Засоби масової інформації не просто тримають інформаційний фронт, вони ще й формують суспільну думку, створюють дискурс і впливають на прийняття рішень посадовими особами. Про те, як зростало українське емансиповане суспільство і як медіа сприяли дотриманню прав жінок розповіла кандидатка філософських наук, головна редакторка експертного ресурсу «Гендер в деталях» Тамара Злобіна в межах Гендерного Медіафоруму, проведеного Волинським прес-клубом за підтримки Центру журналістської солідарності НСЖУ у Львові.
Феміністичний стереотип зламано
— Існує така теза, я би сказала, що це навіть феміністичний стереотип, що під час війни обов’язково мають посилитися консервативні тенденції, має запанувати патріархат. Адже чоловіки стають воїнами, а жінки — вразливими жертвами, яких захищають. Це, начебто, мало закріплювати традиційні гендерні ролі, і навіть якщо в суспільстві була емансипація, то вона має зменшитися чи відкотитися назад. Але цей прогноз не справджується в Україні.
Зазвичай цей відкат стається після війни, а не під час неї. Наприклад, після Другої світової війни справді 50-і роки у США були значно консервативніші, ніж 30-40-і. У радянському союзі жінки мусили приховувати, що вони були на фронті, адже до них було погане ставлення.
Однак у XXI столітті процеси відбуваються інакше, мають іншу логіку. Вони можуть мати локальні особливості.
Чоловічі і жіночі образи Євромайдану
Революція Гідності — важлива відправна точка для сучасного стану розвитку суспільства.
Під час Євромайдану гендерні стереотипи проявилися у всій красі. Чоловіки мали бути на барикадах, а жінки — на кухні. Це два основні сюжети, які дуже любили ЗМІ. От вони приїжджали на Майдан, знімали красиві картинки: палає на барикадах, чоловіки кидають запальні коктейлі, а жінки на кухні щось нарізають. Такі стереотипи множилися і створювалося уявлення, що чоловіки роблять революцію, а жінки їм допомагають. Моя колега Тамара Марценюк збирала різні приклади гендерного абсурду під час Майдану і зберегла фотографію оголошення: «Жінки, поприбирайте. Чоловікам-революціонерам буде приємно».
Цей гендерний поділ існував лише на рівні дискурсу, тобто на рівні того, як люди говорили про реальність, як вони бачили цю реальність, але це не означає, що реальність такою була. Гендерні стереотипи процвітали, але були жінки і чоловіки, які в них не вписувалися.
Не всі чоловіки були на барикадах. Чоловіки працювали і на кухні. Жінки вдавались до силових методів опору. Моя колега Марія Берлінська брала участь у сутичках на Грушевського. Коли активна фаза закінчилася, то чоловіки перестали її пускати за барикади і вона кожен раз з ними сварилася, що вчора вона кидала коктейлі і керувала цілою бригадою, а тепер її не пускають.
Чоловіки і жінки задіювалися в логістиці, юридичних, культурних, освітніх, політичних проєктах, автомайдані. Тобто сам Майдан був набагато глибшим, більшим, багаторівневим явищем, в якому існували далеко не лише барикади і кухні. На Майдані, як і у війні, взаємодіють багато різних процесів. І на всіх цих рівнях і напрямках працювали і працюють чоловіки, і жінки. Ось ця злагоджена співпраця справді важлива.
Конфлікт реальності і дискурсу
У 2014 році ми опинилися в такій ситуації, коли наше публічне поле, наші уявлення про світ відставали від розвитку подій. Тобто емансипована реальність вже існувала, а навички її побачити, вміння про неї говорити коректно у нас ще не було. 2014 рік — це рік конфлікту реальності і дискурсу.
Дискурс — це наші уявлення про світ, в якому ми живемо, спосіб, у який ми говоримо про ситуацію, про реальність, як саме ми її описуємо, якими поняттями для цього користуємося.
Дискурс не встигав за реальністю, бо вона швидше емансипувалася. На щастя, після 2014 року дискурс також почав підтягуватися. Саме завдяки жінкам. Активні жінки (волонтерки, бійчині), які, в буквальному розумінні, рятували країну, займалися важливою державною справою, стикалися в своїй діяльності з сексизмом.
Наприклад, коли волонтерки хотіли організувати стрільби для добровольчого батальйону, а командир військової частини їм заявляв, що він «баб на полігон не пустить». Це була дуже сильна напруга. Тому що з одного боку є волонтерки добровольчого батальйону, які вже воюють, які самоорганізувалися, щоб вчити інших добровольців, а з іншого боку є пострадянський корумпований командир частини, який ще й вихваляється своїм сексизмом. У цих скандалах громадська думка була на стороні жінок. Було зрозуміло, що сексизм – це погано, що не адекватно і шкодить спільній справі.
Ось так ми активно почали говорити про гендерну рівність. Десь зі скрипом. Редактори видань говорили, що це не важливо, не на часі. Але реальність змінювалася.
Я, як гендерна експертка, яка вже 20 років у цій темі, помітила, що цінності фемінізму після Євромайдану значно зросли. Тобто до Євромайдану відбувався ріст, але він був повільним. А після Євромайдану ріст став стрибкоподібний. Це сталося тому, що жінки дуже активно ввійшли в публічне поле як волонтерки, активістки, діячки, і дискурс почав втрачати стереотипи і йти вслід за новою реальністю.
Невидимий батальйон
Волонтерки, які зробили важливі речі для країни, здобули символічний капітал. Вони ставали політикинями, головами громад, мерками, міністерками. Був швидкий соціальний ліфт. Наприклад, Уляна Супрун — це волонтерка Майдану, яка стала міністеркою. Тетяна Ричкова — волонтерка в зоні АТО — стала народною депутаткою. Таких прикладів багато.
А з іншого боку почався низовий рух бійчинь за зміни в армії. В 2014-2015 роках фронт врятували добровольчі батальйони. Пострадянська армія була корумпованою, а добровольчі батальйони її добре струсонули і змусили підтягуватися, змінюватися. Однією з цих змін стало ставлення до жінок.
Виявилося, що жінка, яка має бойову посаду, наприклад, кулеметниця, не може укласти контракт на посаду кулеметниці, тому що це заборонено наказом Міністерства оборони. Бійчинь оформлювали на такі посади, як діловод, психолог чи керівниця польової лазні. Тобто снайперка в документах могла значитися як діловод. Це було принизливо і несправедливо. Це порушувало трудові права жінок, заважало їм просуватися по службі, отримувати належні соціальні виплати. Наприклад, діловод не може отримати бойове поранення. Вона має сидіти в тилу і не може бути на передовій, брати участь в бойових завданнях. Це була величезна проблема, створена саме дискурсом, саме тим, як пострадянські чоловіки військові бачили роль жінки: квітки, кухня, церква.
Довелося бійчиням самоорганізовуватися і провести цілу адвокаційну кампанію, яка називалася «Невидимий батальйон», привертала увагу до служби жінок в армії. Під час кампанії було проведене і соціологічне дослідження, і фотовиставка, і знято фільми. А за цим послідували круглі столи в Міністерстві оборони. В результаті адвокаційна компанія стала успішною і відповідно все змінилося на краще. Наказ Міноборони скасували, жінок почали приймати на бойові посади, а також на навчання на всі спеціальності в профільних військових закладах освіти. Однак, це була маленька перемога в тривалій боротьбі. Перед нами ще довгий шлях.
Важливі зміни на шляху до рівності
Волонтерки створювали нову реальність. Почали публічно говорити про свої проблеми. Внаслідок цього в медіа розпочалися дискусії. І це стало нормою в суспільстві.
Ще один аспект: Революція Гідності була за європейські цінності, за приєднання до Європейського Союзу, а гендерна рівність — одна з цінностей ЄС. До цього можна було апелювати, щоби пришвидшити певні процеси у суспільстві. Наприклад, були прийняті гендерні квоти в списках політичних партій, скасовано список заборонених для жінок професій, активізувався рух за дотримання прав ЛГБТ-людей та організували проведення прайдів у різних містах. Це стало нашою європейською традицією, яка сильно відрізняє Україну від росії. За 8 років навіть у стані війни ми значно прогресували у плані гендерної рівності та дотримання прав ЛГБТ-людей.
На початок повномасштабної війни ми були зовсім іншим суспільством ніж у 2014 році. Більш емансипованим. У нас поменшало стереотипів. І медіа відіграли в цьому значну роль.
Є дві важливі дискурсивні зміни, які допомогли втримати емансипований тон у медіа і не опуститися в стереотипний.
- Введення фемінітивів у правопис. Це тектонічна зміна. Якщо візьмемо словник 1930-го року видання, то побачимо, що фемінітиви є до 60% маскулінітивів. Художниця, лікарка, вчителька з нами давно, але їх радянський режим пізніше повитравлював. Однак активістки, феміністки наполегливо їх вживали у своєму мовленні уже в незалежній Україні. Фемінітиви почали з’являтися в засобах масової інформації. З часом все більше і більше.
Зрештою, у 2019 році Кабінет міністрів схвалив Український правопис у новій редакції, яку розробила Українська національна комісія з питань правопису. Там питання фемінітивів було закріплене. Це був такий символічний жест, який сказав медіа, редакціям, що вживати фемінітиви відповідає нормам правопису, що це не чиясь забаганка, а мовна норма. З того часу фемінітивів у медіа значно побільшало, стало приємно читати новини. Не київський депутат Ольга щось сказала, а київська депутатка Ольга щось сказала. Нарешті тексти почали коректно описувати реальність, а жінки стали видимішими.
- Наслідком цього тектонічного зсуву стала менш помітна, але важлива політично зміна, коли День Захисників (14 жовтня) перейменували на День Захисників і Захисниць. Це було правильне символічне рішення. Ми побачили, що деякі несвідомі громадяни почали перетворювати 14 жовтня на 23 февраля. Взялися вітати хлопчиків у дитячих садках, робити свята для хлопчиків з солодощами. Щоби позбутися цієї радянської традиції “дня чоловіків”, було наголошено, що це День Захисників і Захисниць. Тому що в армії є і чоловіки, і жінки. Обидві статі захищають Україну, обидві статі важливі, і мають бути видимими. І ніякого дня хлопчиків на 14 жовтня просто бути не може. Жінок ще раз зробили більш видимими в публічному просторі.
Ці дві зміни дуже яскраво проявили себе після повномасштабного вторгнення і допомогли втримати емансиповані здобутки в нашому дискурсі. Я зараз маю на увазі щоденні промови Володимира Зеленського. «Дякую хлопцям і дівчатам на фронті». «Дякую волонтерам і волонтеркам», «Громадянам і громадянкам».
Завдяки мовленню першої особи держави це стало нормою. Свідомо чи ні, всі почали повторювати за президентом. Це оприявнило, що жінки в Україні є, що вони не жертви, вони активно включені в процес визволення країни.
Те що ми і ви робили протягом 8 років допомогло суспільству подорослішати, емансипуватися, і створити нові публічні норми мовлення, які наближають нас до гендерної рівності.
Це наша база, на яку ми можемо опиратися, але попереду багато викликів. Засоби масової інформації мають можливості допомогти суспільству пройти через ці випробування.
Медіа формують дискурс
В умовах війни жінки часто опиняються в небезпеці. Крім фізичної загрози: обстрілів, окупації, є загроза сексуального насилля, домашнього насильства по всій Україні. На мирних територіях поліція може недостатньо уважно реагувати на такі виклики. Крім того, є й такі небезпеки, як: зруйновані будинки, є переселенки, які живуть у складних умовах, є жінки-біженки в Європі, які можуть потрапляти в неприємні ситуації (загроза викрадення, сексуального рабства). Жінки лишаються самі на господарстві, поки чоловіки на фронті, вся обслуговуюча праця на їхніх плечах. Жінки залишаються вдовами. Руйнується інфраструктура. Про всі ці проблеми варто говорити і писати.
Засоби масової інформації не можуть вирішити ці питання, як і активістки громадських організацій. Це має зробити уряд, парламент, органи місцевого самоврядування: люди, які мають ресурс і можуть вирішувати проблеми цих жінок. Але ми як медійники і медійниці можемо донести важливість цих проблем до тих, хто приймає рішення. Не називати їх такими, що не на часі, створити такий дискурс прав жінок, щоб всі розуміли, що не можна сказати, що в нас війна і домашнє насильство не на часі, не викликайте поліцію. Потрібно викликати. І поліція повинна реагувати.
Варто дотримуватися гендерної рівності у всіх процесах, зокрема у відбудові. Фемінізм має бути всюди. І цю просту думку слід доносити до тих, хто приймає рішення. ЗМІ можуть це робити, бо саме вони працюють з дискурсом, вони формують те, як ми сприймаємо реальність, як ми її описуємо, як ми плануємо щось робити. Медіа мають висвітлювати проблеми жінок, розставляти акценти, опитувати експертів і експерток, і показувати, де є проблеми і як їх можна вирішити.
Маємо говорити і про повсякденний героїзм наших жінок, і про проблемні, непопулярні питання.
Нам треба тримати на контролі гендерний моніторинг по відбудові. Має бути врахована гендерна рівність, інклюзія, доступність. Щоб урядовці змушені були застосовувати це у планах відбудови.
Наше завдання як медійниць:
- створювати публічне поле
- насичувати емансипованими підходами
- показувати гендену рівність як норму життя.
Так ми можемо впливати на тих, хто приймає рішення. Якщо ми створимо таку норму публічного поля, то, якщо вони пропонуватимуть рішення без врахування гендерної складової, вони виглядатимуть непрофесіоналами.
Експертки і агентки змін
Зараз у ЗМІ в ролі експертів зазвичай чоловіки. Цю негативну тенденцію треба долати. Спеціально звертатися за коментарем до жінок, особливо якщо це так звані чоловічі теми, як ось війна чи відбудова. І обов’язково залучати гендерних експерток, особливо стосовно національних питань, як ось реформи в армії, регіонального самоврядування, відбудова інфраструктури, політики. Щоби вони дали свій аналіз, пораду щодо того, як провести реформу таким чином, щоб були дотримані права жінок, щоб подбати про гендерну рівність та інклюзивність.
Ми всі маємо бути агентками змін, носійками цих цінностей, які вміють ці цінності відстоювати, транслювати іншим людям, показувати, чому це важливо. Таким чином ми можемо впливати на процеси у своєму найближчому колі. Кожна з нас є агенткою змін і кожна з нас запускає, мов кола по воді, кола змін в своїй сім’ї, в своєму дружньому колі, в своїй редакції, в своєму професійному середовищі. Для цього актуальними є різні тренінги і семінари, які дають такі навички, як робити, що робити, як і що доносити до кола впливу. Такі семінари планує проводити «Гендер в деталях»”, щоб дати інструменти, які ці агентки змін можуть впроваджувати інновації на місцях, в колі свого впливу.