У цій колонці докторка політичних наук, професорка кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса Наталія Стеблина розмірковує про те, що потрібно змінити в організації наших наукових конференцій, аби вони приносили користь і доповідачам, і слухачам, і українській науці загалом.
Гасло, винесене в заголовок, вішають у деяких українських селах на воротах подвір’я, де святкуватимуть весілля. Мовляв, заходьте всі, хто йде повз, ми всім раді. Мені здається, що під таким неоголошеним гаслом проходять і деякі наші наукові конференції із журналістики або інших гуманітарних дисциплін. Їхнім організаторам теж важливо, щоб гостей у них було більше, ніж у «сусідів». Обов’язково, щоб з-за кордону; формально чи реально — байдуже, аби в програмку вписати. Інші українські університети — так само запросимо. Хочете онлайн або взагалі заочно, щоб не виступати? Давайте! Звісно, геть усі викладачі кафедри мають підготувати доповіді. І не забудьмо про магістрів! А якщо раптом якийсь студент бакалаврату трапиться під руку, його теж не омине це «свято інтелекту».
Але наскільки такий підхід відповідає здоровому глузду і європейським традиціям? Спробую розібратися.
25 доповідей за три години?
Беру до рук першу-ліпшу програмку української наукової конференції та рахую кількість доповідей у секціях. У середньому йдеться про 20–30 штук. На секційне засідання відводиться три години. Однак чи готові люди вислухати усе це і перетравити? А запитати щось у спікера? І найголовніше — яку користь від участі у такому заході матимуть доповідачі та організатори? Або ж, як кажуть мої студенти: «Ми це будемо робити, ШОБ ШО?».
На такі конференції потрапляють доповідачі із різними темами. Нормального обговорення не відбувається, бо модератор постійно просить пришвидшитися. Першим доповідачам щастить: їм дають по п’ять хвилин. Але на другій годині заслуховування презентацій замучений модератор стогне: «Скорочуємося до трьох хвилин, давайте тільки актуальність, мету та висновки». Якщо хтось з аудиторії раптом прокидається і щось запитує, того модератор спопеляє поглядом: «Не затримуйте! Запитання в робочому порядку!». Пробачте, але це точно наукова конференція?
Натомість на європейських наукових заходах, де мені доводилося бувати, секційне засідання — це три, щонайбільше п’ять доповідей, на які відводиться півтори години. Тож у доповідачів є час викласти результати свого дослідження, послухати запитання і взяти участь в обговоренні. І модератора після секційного не треба відпоювати заспокійливим.
За таким принципом найбільша європейська асоціація дослідників комунікацій ECREA що два роки проводить свою велику конференцію, до якої долучається понад тисячу доповідачів. Але у секційних засіданнях представлені троє-п’ятеро учасників. Паралельно відбувається до 30 таких засідань протягом кількох днів конференції. Це дає змогу не заганяти усіх, хто вивчає комунікації чи журналістику, в одну секцію, а навпаки — розподілити доповіді на вузькі напрямки, а отже, стимулювати глибоке та всебічне обговорення. Наприклад, на останній конференції ECREA, що відбулася у 2022 році, на одному із секційних засідань обговорювали теми, що стосуються виключно довіри у комунікаціях.
Ще один приклад — конференція на тему мови ворожнечі, що відбулася цього року в Університеті Навари (Іспанія). Усі заявки, які надійшли до оргкомітету, були також розподілені по секціях, у кожній з яких виступало по троє-четверо доповідачів.
В Україні, на щастя, теж деякі організації застосовують такий підхід, наприклад, Музей Майдану, Український католицький університет.
Актуальні проблеми чогось…
Моя поштова скринька забита запрошеннями на наукові конференції, тематика яких надто широка, як-от «Сучасні стратегії глобальних наукових рішень» або «Проблеми та перспективи розвитку науки, освіти, технологій і суспільства». Про деякі із подібних конференцій пишуть, що вони міжнародні й надзвичайно престижні. А також, звісно, додають, що ця розсилка — не спам. Дякую, але ніт.
Проводячи акредитацію на одній із українських кафедр журналістики, я бачила результат таких «міжнародних» конференцій. На сайті кафедри вказують, що «наші викладачі та студенти беруть участь у конференціях за кордоном: у Токіо та Вашингтоні». Але сертифікати з таких конференцій чомусь частково написані… українською. У збірниках конференцій під однією обкладинкою зведені сільськогосподарські науки, ІТ, педагогіка та журналістика із PR. Статті написані майже усіма мовами колишнього СРСР. Цілком зрозумілий смисл такої «конференції» — відзвітувати. А була ця конференція чи ні — учасників не цікавить.
Тимчасом вимоги до теми конференції такі самі, як і для будь-якої наукової теми. Вона має бути актуальною, новою, базуватися на свіжих дослідженнях, а також закривати якусь лакуну у галузі. Ця тема також обґрунтовується в інформаційному листі (call for papers).
У нас також є наукові заходи, які мають свій фокус. Нещодавно колеги із Запорізького національного університету провели конференцію «Інформаційний спротив ворожим наративам засобами мікромедіа в умовах російсько-української війни». Берімо приклад!
Відбір доповідей — обов’язковий
Організатори наукових конференцій обов’язково мають відбирати доповіді за попередніми заявками. Як правило, заявка — це назва вашої доповіді, абстракт на 200–300 слів (анотація), інколи список літератури. У більшості випадків влаштовують сліпий відбір. Це дозволяє зібрати на конференції саме тих, хто розбирається в темі й представить якісну доповідь, а не просто виголосить зроблені в останню ніч тези про «моніторинг як сучасний метод медіадосліджень».
Для студентів мають бути окремі конференції. Долучати їх до секційних засідань «дорослих» конференцій задля кількості немає сенсу. Адже вони тільки вчаться і не настільки глибоко розбираються в темі.
Питання відбору учасників, вузької, актуальної теми та формування секційних засідань взаємопов’язані. Якщо вийде сфокусуватися на цікавому та сучасному аспекті певної галузі знань, виділити підпитання (для секцій), тоді легше буде знайти для участі фахівців та слухачів. І обговорення матиме смисл, бо збере підготовану аудиторію. Інакше захід збере різношерсту публіку, якій в найкращому разі цікаво виступити, але геть не цікаво слухати інших.
Різні формати
Конференція — це не просто виступати один за одним. Форматів презентацій може бути багато, до того ж їх можна комбінувати, аби інформація сприймалася веселіше. Розпочати конференцію може видатний фахівець з галузі, який прочитає, наприклад, таку собі мінілекцію узагальненого характеру. Панельні дискусії можуть перериватися круглими столами, інтерв’ю з науковцями чи практиками, презентаціями. Також на конференціях не обов’язково виступати з доповіддю: можна підготувати постер.
Нижче декілька прикладів, як на постері можна викласти тему, абстракт, методологію, терміни, результати та висновки дослідження.
Наукові конференції можуть бути й міждисциплінарними. Наприклад, п’ять років тому Університет Відня організував захід під назвою «1918–1938–2018: Dawn of an Authoritarian Century?», до якого залучив істориків, комунікативістів та політологів — але тих, хто вивчає авторитаризм. Програму конференції склали так, що учасники проходили з минулого через теперішнє до майбутнього. Були заплановані як формати для всіх (у великій залі), так і секційні обговорення, які відбувалися паралельно.
Усім обов’язково підготувати тези!
Дуже часто у нас конференції мають закінчуватися публікацією збірника тез. Того, хто тези не надіслав, проклянуть організатори та рідна кафедра на віки вічні. Друкують у збірниках зазвичай усіх-усіх, бо ж чим товщий збірник — тим почесніше.
Звісно, отримати основні моменти доповідей, які тебе зацікавили, може бути зручно. Проте у нашому випадку до тез, як правило, немає жодних вимог, окрім формальних (ім’я автора праворуч, назва тез по центру). Тези ніхто не відбирає, тож їхня якість відповідна. До речі, в одному з інформаційних листів конференцій я вичитала, що список літератури до тез можна вміщувати «за бажанням». А організатори іншого заходу закликали обмежити кількість посилань у списку — не більше п’яти. Але почекайте! Науковий текст не може не містити посилань! Це ж не блог і не колонка в газеті.
Деякі європейські наукові конференції друкують тільки збірник абстрактів перед заходом, щоб можна було ознайомитися із темами. Тези теж можуть бути. Проте, звісно, краще не мати ніякої наукової публікації, ніж таку, до якої не висувається ніяких вимог, окрім розміру кегля та шрифтової гарнітури.
***
Звісно, тим, хто у системі української освіти перебуває давно, цілком зрозуміло, чому наші наукові конференції такі дивні.
Сказано — розвивати практики інтернаціоналізації вищої освіти, ми тільки раді. Запросили одного доповідача з Молдови, іншого з Польщі — от вам і міжнародна наукова конференція.
Як це — 20 учасників наукової конференції?! Це не серйозно! Пишемо 50!
Тому за привабливою обкладинкою дуже часто ховається така звична для нас імітація наукової діяльності.
Ще одна наша проблема — величезна кількість університетів, а отже, кафедр за однією і тією ж спеціальністю. Кожна кафедра хоче мати свій збірник і міжнародну конференцію, адже для акредитації потрібно… Тож і відбувається у нас купа наукових заходів, які нікому не потрібні.
Проте чого ж ми насправді хочемо? Красивий звіт? Чи дотягтися нарешті до рівня міжнародних досліджень?
Хочеться сподіватися, що саме другого. А якщо так, то старий і неефективний підхід до наукових конференцій доведеться кардинально змінити. Для цього достатньо відвідати хоча б одну нормальну конференцію за кордоном. Для науковців з України зараз часто уможливлюють безплатну участь. А інколи можна приєднуватися онлайн. Тож варто спробувати!
Зображення надані Наталією Стеблиною