Ментальне здоров’я студентів-журналістів виснажують професійні норми, високі вимоги, розмиті межі та проблеми з безпекою. Це неабияк відображається на їхній готовності працювати далі у журналістиці. Чим у цьому разі їм можуть зарадити викладачі та керівництво редакцій, розбиралися працівниці Каліфорнійського університету — фахівчиня з комунікацій Тейлор Оррі (Taylor Arrey) та доцентка кафедри комунікацій, докторка філософії Челсі Рейнольдс (Chelsea Reynolds).
Авторки провели глибині інтерв’ю з 10 американськими студентами-журналістами, які принаймні один семестр працювали у редакції свого університету чи коледжу. Їм поставили низку запитань, які стосуються емоційного добробуту, журналістики, травми та педагогіки. Результати дослідження викладено у статті, яку опублікував журнал Journalism & Mass Communication Educator.
Чому студенти втомлюються від журналістики?
Студентам-журналістам, які працюють в університетських редакціях, доводиться висвітлювати травмувальні події, як-от пандемія Covid-19, випадки смерті у громаді (самогубства у кампусі, смерть студента на концерті), різні види насильства, та брати інтерв’ю у постраждалих. Окрім емоційної віддачі, від них вимагають працювати понад 40 годин на тиждень, а отже, менше приділяти часу навчанню. Про work-life balance навіть мови немає.
Співробітників газети Daily Californian Каліфорнійського університету в Берклі настільки роздратував такий режим, що у жовтні 2021-го вони написали колективного листа під назвою «Культура студентської редакції нежиттєздатна, її необхідно переосмислити». Зокрема автори попросили «нормалізувати межі для редакторів і співробітників, а також більше перерв і вихідних».
У США університетські видання часом не просто мають надавати цілодобовий контент, а і є єдиним джерелом новин для місцевих громад. Відповідно від студентів очікують такої ж професійності, як від досвідчених медійників.
Також зумерів від журналістики відштовхує ставлення керівництва. Молодь скаржиться, що не почувається безпечно у робочому просторі через мізогінію, расизм, гомофобію, трансфобну мікроагресію.
Що мається на увазі під травмою?
Американська асоціація психологів визначає травму як «емоційну реакцію на жахливу подію, як-от нещасний випадок, зґвалтування чи стихійне лихо», що спричиняє шок чи заперечення, а часом призводить до посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Вчені зазначають, що травма може бути результатом подій, які є «фізично чи емоційно шкідливими, чи небезпечними для життя», а емоційне переживання травми може спричинити «тривалі несприятливі наслідки для функціонування особистості та психічного, фізичного, соціального, емоційного чи духовного добробуту».
Однак публічний дискурс щодо травми все ще витікає із діагностичної психологічної літератури, тож обмаль студентів-журналістів може отримати клінічний діагноз. Утім, у редакції студенти повторно переживають травму, оскільки їм не вистачає емоційних ресурсів для боротьби із зовнішнім стресом. Тоді у них виникає реакція «бий або біжи», що проявляється у труднощах з концентрацією, емоційним регулюванням, ізоляції, замкнутості тощо.
Наскільки часто журналісти мають справу з травмою?
За даними Дартського центру журналістики та травми, від 80 % до 100 % журналістів отримали травму через події, пов’язані з роботою. У іншому джерелі повідомляється, що 92 % журналістів пережили щонайменше чотири травмувальні ситуації. Порівняно з працівниками інших професій, журналісти частіше стикаються з ПТСР: за різними оцінками, від 4 % до 59 % журналістів мають симптоми цього розладу (проте це не завжди свідчить про клінічний діагноз).
Репортери також відчувають «втому від співчуття» після роботи з історіями, які стосуються травми. Можливі наслідки цього синдрому — відмежування від роботи, спустошеність, суїцидальні думки.
Більшість професійних журналістів, які переживають стрес або травму на робочому місці, ніколи не звертаються за допомогою: не хочуть здаватися «надто чутливими». Натомість вони шукають розраду в алкоголі, нездоровому харчуванні або взагалі йдуть з журналістики, як свідчить дослідження американських та австралійських вчених.
Опитування 770 американських журналістів показало, що репортери залишають професію з багатьох причин: довгий робочий день, перенавантаженість, стрес, пов’язаний з цілодобовим циклом новин, а також брак організаційної підтримки та ресурсів.
У журналістів-зумерів, окрім перманентного стресу, частіше спостерігається депресія та тривожність, аніж у попередніх поколінь.
Чи навчають студентів психологічній стійкості?
Навесні 2000-го було опубліковано результати опитування 41 журналіста, який випустився з Вашингтонського університету протягом 1994–1997 років. Більшість респондентів працювали у свій час зі складними історіями. 14 опитаних пройшли у виші воркшоп з журналістської травми, який, за їхніми словами, дозволив їм не почуватися безпорадними після роботи з травматичними темами.
Попри доведену ефективність підготовки з питань травми, навчальні заклади не поспішають її вводити. Як показує дослідження 2018 року, серед 41 акредитованої школи журналістики США лише одна пропонувала курс з травми. 35 з них розкривали тему травми побічно, решта у цілому не порушувала це питання.
За словами студентів, їхні старші викладачі рідко висвітлювали тему травми. А коли робили це, то розповідали «воєнні історії» з місця подій або зосереджувалися на інтерв’ю з постраждалими від травми. Про те, як управляти стресом та підвищувати емоційну стійкість, не говорили.
Відповідно студенти, які працюють з чутливими темами в університетських медіа, вимушені або придушувати свої емоції й «тримати обличчя», або шукати підтримку у своїх колег-однолітків.
На шляху до феміністичної етики піклування
Журналісти-зумери, які прагнуть створити емоційно стабільне середовище, наразі бачать для себе два варіанти: або встановити професійні межі, або залишити галузь. Тож викладачам та наставникам треба докласти зусиль, аби студенти не обрали другий варіант.
Авторки цього дослідження пропонують ввести у педагогічний процес феміністичну етику турботи, яка протистоятиме «маскулінній культурі» в академічних колах і журналістиці. Її суть у тому, щоб будувати такі стосунки, які сприятимуть взаємному визнанню та реалізації, розвитку, захисту, розширенню прав і можливостей.
У контексті університетських медіа етика турботи передбачає діалог та співпрацю між студентами й викладачами. Зокрема рішення щодо редакційної рутини та політики має ухвалювати вся команда.
На основі відповідей 10 студентів авторки підготували конкретні пропозиції для університетських медіа:
- Розробити внутрішній редакційний посібник про те, як висвітлювати травмувальні події
- Шукати зовнішні джерела фінансування (партнерства, гранти, реклама тощо), аби все ж оплачувати роботу студентів-працівників
- Навчити студентів розмежовувати роботу та особисте життя. Викладачу-керівнику важливо почати з себе, аби подати правильний приклад: брати планові відпустки, обмежити листування у неробочий час.
- Запрошувати представників громадських організацій давати тематичні семінари для редакції
- Планувати редакційні дебрифінги (слабоструктуровані психологічні бесіди — прим. ред.) паралельно з регулярними зборами
- Проводити серед працівників опитування на рівень стресу, планувати дні ментального здоров’я, розважливо ставитися до дедлайнів
Головне зображення: Annie Spratt / Unsplash