Про зміну історичних наративів суспільство дізнається від медіа, а отже, журналісти мають бути високоосвіченими, щоб коректно і правдиво висвітлювати процеси, які відбуваються в Україні та світі. Саме навколо цієї ідеї відбулося інтерв’ю-дискусія «Медіатрансформації в умовах війни», яке влаштував ГО «Український інститут медіа та комунікації» з нагоди свого першого 5-річного ювілею.
В обговоренні взяли участь:
- Марта Дичок — професорка Western University (Канада). Вона спеціалізується на міжнародній політиці та історії України, Центрально-Східній Європі та Євразії. Її наукові інтереси стосуються політичної історії, ЗМІ, міграції, посткомунізму та Другої світової війни.
- Сергій Квіт — президент «Києво-Могилянської академії». Його наукові інтереси: філософська герменевтика, масові комунікації, університетський менеджмент.
Модерувала подію виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікації, медіаекспертка, багаторічна викладачка Могилянської школи журналістики Діана Дуцик.
Повне відео дискусії з таймкодами можна переглянути на YouTube–каналі Українського інституту медіа та комунікації.
Також пропонуємо ознайомитися із коротким викладом обговорення.
Хто навчить історії людей, які закінчили школу?
У 1991 році, після оголошення незалежності України, вийшов україномовний переклад «Історії України», яку написав професор Йоркського університету (Канада), українець за походженням Орест Субтельний. Його книга вразила тодішнє українське суспільство, оскільки її зміст не збігався з тими ідеологічними наративами, які просували радянські історики за вказівкою зверху. Марта Дичок, яка у 1991–1996 рр. працювала в Україні журналісткою The Guardian and Radio Canada International, каже, що тоді багато хто, наприклад, не знав, що участь СРСР у Другій світовій війні розпочалася не у 1941 році й що він був альянтом гітлерівської Німеччини. Як виявилося, звичний термін «Велика Вітчизняна війна» не відображав реальної суті тих подій.
Зараз, у 2023 році, різниця помітна: українці масово використовують термін «Друга світова війна», бо розуміють, що до перемоги над нацизмом у 20 столітті доклали зусилля багато країн. Роль у зміні цих наративів частково відіграли українські медіа.
Однак все ж це складне завдання для журналістів — навчати історії дорослих людей й водночас вивчати її самому. Не всі медійники з цим справляються, зазначає Марта. І додає: ця проблема стосується й іноземних журналістів.
З історією кепсько і в політиків. Як приклад Сергій Квіт наводить Федерального президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, який у 2021 році виправдовував будівництво газопроводу «Північний потік-2» тим, що під час Другої світової Росія дуже постраждала через злочини нацистського режиму, а отже, у Німеччини перед РФ особливі зобов’язання. «Тоді виникає запитання: а яка ж освіта у Штайнмаєра, раз він таке каже?», — дивується Сергій Квіт.
Що мають робити медіа й держава після війни
До Революції Гідності медіа було складно просувати проукраїнські наративи: політику провідних телеканалів визначали запрошені російські менеджери, в кіосках не завжди погоджувалися приймати тиражі україномовних газет, оскільки ті гірше продавалися від російськомовних. Як не дати цим процесам повернутися після скасування воєнного стану? На думку Сергія Квіта, після війни медіа насамперед мають бути незалежними й виховувати критичне мислення в аудиторії. А роль держави, вважає він, — бути розумним модератором для медіа, тобто створювати для них такі умови, за яких вони могли б бути незалежними.
Чому не варто ідеалізувати західну журналістику
Марта Дичок вважає, що повномасштабна війна допомогла критичніше глянути на роботу західних журналістів і зруйнувати певні ілюзії щодо західних медіа. Адже досі у новинах останніх простежується потреба спілкуватися з «хорошими росіянами», шукати діалог з Росією. Часом це пояснюють необхідністю дотримуватися журналістських стандартів. Однак якщо вже подавати точки зору двох сторін, то варто додавати контекст, каже Марта: «Так, вони [деякі західні медіа] написали, що Україна та Росія звинувачують одна одну у руйнуванні Каховської ГЕС. Але чому не вказали, що ГЕС розташована на тимчасово окупованій території? Це багато що прояснило б».
Навмисне чи від незнання західні журналісти не подають контекст, складно відповісти. Марта Дичок радить зважати на кілька моментів. По-перше, журналісти не є спеціалістами у кожній темі. До того ж у тих західних медійників, які вирушають у короткочасні відрядження в Україну, буде інакше враження про події, аніж у тих, хто тут постійно живе. На думку Марти, з українською тематикою добре працюють кореспондент The Wall Streer Journal у закордонних справах Ярослав Трофімов та іноземний кореспондент The Guardian Люк Гардінґ, які якраз чимало часу проводять в Україні.
По-друге, має значення, якої редакційної політики дотримується те чи інше медіа, каже Марта: «Деякі поважні медіа проводять з експертами та героями pre-interview (неформальна бесіда напередодні інтерв’ю, під час якої журналіст може зрозуміти, яку історію може розповісти йому герой, чи цікавий він оповідач — прим. ред.). Так от, відносно часто бувало так, що після pre-interview зі мною контакт не продовжували, натомість у спікери брали тих, хто на відміну від мене говорив те, що їм хотілося почути».
Які виклики має подолати українська наука на Заході
Повномасштабна війна запустила процеси деколонізації української науки у західних наукових колах, каже Марта Дичок. «Донедавна Росія мала привілейований статус у світовій історії, культурі, науці. У загальному курсі історії Європи, який викладався у канадських університетах, України майже не було; якщо про неї згадували, то хіба в контексті Росії. Зараз це починає змінюватися. Однак треба враховувати, що зміни стрімкими не будуть», — зазначає Марта.
Досить довго російські студії панували під обкладинкою східноєвропейських та славістичних студій. Західні ліві інтелектуали, які вважали капіталізм причиною всіх проблем у суспільстві, були зачаровані ідеями про справедливий соціальний устрій, який був нібито можливий за СРСР. «В українських університетів немає таких прямих контактів із західними, щоб впливати на них. Шоб змінити це, нам [університетам] треба пропонувати західним колегам нові концепції, до того ж правильно «упаковані» — за допомогою англійської мови. Ми маємо з наших студентів виховати таких журналістів, аналітиків, які зможуть передати український контекст західним інтелектуалам, враховуючи бекграунд та понятійний апарат останніх», — зауважує Сергій Квіт.
Марта Дичок додає, що з 1991 року суттєво побільшало окремих українських науковців, які добре знають англійську, видаються в англомовних збірниках і чиї публікації є впливовими. «Однак щоб розвивати українську науку у західному академічному середовищі, цим вченим потрібна фінансова підтримка, зокрема й на участь у міжнародних конференціях», — зазначає вона.
Фото зроблені Олександром Коваленком