоную попрацювати зі статтею «”Десятки грубих помилок”: в Інституті української мови розповіли про роботу над новим правописом».
На четвертій «зупинці» у нас гра «Правда чи фейк». Для кейсів підбирала журналістські й рекламні матеріали, у яких згадується редакція правопису 2019 року, з різних програм та сайтів: ТСН, «Хто зверху?», «24 канал», «Новини 5 каналу» та інших. Під час обговорення результатів гри завжди спостерігаю одну й ту саму картину: більшість не читала правопис, ставлення до змін, запроваджених у 2019 році, сформоване на основі почутого в медіа, коментарях у соцмережах. І ми знову повертаємося до питання важливості фактчекінгу, пошуку першоджерел.
Ці «розважальні» форми подобаються студентам і допомагають подати «складне» простіше, а «нудне» цікавіше. Водночас кейси з медіа підштовхують до важливих висновків у сфері академічної доброчесності. Студенти бачать, як цей матеріал пов’язаний із «журналістською кухнею» (забезпечення практикоорієнтованості), та вчаться аргументувати й контраргументувати, відсторонюючись від бажання відповісти так, щоб вгодити викладачеві. Тимчасом інтерактивні форми сприяють кращому пропрацюванню теми.
Головне фото: Hartono Creative Studio / Unsplash
Інші фото надані Наталією Пономаренко