«Чому я раніше не вивчив англійську?», — напевне, запитували себе деякі медійники після 24 лютого. І річ не лише у вакансіях, де одна із найпоширеніших вимог — англійська на Advanced рівні, а й у прагненні донести правду до іноземної аудиторії хоча б через Twitter. Та й тим журналістам, які попри війну лишились у штаті, доводиться читати та аналізувати матеріали світових медіа про війну, а також переказувати найважливіші із них для українців. І помилок в перекладі, які можуть спотворити зміст, припуститись легко, якщо надто довіряєш Google Перекладачу та маєш обмаль часу.
Проте вчитись писати англійською не запізно, тим паче журналістський текст — не літературний твір: він не має демонструвати, наскільки тонко його автор відчуває мову. На думку героїнь цього матеріалу — медійниць, які співпрацюють із західними медіа та англомовними українськими виданнями, важливіше вміти:
- знаходити історії у своїй країні та сприймати їх очима іноземця, а також пітчити ідеї у листуванні
- дотримуватись структури обраного видання
- викладати лаконічно факти
Але до рівня «пишу, як носій мови» треба прагнути, аби аудиторія довіряла кваліфікації й впевненості журналіста не лише в тому, що він говорить, а і як, вважає Жанна Безп’ятчук, кореспондентка BBC News Україна. «Однак, ця мета немов вічна, недосяжна лінія обрію, яка тебе наснажує і спрямовує», — додає вона.
А який шлях до цієї «лінії» проходять українські журналістки — далі у тексті.
З чого все почалось
Значущим етапом у своїй мовній подорожі Жанна вважає університетський період. Спочатку вона вивчала політологію в Києво-Могилянській академії, де деякі курси викладались англійською. Як наслідок — низка прочитаних англомовних джерел та опанування академічного письма. Далі вступ на магістерську програму Erasmus Mundus з журналістики, на якій навчання проводилося повністю англійською. Потрапивши до інтернаціональної групи, Жанна зрозуміла, що їй доведеться чимало працювати.
«Наша група нараховувала понад 30 людей. Приблизно половину становили студенти, для яких англійська була рідною чи другою з дитинства, тож висловлювались вони нею не вагаючись. В іншій половині переважали ті, хто говорив англійською більшу частину свого життя. Мій рівень мови не дотягував до середньостатистичного в групі, і я постаралась виправити це якнайшвидше. Вслухалась в те, як носії мови висловлюють думки, повторювала за ними, аби зробити свою англійську більш натуральною, читала літературу та переглядала фільми без перекладу», — пригадує вона.
Після Erasmus Mundus Жанна працевлаштувалась в журнал «Український тиждень», де і вийшли її перші тексти англійською.
Оксана Гриценко, яка зараз співпрацює з The Wall Street Journal, теж навчалася на політології в Києво-Могилянській академії. Зізнається, незвично було відвідувати 10 пар англійської щотижня та виконувати купу домашніх завдань після сільської школи, де на цей предмет виділяли один урок на тиждень. Хоча п’ятірку одержати не вдавалось, все ж зусилля конвертувались у знання.
«Вже навчаючись на магістеріумі з журналістики в академії, де до нас приєдналися випускники інших університетів, я зрозуміла: моя англійська достатньо хороша, щоб відразу почати працювати в міжнародному інформагентстві. Тому, з англомовною журналістикою я познайомилась ще у 2003 році, коли влаштувалась на стажування в Associated Press. Завдяки цьому я навчилась швидко діставати потрібну інформацію та використовувати англійську як робочу мову», — каже Оксана.
Однак якщо в університеті з англійською не склалось, це не означає, що ідеальний час втрачено. Це підтверджує досвід Марії Варєнікової, керівниці банківського відділення в минулому, яка нині пише для New York Times. Її знайомство з англомовною журналістикою сталось у 2014 році, на початку війни, коли їй запропонували попрацювати фіксеркою для іноземних журналістів. Ті терміново шукали заміну перекладачці, яка не з’явилась, тож досвідченість людини їх хвилювала менше. Англійську Марія трохи знала завдяки приватним заняттям, які вона відвідувала ще в старших класах.
«Бентежилась, коли вперше працювала фіксеркою. Поміж журналістів були канадці, яких я розуміла нормально, та один британець, чиє мовлення не могла розібрати. Однак, порозумітись з героями та перекласти їхні висловлювання англійською було важливішим, аніж вловити все, що кажуть журналісти. Того лексичного запасу, який я мала на той час, виявилось достатньо, адже люди говорили про життя, а не обговорювали специфічні теми, — зазначає Марія. — І відтоді все закрутилось. Постійне листування та живе спілкування з іноземними журналістами стало вагомою частиною мого життя. Я настільки глибоко занурилась в англомовне середовище, що його виявилось забагато. Подеколи сумувала за українською, тому дзвонила до мами та просила поговорити зі мною».
Вероніка Мелкозерова, виконавча редакторка The New Voice of Ukraine (англомовної версії сайту НВ), вивчала англійську в школі й на курсах у КНУ імені Тараса Шевченка. Та найбільше їй допомогла практика: «У 2015 році я працевлаштувалась у Kyiv Post. До того моменту я не розвивала письмову англійську, однак редакція дала мені шанс навчитись. Мучились з моєю англійською довго. Але згодом я ставала все кращою».
З чим буває складно
Для носіїв української звично мати справу з трьома часами, міняти місцями члени речення та не перейматись через написання навіть вперше почутих слів. Англійська через свою належність до іншої мовної групи працює трохи інакше: часів учетверо більше, зміна послідовності членів речення впливає на його зміст, а правопис слів не збігається з їхнім звучанням. Останнє якраз спантеличує Оксану Гриценко: «В англійській орфографії складно відстежити якусь логіку, можна хіба що запам’ятати, як пишеться те чи інше слово».
Що для Оксани, що для Вероніки, попри знання правил, однією із найскладніших тем в англійській є вживання артиклів. Роль цих слів — допомагати мовцям розрізняти, яка інформація нова, а яка доповнює дані про вже відомий об’єкт. В українській мові артиклів немає, оскільки носії покладаються на контекст, а також на вказівні та неозначені займенники. «Наскільки я знаю, людям, у чиїх мовах присутні артиклі, значно легше з артиклями в англійській, ніж нам, українцям», — зазначає Оксана.
Окрім відмінностей в граматичних аспектах, журналісти стикаються з лексичними викликами: як перекласти англійською поняття, які не дуже знайомі для західної аудиторії?
«Фейкові референдуми, які відбулись нещодавно на тимчасово окупованих територіях України, нічого спільного зі справжнім волевиявленням не мають. На BBC це словосполучення переклали як discredited (позбавлені довіри) або self-styled (самозвані) referendums. Паралельно редакція використовувала прикметник “sham” (вдаваний), але він більш жорсткий та оціночний порівняно з двома попередніми. Існують ще варіанти fake referendums та pseudo-referendums. Часом трапляється так, що емоційно забарвлені слова в англійській мові — більш влучні відповідники до українських висловів. Та все ж у медіадискурсі надають перевагу нейтральній лексиці, а от емоційні вислови більш прийнятні для цитат», — зазначає Жанна Безп’ятчук.
На думку Оксани, лише прямий переклад назв, як-от Євромайдан (або Революція Гідності), мало що скаже аудиторії, якщо їх не пояснити хоча б одним реченням: що то були за масові протести, проти кого, чому та коли. «А якщо сумніваєтесь щодо якогось слова, то краще порадьтеся з людиною, для якої англійська рідна», — додає вона.
Часом журналістам складно перемикатись з рідної мови на іноземну та навпаки. Марія Варєнікова стикнулась з тим, що деякі висловлювання, притаманні англійській, переходять в її українську. Це вона спостерігає й у своїх знайомих колег, які працюють із західними медіа. «Наприклад, я говорю «він звучить як» («he sounds like»), коли хочу розповісти, що людина своїми вчинками чи висловлюваннями справляє враження, наприклад, впевненої в собі людини. Розумію, що в українській мові так не говорять, але не уявляю, як сказати інакше», — каже вона.
Хто і що допомагає писати краще
Співпраця з англомовними редакторами — це ключовий чинник, який допомагає поліпшити письмову англійську. Журналіст може порівняти оригінальний текст з відредагованою версією та побачити, що саме було змінено, а отже, надалі знатиме, які фрази більш доречні, та не припускатиметься тих же помилок знову. Наприклад, Вероніка Мелкозерова як тільки почала писати для англомовних медіа, зрозуміла, що краще відходити від «радянської англійської»: пасивного стану, довгих речень тощо.
Та деякі хиби у тексті можна помітити ще до редакторського втручання, якщо скористатись програмами перевірки орфографії, пунктуації та граматики. Адже журналіст може помилятись не стільки через незнання чергового винятку із правил, скільки через авторську сліпоту. До того ж медійники часто ведуть ділову переписку з іноземними спікерами, і у цьому разі їм доводиться розраховувати лише на себе.
Одним із найпопулярніших сервісів-«коректорів» є Grammarly: щодня ним користується 30 мільйонів людей. Його безплатна версія виправляє правопис, допомагає з пунктуацією та показує, наскільки текст чіткий й захопливий. Преміум-версія підказує, як перебудувати речення, щоб воно звучало краще й відповідало вимогам обраного тону, та перевіряє текст на плагіат. На думку Оксани Гриценко, Grammarly — непоганий ресурс, але після нього треба вичитувати текст: програма ставить зайві артиклі. А от з вичиткою їй допомагає коректор мови в Google Docs.
Вероніка Мелкозерова радить користуватись перевіреним лексичним лайфхаком: «Аби дізнатись, чи ви підібрали правильне слово — загугліть його та відкрийте зображення».
Марія Варєнікова пише й редагує лише у Microsoft Word через брак часу. «Коли у тебе максимум дві години, щоб сформулювати суть і зібрати цитати спікерів, то вже не до скрупульозної перевірки ком», — зауважує вона.
Але навіть найпрогресивніша програма навряд чи впорається з правописом імен та прізвищ, а це саме те, що хвилює західних редакторів. «В перенесенні українських імен та прізвищ на англійську досі немає консенсусу. Транслітерація наших імен в закордонних паспортах (наприклад, Iaroslav, Nataliia) англомовних людей часом лякає», — каже Оксана.
Що читати англійською
Жанну Безп’ятчук дивує «хірургічна точність» англійської: її носії вміють двома словами передати суть того, що українці вмістили б у 10–20 слів. «Саме влучність висловлювань, як на мене, свідчить про те, що людина опанувала англійську на рівні тих, хто користується нею з дитинства. Це досягається через практику, особливо через читання медіатекстів, адже ті націлені на лаконічність, чіткість і ясність. Саме в медіадискурсі англійська розквітає у всій своїй красі», — переконана журналістка. Сама ж вона захоплюється тим, як вправно пишуть представники foreign correspondence BBC, зокрема Пол Адамс (Paul Adams), Сара Рейнсфорд (Sarah Rainsford), Стів Розенберг (Steve Rosenberg), Орла Герін (Orla Guerin), Ендрю Хардінг (Andrew Harding).
Оксані Гриценко до вподоби стиль журналу The Economist, де короткими текстами та простою мовою пояснюють дуже складні речі. А ще — там не вказують авторів. І річ не лише в тому, що над матеріалом може працювати група людей. Видання надає авторам змогу говорити голосом колективу, який, за його філософією, важливіший, ніж вираження індивідуальності окремих журналістів.
«Мені англомовна журналістика імпонує тим, що тексти не містять зайвих слів та загальновідомих знань. А в українськомовних статтях «вода» та надмір художніх засобів — це чомусь поширена проблема. І стосується вона не лише журналістів, які через жорсткі дедлайни та постійні стреси не помічають, коли їх «заносить». Редактор теж має слідкувати за текстом», — каже Оксана.
«Менше слів й більше смислу» — так характеризує англомовну журналістику Вероніка Мелкозерова, яка теж любить читати The Economist, а також The New Yorker та The Atlantic.
За словами Марії Варєнікової, один із її найулюбленіших форматів в англомовній журналістиці, зокрема у New York Times — dispatch. Це розповідь про певне місце та пов’язані з ним людські сподівання, страхи та історії. Наприклад, читач може дізнатись, що відбувається зараз з таїландським печерним комплексом Тхам-Луанґ, звідки 4 роки тому врятували 12 дітей та їхнього футбольного тренера. «Dispatches привертають увагу своєю простотою та поетичністю. У цих текстах немає такої прив’язки до стандартів, як у новинах, з якими я власне і працюю», — зазначає Марія.
Але які б видання журналіст не читав, він має робити це регулярно. Це стосується і письма, і аудіювання. І найважливіше — варто реалістично оцінювати свої можливості, не сприймати вивчення мови як насилля над собою та не боятись помилок.
Фото надані героїнями матеріалу
Головне зображення: Pixabay/BiljaST