З одного боку, українські медіа часто пишуть про жінок, які воюють в ЗСУ та волонтерок. Вагомий внесок жінок у захист України став більш видимим. З іншого — досі трапляються вирази «українські красуні взяли до рук зброю».
Як правильно писати про війну, щоб дотримуватися ґендерного балансу, навіщо шукати військових експерток і як тема ґендерної рівності має подаватися у журналістській освіті — ми поговорили з медіаексперткою Лізою Кузьменко.
Ліза Кузьменко — медіаекспертка та тренерка з питань ґендерної рівності та недискримінації, голова ГО «Асоціація «Жінки в медіа», членкиня Комісії з журналістської етики, національна консультантка медійних та ґендерних проєктів Ради Європи в Україні та International Media Support (IMS). Стажувалась у Комітеті з питань прав людини Верховної ради України та Комітеті з питань національних і етнічних меншин польського Сейму. Працювала на Громадському радіо як комунікаційниця та авторка подкастів про права людини.
— Є думка, що після 24 лютого Україну відкинуло назад в плані ґендерної рівності. Візьмемо, наприклад, вираз «не воюєш — не мужик» або те, як чоловіків, які намагалися виїхати за кордон «обзивають» жінками і так далі. За твоїми спостереженнями, чи відчувається це і в медіа?
— Звісно, я би хотіла, щоб цей гіркий досвід воєнного стану для всієї України ніколи не трапився, але мені здається, що 24 лютого нас дуже просунуло в плані осмислення прав людини, і в тому числі ґендерної рівності. Наприклад, після 11 років боротьби і непорозумінь була ратифікована Стамбульська конвенція, вона надважлива для нашої держави.
Якщо говорити про вислови «не воюєш — не мужик», мені здається, що навпаки такі дрімучі стереотипи трапляються все менше. Принаймні, в медіа. Сексизм загалом буває двох видів: «ворожий» і «доброзичливий». «Не воюєш — не мужик» — це ворожий сексизм та упередження щодо жінок, що вони менш повноцінні, ніж чоловіки. Мені здається, що саме ворожого сексизму стало менше. А от «доброзичливий сексизм» залишається. Сюди відносимо матеріали в українських медіа про те, що «тендітні жінки пішли на війну». Або славнозвісний матеріал «1+1» з назвою «Жінки в ЗСУ: українські красуні, які взяли до рук зброю і насипають окупантам».
Сам матеріал може бути цікавим і розповідати про українських військовослужбовиць, але при цьому в ньому залишається стереотип. Бо краса — дуже суб’єктивне поняття. А якщо про жінку, яка загинула на війні пишуть «загинула красуня» — виглядає так, наче «красунь» нам більше шкода, аніж людей, які стереотипно не вважаються «красунями». Але ж це не так. Тому дуже важливо уникати в медіа коментування зовнішності жінки, недоречно акцентувати на її статі та віку, краще говорити про її досвід та професійні обов’язки і не вживати слів «красива», «вродлива», «слабка/сильна стать».
— А як коректно описувати жінку?
— Якщо журналісту хочеться додати деталей і сказати, що жінка сильна, то можна сказати «вона в спортзалі піднімає 80 кілограмів». Або щоби сформувати у читача докладнішу картинку, можна звертати увагу на деталі — наприклад, «у неї в вухах сережки з пташкою, подаровані її подругою», або «вона невисокого зросту». Або «у неї 36 розмір ноги, тому для неї не знайшлося пари військового взуття, довелося купувати за свої гроші». Існує багато прийомів, як описувати зовнішність жінки, не вживаючи дискримінаційних висловлювань.
Кодекс етики журналіста в Україні дуже короткий — всього 18 пунктів. Один із цих пунктів звучить так: «Ніхто не може бути дискримінований через свою стать». Там пояснюється: «Вказувати на відповідні ознаки особи слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу». Тобто журналіст або журналістка, коли готують матеріал, мають задумуватися, чи це важливо, що це дає нашим читачам — чи це посилює їхні ґендерні стереотипи, чи краще уникнути коментування зовнішності жінки, а більше описувати її професійні досягнення і що вона робить в армії.
Дуже важливо не протиставляти жінок і чоловіків, не порівнювати їхню силу. Краще готувати матеріали, які посилюють видимість жінок на війні і залучати якомога більше коментаторок, шукати військових експерток, вживати фемінітиви.
До речі, ми в КЖЕ (Комісії з журналістської етики) розробили посібник «Саморегуляція українських медіа під час дії воєнного стану в Україні». Я писала в ньому розділ, присвячений ґендерній рівності. Там є практичні поради для медіа, яким чином варто висвітлювати участь жінок під час війни. Також було важливе рішення Комісії з журналістської етики «Щодо зображення військовослужбовиць в медіа», у ньому наведені детальні рекомендації.
— Помітила, що більшість військових експертів, які коментують війну для медіа — чоловіки. Це тому, що жінок — військових експерток справді мало? Чи до них є певна упередженість з боку журналістів та редакторів?
— Так, з присутністю жінок на ефірах є певні проблеми. Наприклад, за свіжим дослідженням «Детектора медіа» у липні жінки становили лише 26% запрошених гостей марафону «Єдині новини». Також жінки брали участь тільки у 20% включень в ефір марафону.
Це не означає, що у нас мало жінок, які можуть професійно коментувати теми, які порушуються в «Єдиних новинах». Вони є, просто щоб їх знайти, потрібно докласти зусилля. Також важливо розуміти, в якому патріархальному суспільстві зростають дівчата в Україні і що їм розповідають у школі. А часто їм розповідають, що вони мають готуватися стати мамами, що можуть піти працювати вчительками, лікарками, а військова справа — то для чоловіків. Де за таких умов мають взятися військові експертки? Вони ж мають зростати, отримати належну освіту та розуміння, що вони можуть бути військовими експертками, щоб потім прийти в ефір і фахово говорити на цю тему. Підозрюю, що таких жінок справді менше. Але вони є, і їх теж треба шукати і віднаходити. На це має бути відповідна редакторська політика — медіа має хотіти збільшити присутність жінок в ефірах під час війни.
До речі, першою з українських військовослужбовиць, якій присвоєно генеральське звання стала Людмила Шугалей, і це сталося тільки у 2018 році, відносно нещодавно.
Проблема в тому, що коли медіа займаються добором екпертів в ефір — вони зазвичай йдуть найшвидшим, а значить найлегшим шляхом. У них є певна база контактів, якою вони користуються для запрошень в ефіри, а там зазвичай військові експерти — чоловіки. Тому що так склалося історично. Ми продовжуємо жити в патріархальному суспільстві, хоча позитивні зміни є. Гостьові редактори і редакторки мають якомога швидше запросити когось на ефір, тому не шукають нових експерток, які могли би прокоментувати ситуацію.
— Як це змінити?
— З цим потрібно працювати, можливо жіночі правозахисні організації мали би скласти список військових експерток, до яких можуть звертатися медіа. Довгий час в медіа «Повага» існувала база експерток «Спитай жінку». На жаль, зараз під час війни вона перестала працювати. Сподіваюсь, тимчасово. Було б добре створити список/базу військових експерток, саме жінок.
— Що б ти відповіла на питання, чому взагалі ґендерна рівність «на часі»? Адже йде повномасштабна війна, усім і так нелегко, перед людьми виникло дуже багато нових проблем і викликів. А медіа живуть з мінімальними бюджетами, при цьому роботи побільшало. Як аргументувати — чому вони мають докладати зусиль, щоб знайти жінок-експерток, і взагалі перейматися питаннями ґендерної рівності?
— Це світоглядне та риторичне питання: чому ми маємо дотримуватися прав людини?
Взагалі вислови про те, що щось зараз «не на часі» дуже корелюються з російськими наративами. Це «у них» завжди «не на часі» права людини, ґендерна рівність і так далі. Мені здається, що для України якраз на часі в такий критичний момент зрозуміти та визначитися, що ми підтримуємо цивільні партнерства, ратифікуємо Стамбульську конвенцію і чітко говоримо про захист жінок від насильства, докладаємо зусиль до утвердження ґендерної рівності в медіа тощо
Це ціннісні орієнтири, на яких і будується сила нашої держави, як демократичної, європейської, яка дбає в тому числі про права людини. Безпека людини не обмежується виключно фізичною безпекою, потрібна soft security. Це наш цивілізаційний вибір, і він як ніколи «на часі».
— Як, на твій погляд, медіа мають висвітлювати війну, щоб справді дотримуватися ґендерної рівності? У відсотковому відношенні жінок у війську справді менше. Скільки жіночих історій має бути в медіа: такий же відсоток, скільки їх у війську, чи все-таки їх треба підсвічувати?
— За останніми даними, в українському війську понад 50 тисяч жінок. Але згодна, у відсотковому відношенні їх менше, ніж чоловіків. Думаю, що потрібно показувати внесок жінок в нашу перемогу, і цей внесок не тільки в тилу. Я собі не уявляю ситуацію, що українські медіа зроблять так багато матеріалів про жінок в ЗСУ, що у читачів складеться враження, ніби у нас в армії лише жінки, а чоловіки взагалі не захищають нашу країну.
Загалом дуже важливо — підсвічувати силу дискримінованих груп. А жінки, на жаль, у нас до такої групи належать.
— Чи чула ти випадки ґендерної дискримінації у редакціях після 24 лютого? Я чула, що у журналісток бувають проблеми з тим, щоб отримати бронежилет…
— Бронежилет — то дійсно складне питання, бо анатомічно жіноче тіло відрізняється від чоловічого. Наявні бронежилети часто не підходять — вони важкі, незручні. І це теж виклик — як жінка може користуватися бронежилетом, який не пристосований до її тіла, і йти виконувати свій журналістський обов’язок?
Але загалом я особисто не знаю задокументованих випадків дискримінації жінок в редакціях після 24 лютого. Очевидно, якщо такі випадки є, вони не публічні, тому що жінка може боятися втратити роботу чи доступ до виконання свого обов’язку, або боятися осуду. Потрібно це публічно комунікувати, інакше нічого не зміниться.
— Ти — членкиня Комісії з журналістської етики (КЖЕ). Чи збільшилася після 24 лютого кількість скарг, які надходять до комісії? Чи були серед них скарги на матеріали, які порушують ґендерний баланс чи дискримінують жінок або чоловіків?
— Я б сказала, що після 24 лютого кількість скарг в цілому зменшилася, тому що йде повномасштабна війна і навіть коли медіа порушують стандарти професійної етики, дуже часто люди на це не скаржаться, бо мають піклуватися про своє життя і здоров’я та своїх близьких. Але ми мали і скарги на сексизм, на ґендерні стереотипи в медіа.
Загалом КЖЕ не розглядає 100% скарг, тому що фізично обмежені в ресурсі. Обираємо найбільш знакові. Наприклад, була скарга на видання «20 хвилин — Вінниця». Там був «доброзичливий сексизм»: «кривава війна обірвала життя 21-річної красуні». Ми пояснили журналістам, чому не слід вживати такі слова, коли йдеться про досвід військовослужбовиці.
Але хочеться сказати і про позитивні тенденції. Наприклад, наша ГО «Жінки в медіа», спільно з Українським жіночим фондом започаткували спеціальну номінацію в конкурсі професійної журналістики «Честь професії» — на найкращий матеріал на тему прав жінок і дотримання ґендерної рівності.
На номінацію подали 103 роботи, і це дуже хороший результат. Це свідчить про значний інтерес до теми серед самих журналістів. Але важлива не скільки кількість, а якість. Зараз ми закінчуємо читати подані роботи, і це справді хороші матеріали. Ми побачили, що в українських медіа дуже багато якісних матеріалів, які показують силу, стійкість українських жінок. Для мене це певний ціннісний орієнтир, і я впевнена, що це теж наближає нашу перемогу.
— Як гадаєш, чи потрібно якимось чином інтегрувати ґендерну тематику у журналістську освіту? Як це має відбуватися? Це має бути якийсь окремий предмет, чи інтеграція в основні предмети?
— Думаю, має бути дворівневий підхід. Тобто варто включати ґендерну оптику і в кожен предмет потроху, і також створити окремий предмет з ґендерної рівності. До недавнього часу ґендерні питання відігравали дуже незначну роль в журналістській освіті, навідміну від економічної чи розслідувальної журналістики, ґендерна чутливість не є обов’язковою частиною навчальних програм факультетів журналістики.
Але є дуже багато неформальної освіти для журналістів. З цим активно працюють громадські організації. Наприклад, ще в 2013 році вийшло перше видання «ґендера для медій» — це підручник з ґендерної теорії для журналістів та інших соціогуманітарних спеціальностей.
Також є різні онлайн-курси, проводяться тренінги. Словом, з неформальною освітою в цьому плані все значно краще, аніж з формальною. Але я знаю, що були спроби розробки окремих навчальних модулів. Цим опікувалася Академія з прав людини для викладачів журналістики та Центр прав людини ZMINA.
Також був навчальний курс «Права людини та медіадіяльність» із блоком «Ґендерна рівність у фокусі медіа». Збірник навчальних програм «Права людини та медіадіяльність» підготували викладачі журналістики з різних ВНЗ України: учасниці та учасники спеціальної програми «Академія прав людини для журналістів та журналісток». Серед іншого йшлося також про те, що в програмах навчання для викладачів має бути поняття про ґендер; про роль мови у відтворенні ґендерних стереотипів; про вживання фемінітивів; про перспективи розвитку в Україні ґендерних медіа тощо.
Мені здається, дуже важливо, щоб такі теми були інтегровані в журналістську формальну освіту в кожному університеті, який готує сучасних медійників. Щоб там вчили не тільки діджитал-журналістиці, а й обов’язково — ґендерній теорії та практиці.
— Розкажи трохи про свою громадську організацію «Жінки в медіа» та відповідну групу в Фейсбуці. Коли і з якою метою ти їх створила? Хто може долучитися? Чи можуть до неї долучатися викладачки журналістики?
— Звісно, в групі вже є значна кількість викладачок журналістики.
Все почалося з флешмобу «Я тобі не дорогенька». Тоді я відчула, наскільки важлива солідарність жінок-журналісток і підтримка одна одної. У 2019 році під час прес-конференції Петра Порошенка журналістка «Детектора медіа» Марина Баранівська поставила йому запитання, а він звернувся до неї «Дорогенька моя». Тоді я разом з Іриною Земляною з ІМІ та іншими журналістками започаткували флешмоб, щоб показати, що це недопустимо — коли посадові особи звертаються до журналісток зневажливо, по-сексистьки.
Після цього флешмобу у мене зародилася думка, що нам, жінкам, потрібно об’єднуватися і підтримувати одна одну. Я створила групу в Фейсбуці «Жінки в медіа», яка об’єднує журналісток, редакторок та інших працівниць сфери медіа, в тому числі викладачок журналістики. Там ми ділимося різними можливостями, ставимо одна одній запитання щодо роботи, публікуємо вакансії.
Пізніше ця група переросла в громадську організацію. Вона існує вже три роки та об’єднує понад 1000 медійниць. Ми підсилюємо одна одну, протидіємо сексизму в редакціях та контенті. Гендерночутлива журналістика та більше жінок в медіа на посадах, що приймають рішення — це наша мета. Також ми проводимо групи самопідтримки журналісток, обговорюємо питання, які нас хвилюють і залучаємо до цього психотерапевтку. Надаємо також фінансову та експертну підтримку медійницям, в тому числі на виготовлення матеріалів. Також заснували антипремію за сексизм у медіа «Це яйце» — лагідно, через іронію навертаємо до ґендерної рівності, відзначаючи сексистькі матеріали.
Ще одна активність — готуємо заяви про порушення прав жінок у медіа. Наприклад, в 2019 році закликали політиків уникати сексизму, в 2021 — засудили ув’язнення білоруських журналісток, в 2022 році — закликали Людмилу Денісову скоригувати комунікацію про статеві злочини в час війни.
Нещодавно ми отримали грант від феміністичної міжнародної організації і будемо надавати гранти журналісткам на ретрити, з можливістю поїхати відпочити, перезавантажитися та спокійно попрацювати десь у Карпатах. Будемо надавати гранти на проходження медичного огляду — бо дуже часто у жінок не вистачає часу на своє здоров’я. Тому запрошую в тому числі викладачок факультетів журналістики долучатися до групи, вона дуже жива та корисна.
Фото надані Лізою Кузьменко