Журналістська робота на деокупованих територіях — суспільно значуща, однак часом небезпечна, нервова й ускладнена бюрократією. Журналістка Факти ICTV Ольга Чайко знає про це власного з досвіду. На прохання Jourmalism Teachers’ Academy вона розповідає, як працювати на звільнених територіях так, щоб не зашкодити ні собі, ні людям.
Чому журналістам не сидиться у відносній безпеці?
По-перше, сама втеча росіян з окремих регіонів вселяє віру в остаточну перемогу України. По-друге, саме там ми можемо зрозуміти, наскільки ворог підступний. Люди, які пережили окупацію, є цінними свідками. Переглянути інтерв’ю з ними буде корисно кожному, хто намагається осягнути причини й наслідки цієї війни.
Сюжети про звільнення територій зворушують світ. Емоції, які переживають люди на місцях, великою мірою передаються глядачам, тому для журналіста почесно стати таким провідником. Однак спершу на ці території треба потрапити, потім знайти героїв і розговорити їх, не завдаючи болю.
До прикладу, більшість українських журналістів не знімала Херсон у день його звільнення, оскільки зважала на заборону військового командування ЗСУ. Але того ж дня картинка із деокупованого Херсона з’явилася в медіа, що неабияк здивувало колег. Зрештою, їм довелося користуватися матеріалами видання Sky News та записами, які у мережах поширювали військові. Цей момент українські медійники сприйняли як ляпас. Водночас питання допуску на звільнені території загострилося.
З аналогічною ситуацією кореспонденти стикалися на Київщині. Приміром, у перші дні після відступу до Гостомеля можна було потрапити лише із військовими та волонтерами. Це вихід із ситуації, але не найкращий: наприклад, західним кореспондентам після зйомок у деокупованому Херсоні призупинили акредитації.
Отже, робота кореспондентів на війні — це не лише про питання безпеки. Будь-яка поїздка може зірватися через те, що командування тимчасово закриє населений пункт для преси або ж запровадить певні правила, які можуть здатися не логічними.
Та все ж готуватися потрібно. А як?
Пошук тем
Теми шукаємо в усіх можливих інтернет-джерелах: на офіційних сторінках посадовців та держструктур у соцмережах, у волонтерських групах, матеріалах колег, локальних виданнях тощо.
Усі деокуповані території, як би цинічно це не звучало, пережили схожі трагедії. У цьому разі, до речі, мало що залежить від того, тримали росіяни частину області один місяць (як це було із Київщиною, Сумщиною, Чернігівщиною, Житомирщиною) чи пів року (Харківщина і Херсонщина). З територіями, окупованими понад рік, усе може бути набагато складніше, але про це ми дізнаємося лише після їхнього звільнення.
Тож поки перелік тем більш-менш стандартний:
- руйнування, можливості для відбудови та проблеми із фінансуванням;
- відвага людей, які пережили окупацію. Тут дотичною буде тема партизанського руху і катівень, які влаштовували росіяни;
- спогади про окупацію: як люди переживали нестачу продовольства, відсутність зв’язку та нав’язування російських паспортів чи участі в референдумі тощо;
- колаборанти і їхня відповідальність за скоєне;
- психологічні наслідки окупації;
- робота правоохоронців: фіксування воєнних злочинів, ексгумація тощо;
- шкода, яку наносять окупанти довкіллю (затоплення територій через підрив Каховської ГЕС, знищення рідкісних видів рослин та тварин, забруднення грунтів тощо);
- розмінування;
- депортація неповнолітніх;
- ускладнене підприємництво;
- шахрайство із гуманітарною допомогою.
Підсилять матеріали герої, журналістська майстерність та відзняте відео.
Усі теми бажано пропрацювати заздалегідь, як і героїв. Знайти необхідні контакти можна і через представників влади, і через сторінки активістів. Варто завчасно домовитися про інтерв’ю, але й попередити, що усе може зірватися через обстріли росіян та зміну правил роботи ЗМІ на тих чи інших територіях.
Отримання акредитацій і дозволів
На деякі деокуповані території потрапити уже досить легко. Щоб пересуватися, наприклад, Київщиною (за винятком військових чи стратегічних об’єктів), особливих дозволів нині не потрібно: достатньо мати акредитацію від Міністерства оборони України. Якщо на території області, як-от Херсонської, тривають бойові дії, або якщо область межує із росією (Сумщина, Чернігівщина, Харківщина), а зйомки заплановані уздовж кордону, необхідні додаткові листи та дозволи. Їхнім оформленням, як правило, займаються продюсери. А от приблизний перелік тем і територій, на яких заплановані зйомки, має надати журналіст.
У березні 2023 року ввели правила зонування для журналістів. До червоної зони — неподалік місця проведення бойових дій — медійників не допускають. У жовтій зоні журналістів супроводжують пресофіцери, у зеленій можна працювати без супроводу. Перелік зон оновлюється приблизно раз на тиждень, залежно від оперативної обстановки, тому деякі зйомки, заплановані заздалегідь, можуть зірватися. Тож бажано мати додаткові контакти, аби зйомку можна було замінити.
Робота на деокупованих територіях
Люди на нещодавно звільнених територіях, як правило, хочуть виговоритися. Особливо це стосується українських патріотів, які під час окупації пережили тортури, були змушені ховатися від росіян або просто мовчати. Також журналістів можуть використовувати колишні колаборанти, аби покращити свій імідж.
Люди з сильними травмами можуть сприймати журналіста як психолога. Їм просто треба, щоб їх вислухали.
Іноді доводиться обмежувати інформацію, якою діляться люди. Наприклад, жінки, які пережили сексуальне насильство, можуть дуже відверто про це розповідати. Але не все зі сказаного можна дати в ефір з етичних міркувань. Постраждалі від насильства часто перебувають на межі нервового зриву, тому під час інтерв’ю можуть не усвідомлювати, що діляться надто особистим з журналістом. У цьому разі, на мою думку, варто, не вимикаючи камеру, уточнити, що із цього можна дати в ефір.
Іноді люди хочуть розказати свою історію, однак не на камеру. Якось у Херсоні до мене підійшла співробітниця лікарні й почала детально розповідати й про колаборантів, і про те, як її чоловік не міг виїхати із Херсона, бо мав патріотичні татуювання (їх він мусив приховувати під одягом навіть у спеку). Та озвучити усе під відеозапис жінка відмовилася: «Ми боїмося, зрозумійте».
Люди справді побоюються, що росіяни можуть повернутися і помститися їм. Деякі не хочуть зашкодити родичам, які залишилися на окупованих територіях. У цьому разі журналіст може запропонувати «замилити» людині обличчя або спотворити голос. Якщо і на це не погоджуються, краще просто вислухати.
Отримана інформація (без вказування імен і конкретики) може бути важливою для розуміння ситуації. Обривати людину, яка просто хоче виговоритися, не варто. У маленьких населених пунктах інформація про «поганих» журналістів пошириться швидко і може зашкодити подальшій роботі. Тому краще дати людині умовні 5 хвилин і уважно її послухати.
Що робити із відмовами?
Люди, чий населений пункт був звільнений давно, втомилися від публічності. Ейфорія минула, грошей не додалося, помешкання зруйноване. Тоді журналіст може потрапити «під роздачу». «Я давала багато інтерв’ю, та мені нічого не полагодили», — з гіркотою сказала мені жителька Херсона. Під час повені росіяни обстріляли сусідній будинок. Скло та цегла прилетіли жінці у двір, понищивши багато майна. Людина у розпачі, і її можна зрозуміти. У цьому разі журналіст має пояснити, що гроші автоматично не приходять, але проблему варто озвучувати, адже про обстріли мають чути й закордонні донори, і наша влада. Якщо людина відмовляється навідріз, краще на неї не тиснути. Постраждалі, на відміну від чиновників, не мусять давати інтерв’ю
Іноді журналісти винні у відмовах самі.
Наприклад, нещодавно я знімала катівню у Херсоні. Шукати героїв для таких матеріалів досить складно. Їхні контакти, як правило, дають ті, хто вже спілкувався з журналістом й оцінив його роботу. Через знайомих мені вдалося вийти на одну жінку, яку тримали у підвалі понад місяць. Вона дала декілька інтерв’ю, та щойно звернулася до неї я, обурилася: «У нас не атракціон». Її аргументи були зрозумілі.
По-перше, в українському суспільстві цінується скромність, тому надмірна увага та героїзація багатьох бентежить. По-друге, людям здається, що журналісти піаряться на їхньому горі. Приміром, із цією дівчиною попередні колеги мали таку бесіду:
— У катівні вас не гвалтували?
— Ні!
— Шкода. Так хотілося про це розповісти у матеріалі
Показовою була історія з висвітленням загибелі дівчинки у Вінниці у липні 22-го. Український фіксер, який працював на італійське медіа, опублікував у соцмережі інтерв’ю із мамою дитини. Аби викликати у героїні емоції, він показав їй відео з останніми моментами життя її доньки. Жінка, яка спочатку була не проти інтерв’ю, розплакалася. Відео набрало шалену кількість переглядів. Та, на щастя, відреагувала журналістська спільнота: фіксеру нагадали про етику і змусили його видалити матеріал. Після таких історій робота журналістів значно ускладнюється.
Іноді журналісти домовляються про інтерв’ю із травмованою людиною, так би мовити, нашвидкуруч: «Ми їдемо зі стрілялок з-під Бахмута, а зараз хочемо зняти катівні у Херсоні»
Це реальні випадки, про які розповідали герої моїх репортажів. Когось все-таки мені вдалося переконати, а дехто (після повторної травми) більше ніколи не спілкуватиметься зі ЗМІ.
Звісно, журналісти теж люди. Вони втомлені, перевантажені інформацією, працюють на адреналіні, багато жартують і іноді не встигають перемикнутися на спілкування із людиною, менш звичною до стресу. Тому, домовляючись про інтерв’ю, ми маємо поважати своїх потенційних героїв, давати їм час на роздуми, а ще пояснювати, що їхню історію розповідатимуть не задля розваги, а задля фіксації злочинів росії.
Безпека
Поля та будинки, де жили росіяни, можуть бути замінованими, або там досі є снаряди, що не розірвалися. Тому пересуватися населеними пунктами, де не попрацювали піротехніки, треба обережно. Ходити варто лише тротуарами, а за стрічку і знаки «Мінна небезпека» — не заходити. Такі позначки означають, що ДСНС чи інші організації, які займаються гуманітарним розмінуванням, ще не все перевірили на місцевості.
Перевірка отриманої інформації: керуватися фактами, а не емоціями
Раз довелося спостерігати, як деякі люди називали чиновника колаборантом, а він натомість наводив досить вірогідні дані, що під час наступу був змушений піти у підпілля і керувати звідти. Нетутешньому вкрай складно розібратися, хто каже правду. Та можна до або після інтерв’ю перевірити усі можливі відкриті дані, зокрема сторінки у соціальних мережах (щоправда, зараз їх часто закривають). Завдяки їм можна порівняти нинішні висловлювання чиновника із баченням життя до наступу. Якщо людина раніше оспівувала радянський союз і путіна, а нині скаржиться на окупантів, це має насторожити. Прізвища чиновників та освітян можна також знайти у старих публікаціях, наприклад, у локальній пресі чи у журналістських розслідуваннях.
Водночас пам’ятаймо про презумпцію невинуватості. Колабораціонізм перевіряє СБУ, а остаточне рішення ухвалює суд. Тому преса може наводити лише добре перевірені факти, а не робити висновки.
Як реагувати на маніпуляції
- Не знімайте тут, бо нас обстріляють
- Ви поїдете, а проблема лишиться
- Вам нас не зрозуміти: ви не під такими обстрілами живете
- Чому ви знімаєте про це? Краще б висвітлювали те…
Це типові фрази, які журналісти чують під час зйомок на звільнених територіях. Частково люди мають рацію. У зонах конфлікту справді не можна знімати певні об’єкти, як-от назви лікарень та вулиць, на яких вони розташовані. У Херсоні, наприклад, часто просять не знімати персонал медзакладів, адже колаборанти-втікачі за обличчями інтерв’юйованих можуть легко здогадатися, про яку установу йдеться. Однак є те, що показувати можна (у цьому разі варто радитися із місцевою пресслужбою). Доречно буде продемонструвати людям, що саме знімає камера. Також бажано пояснити, що сюжет вийде не одразу, а отже, пов’язувати обстріли зі зйомками не варто.
Журналісти мають бути відвертими із героями своїх сюжетів. Так, ми не забезпечимо відбудову, але розкажемо про проблему. Так, війна не скінчиться, але світ має про неї знати й тиснути на росію. Так, по Києву, можливо, влучають менше, ніж по Херсону, але проблема лишається, і ми усе розуміємо.
Чого категорично не можна робити?
Яким би яскравим не був матеріал, він не має зіпсувати життя людині. Маю на увазі не розслідування діяльності ймовірних колаборантів чи нинішніх чиновників, які вірогідно наживаються на війні (то інший жанр та інші системи перевірки сказаного), а саме сюжети — людські історії, які дають нам змогу задокументувати події.
Отже, не можна:
- змушувати людей говорити, писати їх тоді, коли вони про це не підозрюють;
- показувати обличчя дітей без дозволу дорослих, особливо коли йдеться про депортацію неповнолітніх;
- указувати прізвище людини, якщо вона просить приховати його (не виключено, що у неї на окупованих територіях є родичі, яким може зашкодити оприлюднена інформація);
- показувати режимні об’єкти, техніку, спецномери автівок на територіях, які обстрілюють окупанти (а це нині уся Україна).
А ще не бажано:
- Стояти біля ангарів, лікарень, адміністративних будівель, підприємств, житлових будинків під час прямих трансляцій. Часто місцеві мешканці побоюються, що поява журналіста або політика у режимі он-лайн може спровокувати обстріл, хоча це не доведено.
- Запитувати у людей, чому вони не виїхали, не пояснивши свою позицію. Без контексту це запитання сприймається як підозра у колаборації.
- Докоряти «Чому ви не спілкуєтеся державною мовою?». Це запитання можна і треба ставити чиновникам. За час окупації звичайні люди пережили настільки сильний стрес, що додатково травмувати їх не варто. Однак журналіст, на моє переконання, усе ж має спілкуватися українською. Так ми демонструємо свою позицію і налаштовуємо російськомовну людину на плавний перехід на українську. Фраза-заохочення має звучати так: «Я запитуватиму вас українською, а ви відповідайте, як вам зручно. Спробуймо. Якщо щось не виходитиме, не хвилюйтеся». Повірте, навіть у містах, які ми звикли вважати російськомовними, люди прагнуть говорити українською, але можуть соромитися робити це на камеру. Та все ж підсвідомо вони її знають, а такі інтерв’ю дають їм більше впевненості.
Війна завдала болю усім нам, однак в окупації люди переживали приниження, страх, насилля, зневіру, постійні обстріли, втрату близьких, інформаційний вакуум. Це дуже сильні страждання, навіть якщо люди їх не усвідомлюють або не показують. Під час проведення інтерв’ю не маємо про це забувати. Головне — лишатися людьми й не вичавлювати з героїв емоцій, аби не зашкодити їм ще більше.
На головному фото — Ольга Чайко на деокупованій Сумщині, серпень 2022