«Веселий, активний, завжди усміхається при зустрічі, запитує, як справи, і далі біжить щось організовувати, з кимось домовлятися», — таким пам’ятає Мар’яна Кушніра з вересня 2010-го до грудня 2013-го його викладачка з КНУ ім. Тараса Шевченка Людмила Федорчук.
Через 10 років вона проводить з ним інтерв’ю для Journalism Teachers’ Academy, щоб зафіксувати його досвід журналіста Радіо Свобода і позицію для теперішніх та майбутніх студентів.
Навчання та стосунки з людьми
Мар’яне, Ви випустилися з КНУ ім. Шевченка у 2014 році, правильно?
У 2014 році я закінчив бакалаврат, а у 2016-му мав би завершити магістратуру. Однак я не з’явився на державний іспит і не захистив диплом, бо був тоді у Мар’їнці, в окопі. На екрані — фото одногрупників, які тримають магістерські дипломи, а навколо мене — розбиті будинки. Дивишся на все це і думаєш — два світи.
Якщо говорити про бакалаврат, то що Вам дав Інститут журналістики?
Інститут журналістики — це хороший майданчик, щоб встановити професійні зв’язки та й просто зійтися з цікавими людьми. Саме завдяки йому я познайомився зі своїм майбутнім керівництвом та низкою відомих людей.
90 % з моїх одногрупників не працюють у журналістиці. Чимало з них ще під час навчання зрозуміли, що їхнє ремесло — це не журналістика, а щось дотичне: IT, реклама, запуск бізнесу, побудованого на певній медійній активності тощо. Інститут зрівняв людей з різними бекграундами, статками та поглядами й допоміг їм здружитися й скооперуватися. До речі, кілька моїх одногрупників, однокурсників вже виходять на рівень мільйонерів.
І, звісно, Інститут надає навчальну базу. Питання лиш у тому, чи хоче цього сам студент. Пригадую, на Ваших парах з телевиробництва ми вчилися знімати й монтувати сюжети, і наприкінці курсу я половині групи допоміг їх зробити. Така практика стала в пригоді, коли я прийшов стажуватися на Радіо Свобода. У редакції були скептично налаштовані щодо моїх навичок зйомки та монтажу. Однак коли я підготував сюжет до випуску, ще й без правок, вони сказали: «О, давай показуй, що ти ще можеш».
Чому обрали саме Радіо Свобода?
У 2014 році я об’їздив багато гарячих точок на сході України як волонтер. Стало очевидно, що війна затягується, тож треба дбати про подальше життя, заробляти принаймні. Зрозумів, що хочу працювати на війні як журналіст: у цьому, мені здавалося, я кращий, аніж у роздаванні продуктів.
Цю можливість я вбачав у Радіо Свобода, яка активно висвітлює і бойові дії, і загалом суспільно-політичну ситуацію в Україні. Я написав Інні Кузнецовій (керівниці Київського бюро Радіо Свобода — прим.), з якою вже був знайомий: «Інно Станіславівно, можливо, Вам потрібен такий чоловік, який за їжу працюватиме на війні цілодобово? Я все одно там». Мені сказали: «Приходь, попробуй». Спробував. Через місяць отримав контракт фрилансера, далі ставку і, зрештою, місце в штаті.
Це напевно ще й про вдачу: якраз після мене припинили набирати людей за фрилансерськими контрактами. Знову ж таки, я і в Інститут вступив, застрибнувши в останній потяг.
Розкажіть, я не знала цієї історії.
Я не пройшов творчий конкурс в Інститут журналістики. Припускаю, що мене завалили на етапі співбесіди через мою різкість та відвертість. Та все ж мені підказали спробувати свої сили в Інституті масової комунікації (створений за сприяння Володимира Різуна у 2005 році — прим. ред.). Я погодився: дешевше, ніж в ІЖ, а тусовка та ж. Тим паче я не розглядав інші університети та факультети.
Рік ми провчилися в Інституті масової комунікації, а потім його зненацька вирішили розформувати. Нам запропонували перейти в Інститут журналістики на контракт. Таких грошей не мав, але батьки мене виручили. А через пів року мене перевели на бюджет.
А до Радіо Свобода Ви не пробували працевлаштуватися десь на каналі?
На каналі — ні, була спроба в газеті. Тоді я зрозумів, якою не має бути журналістика.
У 2013 році, ще до Майдану, я завдяки своїм знайомим домовився про інтерв’ю з Володимиром Кличком після його бою з Повєткіним. Нам дали 40 хвилин на розмову, однак Володимир проговорив з нами дві години. Для журналу «Країна» ми підготували матеріал на чотири розвороти — інтерв’ю, у якому йшлося не лише про спорт, а й про політику та життя. Мені обіцяли хороший гонорар, а натомість заплатили якісь копійки, які ще довелося довго вибивати.
Повернемося до теми інституту. Коли Ви приїжджаєте з відрядження, чи телефонуєте комусь із одногрупників-однокурсників? Чи є поміж ними ті, кому б хотілося вилити душу?
Зазвичай після інституту люди роз’їжджаються по всій країні, і з кимось обривається зв’язок. Часом вони проявляють якусь активність у соцмережах. Але це не ті люди, з якими я бачуся. Ба більше, приїжджаючи з відрядження, я готуюся до наступного, а не шукаю, з ким би побачитися чи поділитися одкровеннями. Вважаю, що не має хтось, хіба окрім психотерапевта, перейматися за мене та вислуховувати: я ж сам обрав цю роботу. Зрештою, я навмисно відштовхую людей від себе, а інколи й підсвідомо.
Обираючи роботу воєнкора, ти розумієш, що часом потрібно чимось жертвувати. Не всі воєнкори так роблять: у когось є дружина, сім’я, у когось — друзі та паб. Поза роботою я лише зустрічаюся з колегами, з якими можна на одній хвилі обговорити побачене.
Тому з інституту, на жаль, не залишилося друзів. Хоча, звісно, пишуть одногрупники, однокурсники, коли бачать мої матеріали. Чимало з них писали, коли я отримав поранення, і це було приємно.
Ставлення до термінів та документалістики
В одному з інтерв’ю Ви сказали, що краще, аби Вас представляли «цивільним журналістом, який висвітлює бойові дії». А якщо все-таки говорити про загальні терміни, то який із них — «воєнкор», «журналіст», «репортер» — Вам ближче?
На день військового журналіста мене і військові, і цивільні засипали вітаннями, побажаннями, вдячністю. Якщо раніше, ще до великої війни, я пручався і сварився за це, то зараз не реагую.
Військовий журналіст — апріорі людина в формі. Воєнний журналіст — той, що висвітлює війни. Я ж вважаю себе цивільним журналістом, який інформує суспільство, передає інформацію з точки А в точку Б. Тим паче до великої війни я чергував відрядження в зону бойових дій та зйомки поза нею, у парламенті наприклад.
Останній рік я знімав лише війну, і не на дотичні теми, як-от робота з цивільними в тилу, а виключно бойові дії в зоні ризику. Тому я змирився з тим, що мене називають воєнкором.
А як ставитесь до терміну «відеограф»?
Цей термін вдало визначає журналіста, який водночас є оператором, режисером, продюсером, звукорежисером і аналітиком. Така собі людина-оркестр.
Я міг би назвати себе відеографом, якби не ще один нюанс. Я не лише включаюся в прямі ефіри, а й фотографую та пишу тексти на сайт. Ще й сам собі водій. Мені легше самому зробити, ніж витрачати сили на пояснення та нести відповідальність за когось.
Чи досвід, який Ви пережили за останній рік, спонукає Вас займатися документалістикою?
Перші пів року я вважав, що найдієвіша журналістика — це новини з поля: вони добре цитувалися у світі й дозволяли європейцям потрапити в це середовище. А зараз, я думаю, найважливіше — знімати людські історії: вони підштовхують аудиторію більше перейматися. А отже, тема війни залишатиметься на порядку денному й не затихатиме.
У мене багато історій з війни, які змушують сміятися, плакати та не виходять з голови. Часом мені кажуть: «Слухай, напиши книжку / зніми про це документальний фільм». Напевно, книжка чи фільм від журналіста, який з поля розповідає про війну, був би прибутковим Але чи сповна ми переварили ті емоції, щоб подавати це людям? Чи переоцінили ми пережите?
Ні, ніхто поки не зрозумів. Не зрозумів, чому одні пішли воювати, а інші не захотіли. Ми самі не знаємо, чому це робимо, так спробуємо відповісти комусь іншому? Ні. І я вважаю, що ще рано писати, принаймні мені. По-перше, я ще не осмислив те, що відбулося. А по-друге, ще ж нічого не завершилося.
У будь-якому разі для документування є репортерство. Все, що знято моїм фотоапаратом, є унікальним. Це те, що залишиться в архіві та з чого буде можна робити фільми. Але стрічка має переосмислювати, як ми житимемо далі, як будемо відбудовувати та розвиватися, а не просто розповідати про події.
Про важливість напарника
Одного разу Ви поїхали на півтора місяця у зону бойових дій. Як я розумію, знімальні групи телеканалів їдуть у відрядження щонайбільше на три-чотири дні, а потім повертаються з матеріалами. Хто ще, як і Ви, півтора місяця може працювати?
Ні, не так. На «1+1», здається, одна команда замінює іншу щодватижні. До того ж їхні знімальні групи роз’їжджаються у різні напрямки.
Мстислав Чернов і Євген Малолєтка весь час у роз’їздах. Але у нас різні досвіди: я працюю виключно з боями, з військами, а вони здебільшого з цивільними у зоні бойових дій.
Ми не раз були на одних і тих же зйомках з кореспондентами з «1+1», «Інтера», ICTV. Вони працюють з тими ж контактами у війську, що й ми, просто їхньої роботи не помітно через телемарафон, який мало хто дивиться.
Ви працюєте сам?
Ні, з напарником-фотографом Сергієм Нужненком.
Чи допомагає він Вам виконувати Вашу роботу?
Під час цієї війни я кілька разів їздив сам, одного разу — на місяць. Виявилося, дах швидше летить, коли ти сам. Коли вас двоє, то ви стримуєте один одного.
Одного разу ми з Сергієм прибули у Врубівку й чекали пресофіцера. Перша моя помилка — я не вийшов з машини, а продовжував сидіти за кермом. Навіть коли почали летіти снаряди, я, звиклий до обстрілів, усе ще сидів та курив у машині. Мій напарник вибіг, стрибнув під авто, а у мене жодної реакції. Біля нас впав другий снаряд, а я лише подумав: «Ой, напевно, треба познімати».
Мій напарник нагримав на мене через мою неадекватну реакцію. Адже коли у тебе немає контрольованого страху, то можеш або загинути, або отримати поранення, або когось підставити своїм дурним вчинком. Це сигнал, що треба їхати з війни. Тому ми ще кілька днів там попрацювали та поїхали в Київ. Більше я так не робив.
Буває, і я стримую напарника, коли він каже: «Ой, я не зняв, як від мене через 20 метрів упав снаряд». І ти розумієш: час додому. А коли ти сам, то цього не помічаєш.
Про зважування ризиків
Ви не раз писали про те, що підтримуєте особисті контакти з військовими. Вони можуть зателефонувати Вам щодо ексклюзиву, а Ви своєю чергою — зірватися й поїхати. Як на це реагує керівництво Радіо Свобода?
Радіо Свобода повністю контролює наше переміщення. Ми відмовилися від GPS-трекерів, бо це небезпечно. Але щоранку перед виїздом ми звітуємо нашому продюсеру. Той передає інформацію нашому керівництву, а те своєю чергою у Прагу. Про повернення з відрядження теж повідомляємо. Якщо не виходимо на зв’язок, нас починають шукати. Таке трапилося раз, коли ми поїхали в Сєвєродонецьк з Силами спецоперацій.
Військові можуть повідомити мене про щось цікаве у будь-який момент. Перед поїздкою я пишу пресофіцеру офіційно і повідомляю, що сьогодні працюватиму у них. Зазвичай він позитивно реагує і лише запитує, чи я розберуся. Командири бригад знають, хто я і як працюю, тому довіряють.
Часом доводиться виключно через пресслужбу оформлювати низку паперів, щоб потрапити у максимально актуальні місця. Однак для мене важливо відповідати на інформаційний запит суспільства. Наприклад, у соцмережах обурюються «чому про це ніхто не розповідає?». І я розумію, що треба за це взятися. Наприклад, коли заговорили: «все, Сєвєродонецьк здали, наші в оточенні», я поїхав до цього міста й показав, що там ще тривають бої.
Щоразу, коли надходить пропозиція від військових, я зважую ризики. Не раз я відмовлявся від поїздок. Наприклад, коли мені пропонували поїхати на танку і познімати, як він напряму стріляє по російських військах (там контакт може бути в 50 м), я сказав: «Ви що (крутить біля скроні)? Я ж не вернуся». Це був невиправданий ризик. Але коли я можу поїхати на передові позиції, а там є укриття, то чому б ні?
Та ризик все ж величезний. Чи було у Вас відчуття, що аудиторія недооцінила Ваше відео?
Були думки, що мою роботу недооцінюють. Приїжджаєш кудись, а тебе називають «стерв’ятником, який прибув за сенсацією». Подеколи від військових чуєш: «Та ви, журналісти, нічого не можете». Але наше завдання — це витерпіти, вислухати та удавано погодитися з твердженням. Через годину тобі дають інтерв’ю і плачуть на камеру.
Інколи мені здавалося, що деякі речі, навпаки, переоцінені. Наприклад, коли кажуть: «Ніхто не зняв би так, як ти». Але це звичайна репортерська робота: кожен би зумів, якби усвідомив, що робити.
Про підтримку редакції
Як про Вас дбає Ваше медіа?
Редакція забезпечила мене на 99,9 %: йдеться про техніку, зв’язок, авто. А одна десята відсотка — це докуплені мною дрібниці, як-от наколінники. Редакція завжди цікавиться, що мені ще потрібно, і розуміє, що моя робота приносить користь.
Радіо Свобода важлива цитованість інформації, а її приносить тільки ексклюзив. Я залюбки його дістану. Коли, наприклад, Reuters просить у нас відео, щоб розповсюдити його по всьому світу, — оце результат нашої роботи. Тому редакція відповідно і реагує.
До того ж я сам дбаю про необхідне. Пригадую, на початку великої війни бракувало палива. Коли ми їхали з Максом Левіним його автомобілем, у нас було обмаль бензину про запас — усього 10 літрів. Був ризик, що машина заглохне посеред поля в зоні бойових дій і все… Після того я закупив каністри в автомобіль. Тепер вожу з собою 90 літрів палива. Вистачить проїхати з Луганська до Львова без дозаправки.
Перші 10 днів війни загалом навчили, що треба заздалегідь запастися їжею, покласти в машину запасні деталі, ключі, інструмент, яким можна перерізати бар’єр на дорозі, як-от обвалене дерево, та продумати, як будеш заправлятися.
Після кожного відрядження я щось докуповую. Наприклад, одного разу ми раптово потрапили під масштабний обстріл, а поруч жодного окопу. Після того поставив в машину маленьку саперну лопатку, яку можна на пояс вчепити.
Ми готові з моїм напарником жити автономно в машині 7 діб. Якщо ти потрапляєш в оточення, тобі треба якось протриматися до евакуації. Отже, потрібно подбати заздалегідь про зв’язок та електроенергію.
Треба розуміти: хоч військові — твої друзі, вони дбатимуть про свій підрозділ і бойове завдання, і аж ніяк про людей у синіх бронежилетах.
Відзняті матеріали надсилаєте до Києва того ж дня? Скільки часу йде на монтаж?
Новинний кількахвилинний сюжет монтую за пів години та відразу присилаю з текстівкою у редакцію. Там тільки титри роблять. На зйомку більшого сюжету потрібно кілька днів. Якщо його запланована тривалість — 15 хвилин, то беру на монтаж 2–3 години від сили, а далі здаю за тією ж процедурою.
Зрідка роблю великі історії. У цьому разі часу, звісно, потрібно більше.
Більше ніж журналістика
Минулого року стали лауреатом конкурсу «Честь професії» — у номінації «Найкраще висвітлення резонансної події». Скажіть, що для Вас значать професійні відзнаки?
«Честь професії» — це можливість привернути увагу до того, що ти робиш, та підкріпити вартість своїх матеріалів. Разом з тим, професійна відзнака — це відповідальність: ти стаєш більш публічним, а отже, маєш ще більш якісно підходити до своєї роботи.
У перші дні великої війни ми з Максом Левіним часто обговорювали: немає значення, чи заблокували твоє відео, хто його подивився, скільки переглядів воно набрало; важливо охопити ділянку своєї роботи. Одні колеги охопили Харківщину, другі — інший регіон, аби ми якнайякісніше показали цю війну світові.
Для мене, мабуть, найцінніша нагорода, хоч вона не професійна — життя, які ми з напарником врятували. Ми вивезли з розбитого села Тетерівського його останнього жителя — 90-річного дідуся. Евакуювали кілька сімей з Бородянки. Підвезли жінку, яка йшла з Бучі у бік Малина. Ці та інші історії лишаються поза кадром, але про них нагадують привітальні листівки на кожне християнське свято у вайбері. Їх пишуть врятовані. Вони живі. А могло бути інакше.
Спільнота
У деяких журналістів, які готували репортажі зі звільненого Херсона торік у листопаді, виникли проблеми з акредитацією. Чи тепер є пояснення діям влади?
У мене акредитацію не забрали, а у всіх колег, з якими я майже одночасно заїхав у місто, — так. Гадаю, нас просто використали для того, щоб ми підняли скандал.
Це був перший випадок, коли воєнкори як спільнота показали свою єдність?
Ні. У нас у фейсбуці та Signal є група «Повстанці» для воєнкорів, які працюють дуже давно. У нас є прямий контакт з Головнокомандувачем ЗСУ, з командувачами напрямків. Але часто нам надходили різні недолугі вказівки від влади. Ми ж щоразу намагались обговорювати ці питання.
З Херсоном була схожа ситуація. Попри те, що інша медіаспільнота підняла розголос, мене запрошували в Офіс Президента для обговорення. Але я тоді був у зоні бойових дій, тому делегували мого колегу з Радіо Свобода. Пам’ятаю, ми склали список наших побажань, і він був озвучений. Це пішло в нікуди, але принаймні з нами вийшли на діалог.
У будь-якому разі кожен із нас має контакти та доносить потрібну інформацію, яку ми попередньо обговорюємо всередині спільноти. Ми чудово розуміємо, як працюють державні процеси, Збройні сили України зокрема, і що для кожної ситуації треба знайти підхід. Не обов’язково все має оприлюднюватися. Публічність — це крайнощі.
До великої війни ми планували видати книжку «13 друзів-воєнкорів». Серед авторів був Саша Махов, і він свою частину як відповідальний журналіст написав. Книжку мав публікувати «Човен», але вона так і не вийшла в люди: половина авторів відмовилася писати далі, адже все, що було до того, — це інша історія.
Яке Ваше бачення якісного висвітлення війни?
У нас акредитовано на війну понад 10 тисяч українських та іноземних журналістів. Гадаю, сотня порядних українських журналістів точно знайдеться. Кожен у своїй площині може робити по одному матеріалу на тиждень, щоб тема війни не згасала. Однак цей матеріал має бути добре підготовленим, обдуманим, з історією, з драматургією.
Цитувати штаб або відзняти сюжет «тут стріляють, а наші воюють» — це вже було. До чого це призвело? До сухої щоденної статистики «Сьогодні на фронті один боєць загинув, двоє поранені». А повномасштабне вторгнення все одно сталося. Не можна це перетворювати на статистику, бо тоді заморозиться конфлікт, затихне тема, а через 10 років, набравши сил, мобілізувавши своїх нових бійців, Росія знову піде в наступ.
Тому, гадаю, висвітлення війни — це насамперед про відповідальність. Вона не в тому, щоб тричі на день повідомляти про стан справ на війні, а в тому, щоб робити матеріали, які триматимуть в тонусі й українське суспільство, і світову спільноту.
Головне фото: інстаграм-сторінка Мар’яна Кушніра