Наскільки ефективно студенти-журналісти засвоюють етичні та професійні стандарти та що варто було б змінити у викладанні цієї теми — своїми думками поділилися учасники обговорення, присвяченого журналістській освіті в Україні.

У межах події було презентовано результати опитування викладачів журналістики, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва з 21 до 26 червня 2023 року у співпраці з Комісії з журналістської етики (далі — КЖЕ) та за підтримки UNESCO. В опитуванні взяли участь 58 викладачів з 23 українських університетів. Респонденти відповіли на запитання щодо змісту та обсягу курсу «Журналістська етика» у їхніх вишах, якості наявної тематичної літератури, оцінювання студентів.

КЖЕ зібрала представників університетів та громадських організацій, аби обговорити отримані дані й розглянути виклики, з якими стикаються студенти та викладачі в межах курсу з журналістської етики, зокрема під час повномасштабної війни.

Публікуємо нотатки із цього обговорення.

Практики має бути більше

65 % учасників опитування зазначили, що в їхніх університетах професійні та етичні стандарти журналістської професії викладають окремим курсом. Здебільшого кількість годин для лекцій та практичних занять однакова у межах такого курсу.

Решта респондентів сказала, що в їхніх вишах питання журналістської етики розкривають у межах інших дисциплін, як-от «Основи видавничої справи та журналістики», «Цифрова журналістика», «Медіаправо», «Правозахисна журналістика» (може йтися як про одну дисципліну, так і про кілька водночас). У більшості випадків на цю тему виділяють до восьми годин. На думку виконавчої директорки Українського інституту медіа та комунікації та викладачки Могилянської школи журналістики Діани Дуцик, цього часу замало, аби охопити складні випадки, з якими українські журналісти зараз мають справу постійно. Мова, зокрема, про інтерв’ювання військовополонених, роботу з людьми, які пережили травмувальні події, регулювання мови ворожнечі. «Має бути окремий курс етики, також варто включати цю тему в інші курси, які стосуються практичної журналістики. Тоді це дасть результат», — сказала Діана.

Майже усі опитані відзначили, що протягом своїх курсів дають студентам для аналізу принаймні декілька кейсів реального контенту з медіа. Але цим практика не має обмежуватися, зауважила Діана Дуцик: «Важливо, щоб студенти ще працювали самотужки. І лише тоді, через виконану практичну роботу, ми як викладачі можемо підштовхнути їх до певних теоретичних узагальнень».

Наскільки успішно студенти засвоїли матеріал, опитані викладачі здебільшого оцінювали на основі виконаних ними практичних завдань та їхньої активності протягом курсу. Також респонденти брали до уваги професійну діяльність своїх студентів. На думку Діани Дуцик, проводити оцінювання на курсах з етики складніше, ніж на інших через відсутність стандартизованого підходу: «Студенти не завжди розуміють, за якими критеріями викладачі оцінюють їхні роботи. Ці критерії варто прописати дуже чітко, навіть для практичних робіт, адже студент має розуміти, за що викладач знімає йому бали».

Знати стандарти не означає дотримуватися

На думку переважної більшості респондентів, їхні студенти «скоріше добре» засвоюють теорію, зокрема розуміють, що таке редакційні настанови й засади редакційної політики у роботі медіа та чим вони відрізняються від професійної етики та стандартів. Однак, як відзначили опитані, студентам складно застосовувати ці знання на практиці. «Як сказав один із наших респондентів: студенти усвідомлюють, чому важливо перевіряти інформацію, але не завжди можуть зробити це правильно», — зауважив Сергій Шаповалов, представник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва.

Згідно з опитуванням, студентів-журналістів спантеличують такі питання:

• Дотримання стандартів в умовах війни: висвітлення бойових дій; взаємодія з державними органами, які ведуть стратегічні комунікації; оперативність подачі інформації в умовах війни; дотримання етичних норм в умовах інформаційної війни та використання специфічної лексики у повідомленнях про події війни тощо.
• Забезпечення балансу думок і точок зору та чи завжди його потрібно дотримуватися, відокремлення фактів від коментарів / особистих думок, перевірка інформації задля уникнення поширення цілеспрямованої дезінформації чи компроматів;
• Дотримання приватності людей, які стають героями сюжетів, відображення життя людей, які через війну опинилися у скруті.

На думку Світлани Кузьміної, декану факультету гуманітарних і соціальних наук Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, на якості навчання негативно позначається нестача викладачів журналістики: «В університетів до викладачів є певні вимоги, наприклад, наявність наукового ступеня за спеціальністю, однак у нас не так багато кандидатів і докторів наук саме з соціальних комунікацій. Щобільше, викладачів навантажують бюрократично: вимагають від них готувати всілякі робочі програми та звіти. Водночас за цю працю платять мало. Своєю чергою деякі громадські організації, пов’язані з медіа, запускають власні курси, у них є викладачі, які готові ділитися своїм досвідом зі студентами. Однак цим організаціям бракує інституційної спроможності, аби залучити й довести учасників курсу до фіналу».

Ще проблему Світлана вбачає у слабкій підготовці та низькій мотивації першокурсників до навчання на журналістиці. «Окрім того, в університетах ми спостерігаємо низький рівень культури академічної доброчесності, з якої власне і починається підготовка засвоєння професійних та етичних стандартів. У цілому ми маємо працювати над тим, аби випускники журфаків були готові, бажали й мали високу мотивацію реалізовувати ці стандарти у своїй роботі. Адже можна знати й водночас не дотримуватися їх», — додала вона.

За її словами, з цією проблемою могла б впоратися така собі модель журналістської майстерні. Суть у тому, щоб залучати до викладання журналістів-практиків (майстрів), під керівництвом яких студенти б виробляли продукт, дотримуючись певних правил і вимог професійної журналістики: «Дуже важливо, щоб студенти писали тексти, які б потім розглядав майстер і казав, що варто вдосконалити. Студенти потім з захопленням розповідали б про те, що вони це зробили, долучилися до чогось справжнього, до того, що важливе не лише для них, а й для людини, яка є значущою особистістю для них. Залучати таких майстрів можна і через стейкхолдерів освітньої програми (громадські організації, роботодавців), які мають можливість принаймні в межах 25 % освітніх компонентів викладати курси й реалізовувати спільні проєкти».

На думку Наталії Зикун, декану факультету соціально-гуманітарних технологій та менеджменту Державного податкового університету (м. Ірпінь), ситуація із підготовкою журналістів в Україні нині змінюється на краще, зокрема завдяки медіаспільноті, якій не байдуже, хто прийде до неї після завершення університетів. Тому, переконана Наталія, важливо запрошувати до студентів журналістів, які можуть надати набагато більше прикладної інформації: «Сьогодні викладачі вишів мають відмовитися від монополії на увагу студента. Зараз хороший університет, хороша випускова кафедра — це такий собі центр координування та управління. Його завдання — бути менеджером, запрошувати цікавих фахівців, які — треба віддати їм належне — охоче йдуть на співпрацю».

Бути в ногу з часом

Менше половини респондентів зазначили, що для викладання журналістської етики вдосталь методичних матеріалів. А от більшості наявної інформації замало. Водночас додаткових тематичних матеріалів потребували понад 78 % респондентів, зокрема й ті, хто задоволений обсягом матеріалів. Коли в учасників опитування уточнювали, яка саме інформація їм потрібна, то найчастіше вони згадували збірники прикладів реальних матеріалів з медіа, у яких «були добре застосовані або ж порушені журналістські стандарти, аби студенти могли аналізувати подібні випадки».

На думку Діани Дуцик, проблема не лише в нестачі матеріалів, а й у тому, що література, якою часто користуються в університетах, не встигає за розвитком медіасфери: «Ми дійшли до того, що зараз обговорюємо штучний інтелект і його роль в медіа, зокрема в журналістській освіті, а також низку етичних викликів, які виникають через розвиток цієї технології. Про них не згадується у старих підручниках. Також на багато етичних питань, які стояли перед медіа, наприклад, в 90-х, ми дивимося зовсім інакше, ніж тоді. Тому якщо ми даємо студентам застарілу літературу, вони її просто можуть не зрозуміти. Треба бути в ногу з часом: важливо, щоб викладачі вміли знаходити й користуватися джерелами, які є у відкритому доступі, наприклад, матеріалами зарубіжних університетів. Є низка навчальних платформ з різноманітними курсами, які можна проходити самим і долучати до них студентів».

Майже усі опитані викладачі погодилися, що потрібен новий сучасний підручник з професійних та етичних стандартів журналістської професії, який би враховував правила та обмеження воєнного часу та містив багато конкретних прикладів.

На думку респондентів, такий посібник має фокусуватися на таких питаннях:

1. актуальні практичні кейси впровадження та порушення професійних та етичних стандартів;
2. правове регулювання роботи медіа, відповідальність за порушення журналістських стандартів;
3. дотримання стандартів в умовах війни, робота журналіста в умовах надзвичайних ситуацій (війни, пандемій тощо);
4. міжнародний досвід дотримання журналістських стандартів;
5. правила роботи з різними соціальними групами, з тими, хто переживає травматичну подію; етика висвітлення чутливого контенту;
6. дотримання журналістських стандартів в українських реаліях, можливості журналістів впливати на редакційну політику медіа;
7. дотримання авторських прав;
8. інформаційна безпека держави, медіаграмотність, журналістські стандарти у цифрову епоху тощо.

Діана Дуцик переконана, що жоден посібник не буде актуальним, бо реальність завжди вносить корективи: «Ми створюємо посібники, орієнтуючись на те, що вже зроблено. Найактуальнішу інформацію передавати студентам доцільно через практичні дисципліни. Важливо, щоб останні мали зв’язок з реальним життям, з тим, що відбувається в редакціях, з тим, через що ми проходимо».

Журналістська етика стосується не лише авторів сенсаційних матеріалів

Більшість опитаних відзначила, що їхні студенти розуміють, що таке медійна саморегуляція. Майже всі респонденти (55 із 57) сказали, що студенти у їхньому університеті вивчають положення Кодексу етики українського журналіста. Щобільше, викладачі обговорювали з ними діяльність КЖЕ як органу саморегуляції медіаспільноти Україні під час занять. Водночас більшість опитаних зазначила, що знань та навичок, як журналісту особисто долучитися до медійної саморегуляції, у студентів «скоріше достатньо», аніж «цілком достатньо».

Чимало журналістських матеріалів, скарги на які опрацьовує КЖЕ, не мають великого суспільного розголосу, не стосуються відомих людей й не опубліковані у загальнонаціональних виданнях. Адже журналістська етика — це частина щоденної рутинної роботи будь-якого медійника, і це потрібно пояснювати студентам, переконана Діана Дуцик: «Навіть новинар, який повинен придумати заголовок до звичайної новини, часто стоїть перед етичною дилемою. Тобто він її приймає щодня і щогодини… Тож студенти мають розуміти, що етичні стандарти — це не теорія, це абсолютно прикладні речі, які їм потрібні для професійного виконання своєї роботи».

Переглянути обговорення повністю можна за цим посиланням.

Головне фото: Sarah Noltner / Unsplash