Багато українських журналістів, які зараз працюють на фронті, не мали досвіду у воєнній журналістиці до 24 лютого. Христина Бердинських — українська журналістка видання НВ, переможниця багатьох конкурсів з 14-річним досвідом в політичній журналістиці. Після повномасштабного вторгнення Христина стала висвітлювати події на війні і за 7 місяців попрацювала у 9 областях України.
Про те, як вона без попереднього досвіду готує репортажі з фронту та документує воєнні злочини, Христина розповіла для Комісії з журналістської етики. Публікуємо нотатки з її лекції.
Що журналісту потрібно, щоби працювати на війні
У більшості українських університетів немає такого предмету як воєнна журналістика. Як правило, українські журналісти, які працюють на фронті, навчилися цьому на практиці.
«Коли почала працювати, у мене не було якогось бекграунду для роботи з такими темами Мій рецепт в тому, щоб просто описувати те, що бачиш або відчуваєш на фронті, вчитися спостерігати та бачити деталі», — розповідає Христина Бердинських.
Для того, щоб навчитися робити воєнні репортажі, Христина рекомендує звернути увагу на матеріали українських та іноземних колег. Наразі багато західних журналістів із топових видань, таких як Guardian, New York Times, Washington Post, майже щодня випускають репортажі, в тому числі, безпосередньо з зони бойових дій.
Під час роботи необхідно дбати про безпеку — оцінювати ризик і не їхати на передові позиції, не маючи відповідного досвіду. Якщо починаються обстріли — їхати у безпечне місце. Краще також пройти курс першої медичної допомоги.
«Для мене питання безпеки є надзвичайно важливим. Коли ми працювали в селі Херсонської області, почався обстріл і нам довелося втікати до іншого населеного пункту.Там ми теж змогли попрацювати всього годину і знову поїхали в більш безпечне місце», — розповідає Христина.
Акредитація та порядок роботи на воєнних об’єктах
Акредитацію можна отримати через Міністерство оборони України, надіславши документи від редакції. Отриманий допуск потрібно буде показувати при перетині блокпостів. Більш суворими є правила доступу на певні воєнні об’єкти та на першу лінію фронту, де може бути необхідним дозвіл військового командира.
Тому краще заздалегідь зателефонувати прес-офіцеру і пояснити, яка саме інформація потрібна. Часто журналістам надають супровід, завдяки чому легше знайти дорогу на певну територію.
Як бути з чутливими темами
Дуже важливо не приховувати реальність, адже, на жаль, вона така, яка є. Звісно, це може когось травмувати, але світ має знати, що насправді відбувається в Україні. В той же час, потрібно берегти психіку одне одного і етично підходити до висвітлення чутливих тем.
«Коли ми потрапили в Бучу після звільнення, побачили, які жахливі речі там відбувалися. Ми приїхали на майданчик, на якому булопʼять спалених тіл. Не можна було навіть визначити, кому належить одне з них, дитині чи маленькій жінці. Ту фотографію ми не опублікували в репортажі, але я написала цю історію в статті», — розповідає Христина Бердинських.
Також важливо нічого не домислювати, адже реальність може виявитись зовсім іншою. Краще мати менш гучний заголовок і не писати надто обнадійливі речі, але подати інформацію максимально обʼєктивно.
«Коли я планувала свій другий візит до Харкова в червні, мені хотілося зробити репортаж про те, як місто повертається до нормального життя. Я поїхала з думкою про те, як напишу про відкриття закладів та магазинів. Але коли я приїхала, то побачила, що писати про повернення до нормального життя надто рано — за два дні там померло чотири людини і безпекова ситуація мала тенденцію до погіршення. Тому репортаж у мене був про цей контраст», — поділилася Христина.
Як брати інтерв’ю у постраждалих людей
Якщо людина відкрита до розмови, то вона сама буде розповідати про те, що з нею сталося за місяці війни. Краще ставитипрості запитання, на які легше відповісти.
«Люди, які були позбавлені звʼязку та не мали жодної інформації під час окупації, самі виходили назустріч нам, щоб розповісти ці жахливі історії. Після звільнення Бучі під проводом МВС туди приїхало одночасно понад 100 журналістів, і у мене виникло питання, як працювати на місцевості з такою кількістю колег. Проте виявилося, що там відбувалися настільки жахливі речі, що історій вистачить на всіх», — розповідає Христина.
Перед інтерв’ю з малолітньою дитиною (до 14 років) необхідно спитати згоду батьків чи опікуна. Якщо дитині виповнилося 14 років, вона може давати коментарі без згоди батьків, але якщо там є чутлива інформація, то потрібна присутність учителя або психолога.
«Моїм другим матеріалом під час війни був репортаж про поранених дітей у лікарні Охматдит. Це був професійний виклик, адже я не знала, як висвітлювати такі соціальні теми і ніколи не бачила такої кількості поранених дітей. Для мене найголовнішим було не травмувати психіку дітей, адже вони і так знаходяться у важкій ситуації. Перед розмовою з кожною дитиною я питала згоду батьків та лікарів. Історію того, як було отримано поранення, я питала у дорослих, а дитині ставиланайпростіші запитання: ким ти хочеш бути, які книжки любиш», — ділиться Христина Бердинських.
Також дуже важливо не проєктувати під час розмови, що хочеш почути і побачити. Інколи те, що розповідає людина, може виявитись дуже неочікуваним.
«Під час поїздки у Запорізьку область, де приймають біженців, мою увагу привернула жінка з двома підлітками. У них було дуже багато речей, а також кавун. Я дуже здивувалася цьому, тому підійшла до цієї родини і почала розмову. З’ясувалося, що ці люди приїхали з Маріуполя, де перебували понад 6 місяців. Я вже не знала, що питати, тому просто запитала про життя в Маріуполі. І тут 15-річна дівчинка одразу підняла футболку і показала шрам від кульового поранення, яке отримала у квітні. Коли сім’я поїхала за гуманітарною допомогою, машина потрапила під обстріл», — розповідає Христина.
Це показує, що питання, приготоване навіть за хвилину до розмови, може виявитися недоречним. Тому, краще, щоб кожне наступне запитання випливало з попередньої відповіді.
Розмови з військовими
Поставивши найпростіші питання про проблеми на фронті, необхідні речі та кількість зброї, можна отримати зовсім не ті відповіді, які хочеться чути багатьом. Можуть розповісти про неприємні ситуації, що відкривають проблеми, про які необхідно знати суспільству. У таких випадках можна запропонувати поспілкуватися анонімно, щоб у військового не було проблем «нагорі».
«Коли я спілкувалася з військовими на Донбасі, вони розповіли, що протягом довгого часу не було ротації. Люди намагалися виконувати бойові завдання, але були дуже втомлені», — розповідає Христина.
Чому необхідно висвітлювати війну
Уже вісім місяців війна — це те, чим живе наша країна. Потрібно намагатися бути ближчими до реальності і розповідати правду людям, а не лише те, що піднімає бойовий дух. Лише так можна зберегти довіру до свого медіа і довіру одне до одного.
З часом люди звикають до страшних реалій війни і менше читають про події на фронті. Вони уже знають, як виглядає зруйнований будинок, рятувальні служби, що розбирають завали, поранені люди. Незважаючи на те, чи є до таких історій інтерес, їх потрібно розповідати, тому що це дозволяє дізнатись правду людям з усього світу. Тільки так ці події можна задокументувати і залишити їх у пам’яті людства назавжди.
Фото з фейсбук-профілю Христини Бердинських