Деякі медійники пішли викладати, аби реалізувати себе ще в одній справі. А декого, як-от шефредактора видання «КиївВлада» Ігоря Дармостука, підштовхнула потреба у нових кадрах. А далі його захопив сам процес… на 19 років. З 2020-го він працює в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, а з цього навчального року ― ще й у Київському військовому інституті.
На прохання JTA Ігор розповідає, як практикам викладати так, аби задоволення отримували і студенти, і вони самі.
Викладати я почав одразу після закінчення вишу в далекому 2004-му. На той час я вже мав цілих п’ять років практичного досвіду, встиг попрацювати у трьох редакціях і заснувати з однокурсницею невеличкий медіабізнес — фірму, яка спеціалізувалася на перезапуску корпоративних та маленьких регіональних видань. Перші наші замовлення були на корпоративну газету для компанії, яка володіла мережею торговельних центрів, і на редизайн із перезапуском видання в містечку на Київщині. Щоправда, працювати в маленьких медіа ніхто із досвідчених колег не хотів, а ті, хто хотів, мали пік кар’єри ще при Брєжнєві і їхні якості не влаштовували ані мене, ані наших із партнеркою замовників.
Проблеми були й із чинними студентами-журналістами, адже ми шукали універсалів, які б могли написати текст, зняти для нього ілюстрацію і заверстати свій матеріал із фотографією на шпальту.
Шаблонних редакційних програм, завдяки яким журналіст працював прямо із макетом (писав відразу на шпальту), ще не було, натомість ми мали уніфіковані дизайни верстки та рубрикаторів. Отримуючи завдання, автор знав, що він готує не просто матеріал, а «лівий двоколоночник на третій, на 3000 з фото». Отже, ми робили конструктори газет, успішно їх продавали й потребували фахових кадрів. Але постійно стикалися із тим, що комусь бракує тієї чи іншої навички.
Власне, тоді у мене і виникла наївна ідея створити щось на кшталт ПТУ для журналістів, де б їх «накачували відповідними знаннями» і одразу «ставили до верстата».
На початку 2000-х було в ходу поняття made yourself, у філософському фундаменті якого лежала менеджерська фраза: «Якщо ти сам не можеш досконало виконати задачу, то чи смієш вимагати досконалого виконання від підлеглих?». Тож я дійшов висновку: аби реалізувати ідею «ПТУ», треба спершу спробувати себе на викладацькій ниві. Головне — знайти місце, де дозволять трохи повикладати. І знайшлося воно дуже швидко — у Київському палаці дітей та юнацтва. Тут працювала місцева школа журналістики «Юн-Прес», випускників якої я знав. Познайомився з керівництвом школи, розробив програму і взявся за викладання.
До речі, моя програма мала «модну» назву — «Специфіка роботи в невербальних ЗМІ», де, окрім бази про жанри й «аудиторні гачки», були такі теми: «як поводитися журналісту на фуршеті», «як взяти коментар після закінчення офіційної пресзустрічі» і «як брати телефонний коментар, якщо дзвониш на мобільний» (нагадаю, тоді ще були платні вхідні, тож розмови по мобілках були для багатьох розкішшю).
Вже перші заняття довели, що я глибоко помилився в оцінці бажання «творчої юні» перетворюватися на «універсальних солдатів» для корпоративних газет, однак я збагнув інше. Людина, яка усвідомлено прийшла займатися фахом, завжди стоїть перед двома проблемами: а чи справді це її фах, і чи подужає вона цей фах, коли остаточно вирішить для себе перше питання.
Раз ти назвався викладачем, твоє основне завдання — вирішити ці проблеми. Зробити це не складно, адже і в першому, і у другому випадках тобі треба просто надихнути «неофіта»: заразити його своїм прикладом, довести, що професія не нудна, від кожного її процесу можна і варто отримувати задоволення, а щойно він це зрозуміє — підштовхувати його рухатися далі та з таким самим задоволенням прокачувати свої професійні навички до скону.
Для цього у тебе має бути дві чесноти:
- чесність (збрехати, що тобі подобається шифрувати інтерв’ю, можна, але тебе розкусять)
- вміння робити усе, про що розповідаєш, і щире бажання ділитися.
З останнім у багатьох колег-практиків, які приходили викладати, часто траплялися негаразди. Бо наче і вмієш, наче і щирий, а ось зрозуміти, навіщо ти за три копійки витрачаєш свій дорогоцінний час, не можеш. І я багато чув: «Воно, звісно, прикольно, але жере дуже багато тебе».
Для себе я цю проблему вирішив ще на початку викладання. Мені пощастило, адже, зрозумівши, що «тут треба надихати», ККД роботи сам собою вирахувався. І, як це не пафосно, він водночас дуже простий і метафоричний. Ти витрачаєш час і в результаті спостерігаєш щиру радість від того, що у твого учня виходить. Ця радість додає тобі енергії й азарту. Як людина, яка отримала азарт, ти вимушений шукати способи «дотиснути» тих, у кого не виходить: нове слово, метод, перепояснити, піти від зворотного. А ось це вже прокачує тебе, а значить, вдосконалює. До того ж з кожним роком викладання твій записник поповнюється контактами нових потенційних кадрів, а в тусовці молодь говорить про тебе як про «того чувака, що допоміг мені полюбити журналістику».
Отже, ККД: емоція-самовдосконалення-кадри-повага. Як на мене, абсолютно нормальні бонуси, щоби спробувати викладати. До слова, ще гарненько прокачує упевненість у собі, але це не всім і не завжди підходить.
Після «Юн-Пресу» у мене була вища школа, приватні школи, багато дитячо-юнацької журналістики, і ось уже як 19 років я абсолютно щиро і без шкоди для здоров’я поєдную практику і викладання. І щасливий з цього.
Щоправда, є і прикрі моменти. Якщо учень ніяк не хоче підкорювати фах, ти маєш максимально нетравматично перевести його увагу на інші царини, і ось це може засмучувати й демотивувати. Проте і з цим можна працювати без шкоди для себе й учнів, але це вже інша історія.
Практика невіддільна від теорії, однак реальність класичної журналістської освіти в Україні, тим паче вищої, дещо інакша На моє переконання, значний відсоток вітчизняних журналістських вишів існує заради того, аби виправдати ставки цілої плеяди шанованих і не дуже фахівців із теоретичної журналістики. Практики ж через те, що бояться витрачати час за малі гроші, в класичні школи не йдуть.
Через це ми маємо замкнене коло: ринок говорить, що виші готують непристосованих до реалій кадрів, а школи кажуть, що ринок ніяк не допомагає і лише критикує. Я спостерігаю цю дискусію вже 20 років. І за цей час побачив щасливих студентів, до яких в аудиторію прийшли круті практики, і чудових журналістів, які насолоджувалися роботою зі студентами.
У нас дискутують про те, чи має студент весь бакалаврат вчитися журналістиці, чи йому достатньо лише магістратури… Крім цього, є безліч журналістських шкіл і курсів, як крутих, так й інфоскамерних (такі, що не дають практичної цінності — прим. ред.), а деякі крутезні журналісти не мають фахової освіти. А ще щороку в Україні тисячі юнаків та дівчат вступають до вишів, які готують журналістів. І допоки всі проблеми й дилеми навколо сенсу і змісту журналістської освіти не вирішено, я вважаю, що практики мають іти до цих студентів. Принаймні мають спробувати.