Як редакція hromadske організовує свою роботу, перепаковує контент для різних платформ й справляється зі складними етичними питаннями, розповідає головна редакторка онлайн-видання Христина Коціра.
За часів президентства Віктора Януковича (2010–2014 рр.) в Україні панувала масштабна цензура. Аби протистояти їй, група українських журналістів вирішила створити Громадське телебачення. Мовлення запустили 22 листопада 2013 року — через день після того, як на Майдан вийшли люди, незадоволені відмовою влади підписувати угоду про асоціацію з ЄС. Завдяки прямим трансляціям з Майдану нове медіа швидко ставало популярним. Поступово воно розширилося: з’явилися проєкти «Громадське. Схід», «Громадське. Культура», «Громадское на русском» та hromadske International.
Три роки тому hromadske відмовилося від ліцензії на супутникове мовлення через фінансові причини й зосередилося на розвитку сайту та диджитал-платформ.
У лютому 2023-го головним редактором hromadske стала Христина Коціра. Як зараз розвивається медіа, вона розповіла на вебінарі, що відбувся 19 жовтня в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» (реалізовує Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie).
Публікуємо конспект з вебінару спікерки.
Основний контент hromadske
Наша нинішня команда, включно з комерційним відділом, нараховує 55 людей. Офіційна комунікація нашої редакції відбувається в Slack. Окрім цього, щодня о шостій годині вечора влаштовуємо летючку, де кожен розказує, що за день зробив і що планує далі. Раніше ми збиралися раз на тиждень, але я зрозуміла, що цього нам замало. Зараз люди переважно працюють з дому, і через брак особистої комунікації стоншується зв’язок. Натомість частіші обговорення дають змогу працівникам відчувати себе частиною редакції.
На сайті hromadske працюють сім новинарів, які слідкують за офіційними ресурсами влади й ходять на різні заходи, та троє журналістів, які пишуть статті. Оскільки нам важливо, щоб одна-дві статті з’являлися на сайті щодня, ми постійно співпрацюємо з фрилансерами.
У нашому відеовідділі працюють три журналісти й три відеографи. Вони готують документалки та воєнні відеорепортажі. Задля останніх вони попарно (журналіст + відеограф) їздять у відрядження на фронт. Коли повертаються, журналіст пише сценарій, а відеограф стає режисером монтажу. До речі, ми страхуємо наших працівників під час поїздок на фронт. Коштує це 160–180 доларів за добу на одну людину. Таке відрядження зазвичай триває 7–10 днів, і за цей час вдається назбирати матеріалу на три-чотири репортажі.
Щойно журналіст і відеограф підготували відео з однієї поїздки, як рушають в іншу. Тому журналісти у відеовідділі рідко беруться писати репортаж ще й на сайт. Один із таких винятків — текст журналістки Мар’яни П’єцух, який вона підготувала на основі свого відеорепортажу про військового з ампутаціями, який «заново звикає до життя за межами медичних стін». Вона провела з героєм кілька днів у шпиталі у Львові. Разом виходили на базар, дивилися, як реагують перехожі на людину в інвалідному візку, наскільки взагалі можливо пересуватися нашими дорогами на візку. Матеріал назбирав 242 тисячі переглядів на YouTube.
Розслідуваннями у hromadske займається відповідний відділ, до якого входять три журналісти, дослідник, режисер і оператор.
У нас два YouTube-канали. На основному ми публікуємо відеоматеріали, про які я згадувала, Наші репортажі з фронту ми узгоджуємо з пресофіцерами. За їхньою вимогою вирізаємо чи блюримо певні кадри. З одного боку, це начебто суперечить свободі слова, а з іншого — якщо ми публікуватимемо відео без узгодження, то нам не дозволять працювати на фронті. Тому аби більше висвітлювати події фронту, ми запустили військовий «++ подкаст», де його ведучий — військовослужбовець 56-ої бригади Сергій Гнезділов — обговорює з гостями-військовими актуальні теми.
YouTube часто блокує монетизацію нашому каналу, адже у наших сюжетах постійно в кадрі є зброя або відео з пораненими, які YouTube вважає чутливим контентом. Ми постійно пишемо звернення сервісу, просимо переглянути умови, які вважаємо несправедливими. За день-два переглядають і повертають монетизацію. Проблема у тому, що через блокування YouTube перестає показувати твої відео. І з цим боремося більше, ніж з ботофермами та коментарями росіян, які регулярно чистить наш редактор.
Кілька тижнів тому ми запустили наш другий YouTube-канал — hromadske.зміст, присвячений культурі. Там виходять два подкасти — про книжки та про сучасну українську музику. Вести перший ми запросили стендап-коміка Сергія Чиркова, аби привабити масову аудиторію, не дуже заглиблену у літературу. Співведучим цього подкасту став літературний критик Євгеній Стасіневич. Тож у нас літературознавець і умовний масовий читач дискутують на різні теми, наприклад, щодо шкільної програми з літератури чи щодо книжок із саморозвитку.
Музичний подкаст веде Альберт Цукренко. Він колись вже працював на hromadske, також вів програму на YouTube. А ще він фронтмен гурту «Хамерман знищує віруси». На подкаст він запрошує виконавців, які вже мають певну аудиторію, виступають у клубах, але на загал не дуже відомі.
Перепакування контенту
У hromadske є сторінки в Facebook, Instagram, TikTok, Telegram, Viber, а також дві — україномовна й англомовна — у X (колишня назва — Twitter). Ці соцмережі різняться одна від одної, тому кожну із них веде окремий SMM-фахівець. Зараз будь-хто може створити умовний телеграм-канал, розміщувати там контент і мати більше переглядів, ніж медіа з великою командою та фінансуванням. Тому нам важливо вміти працювати з різними платформами.
За нашими спостереженнями, люди не дуже хочуть читати великі тексти на сайті. Тому задля більшого охоплення ми перепаковуємо статті в різні формати, наприклад, у картки з цитатами для Instagram або у коротке відео для TikTok. Те саме стосується наших відеорепортажів на YouTube, які можуть тривати 30–40 хвилин. Ми робимо з них півторахвилинні Reels для соцмереж Meta та нарізки для TikTok. Коротенькі ролики в наш час кліпового споживання інформації мають більше шансів знайти свого глядача. От і виходить, що матеріал на YouTube отримує 50 тисяч переглядів, а коротеньке відео в Tik-tok може набрати мільйон чи два мільйони переглядів.
Сьогодні аудиторія Hromadske — приблизно 23 мільйони читачів та глядачів на місяць, якщо брати до уваги показники сайту, YouTube та всіх соцмереж, де є наші сторінки. Якби ми покладалися лише на сайт, то мали б лише 3,5 мільйони читачів. Також ми помітили, що люди неохоче переходять з соцмережі, де відбулася перша взаємодія з матеріалом.
Деякі статті, що можуть зацікавити іноземну аудиторію, ми перекладаємо англійською. Також публікуємо у своєму англомовному Twitter окремі новини. На наші репортажі з фронту додаємо англійські субтитри. 7–10 % глядачів цих репортажів — саме англомовна аудиторія. До речі, вона на відміну від української аудиторії хвалить в коментарях контент, який їй сподобався. Наші ж зазвичай пишуть лише тоді, коли щось не подобається в матеріалі: в хід ідуть звинувачення у непрофесіоналізмі та продажності. Тому для нас було так неочікувано побачити від іноземців сотні англомовних подяк за нашу роботу.
Непередбачувана поведінка аудиторії
Неможливо передбачити, який матеріал залетить, а який ні. Недавно у нас вийшов репортаж з табору, де утримують російських військовополонених і українців з окупованих територій, які воювали на боці Росії. Це шикарний репортаж, там багато героїв, тож я була впевнена, що він зайде. Ми його ставили кілька разів у Facebook (щоразу в іншій подачі), однак аудиторія реагувала на нього мляво.
А у вересні ми розповіли про жінку, яка з 2014 року опікується бійцями із серйозними травмами у шпиталях: миє їх, говорить з ними, доставляє їм потрібне. Буває, до неї звертаються за допомогою дружини військових, які через травми замикаються в собі, відмовляються їсти, виходити на вулицю. Ця жінка їде до них додому і приводить їх до тями. Реакція аудиторії на цю історію суттєво перевищила мої очікування: матеріал зібрав неймовірні перегляди на усіх платформах. Лише на сайті його переглянули понад сто тисяч разів, зокрема було багато прямих заходів.
Вподобання аудиторій в різних соцмережах різняться. За нашими спостереженнями, у Facebook люди потребують якихось душевних історій, матеріалів про героїчні вчинки, їм, я б навіть сказала, хочеться чуда. Тому у Facebook так добре зайшла історія про військового з Рівненщини, якого помилково вважали загиблим. Цей матеріал десять днів був у топі за кількістю прочитань.
А от розслідування таку аудиторію цікавлять набагато менше. Наприклад, нам вдалося з’ясувати, що у колишнього гендиректора Запорізької АЕС, а нині її головного інженера Ігоря Мурашова ще з 2014-го російський паспорт. Це важлива інформація, адже людина працює у стратегічній для країни компанії. Однак у Facebook цей матеріал пройшов непоміченим. Зате в Telegram на нього звернули увагу, там загалом заходять матеріали, які досліджують якусь проблему, щось розкривають.
Етична складова роботи hromadske
У нас є редакційний статут на багато сторінок, але під час війни ми постійно стикаємося зі складними етичними дилемами, частина із яких потребує окремих рішень. Наприклад, чи можемо ми давати фотографії зі стабілізаційного пункту? Адже війну висвітлюють через призму героїзму, де наші військові зображені як сильні й красиві люди в формі та з крутою технікою. А тут ми бачимо наших військових з серйозними травмами. Я вирішила, що потрібно ставити себе на місце сфотографованої людини: чи б я хотіла, щоб багато людей побачило мене в такому стані? І якщо розумію, що ні, то ми таке фото блюримо або не ставимо.
Недавно ми випустили відеоматеріал про пункт реабілітації 128-ї гірсько-штурмової бригади, де військові можуть протягом трьох днів відновитися після передової. Там вони грають у волейбол, рибалять, працюють із психологом. І там була цитата військового, одного із героїв цього матеріалу: «Головне — не попасти в психушку». Ми її винесли у назву відео, бо вона була клікабельною. Однак наступного дня після публікації відео ми зрозуміли, що так стигматизуємо людей, які лікуються в психіатричних клініках, тому заголовок змінили.