Олена Абрамович навчалася у Могилянській школі журналістики та стажувалася у Deutsche Welle у Німеччині. З 2017 року вона живе і працює в Бельгії — як брюссельська кореспондентка каналу «Інтер».
Олена спеціалізується на політичних темах, відвідує саміти ЄС і ставить гострі питання про Україну провідним європейським політикам. Сюжети Олени майже щодня виходять у Національному телемарафоні «Єдині новини».
Ми поговорили з Оленою про технічну, емоційну та етичну сторону її роботи, російські наративи у європейських ЗМІ, «втому від війни» та відповідальність міжнародного кореспондента перед українськими глядачами.
Олено, розкажи, будь ласка, як ти опинилася в Брюсселі, і що змінилося в твоїй роботі після початку повномасштабного вторгнення?
Я почала літати в Брюссель у відрядження ще в 2014-му: три місяці там, три — в Україні. З 2017-го працюю тут безперервно, хоча офіційно це досі вважається відрядженням.
Ще за кілька місяців до наступу роботи почало ставати більше, питання можливої війни в Україні обговорювали чи не на кожній зустрічі міністрів закордонних справ та самітах Євросоюзу. Зазвичай саміти збираються раз на сезон, але взимку екстрених з’їздів стало багато. Мені, як журналістці, потрібно було туди ходити, ставити питання, висвітлювати результати.
До повномасштабної війни у Інтера був основний випуск новин о 20:00. Коли почався національний марафон, Інтер замість 40 хвилин ефіру почав готувати 5 годин матеріалів. Це важко — особливо з огляду на те, що частина команди, яка була в Україні, евакуювалася по різних містах та країнах.
Робота побудована так: зранку я пропоную теми, а потім протягом дня готую матеріал на вечірній випуск. Раніше я могла запропонувати зранку три теми, мені затверджували одну, я грунтовно готувалася і на вечір робила сюжет. У березні нам стали затверджувати всі запропоновані теми. Тобто роботи суттєво побільшало. Згодом графік знову стабілізувався.
Але я не скаржуся. Порівняно з колегами в Києві нам було простіше: ми могли принаймні нормально спати вночі. Бо моя керівниця міжнародного відділу кілька ночей ночувала в метро, а зранку йшла на роботу.
Як ти опановувала себе, коли було важко емоційно, особливо в перші дні війни?
У перші кілька включень я думала, що розплачуся прямо під час ефіру. Але розуміла, що треба бути сильною і навіть своїм виглядом підбадьорювати глядачів —- нести меседж, що все буде добре, прорвемося. А ще триматися перед сім’єю, бо у мене вдома живе 7 біженців.
На четвертий день війни я прийшла на прес-конференцію Жозепа Борреля (Верховний представник Європейського Союзу, — прим. ред.). Дорогою мені подзвонила мама і розказала, що коїться в Херсонській області. Я зрозуміла, що не зможу поставити своє питання і просто розплачуся. Забігла у пресрум і хотіла попросити колег поставити це питання, але через сльози не змогла його озвучити навіть їм. Втім, виплакалася і змогла запитати сама.
Загалом після 24 лютого я зрозуміла свою відповідальність: треба бути активною на таких заходах і знаходити можливість ставити питання політикам. Звісно, тему України зараз і так піднімають багато медіа. Але часто їхні питання поверхневі, бо європейські журналісти не встигають глибоко відслідковувати все, що відбувається. Своїм питанням я можу звернути їхню увагу на певний факт. Через це західні журналісти з Bloomberg, Reuters почали більше йти на контакт з українськими журналістами та дослухатися до них.
Відповідальності стало більше і в тому плані, що сюжети перед виходом практично перестали вичитувати редактори. Не можу сказати, що їх дуже правили до повномасштабної війни, але зараз ми зовсім вільні у тому, що розповідаємо.
Чи з’явилася у тебе певна «внутрішня цензура» щодо того, що варто розповідати в ефірі, а що ні?
Я почала більше думати про емоційний стан аудиторії, бо розуміла, що тепер телевізор дивляться всі. Тому аналізую те, що говорю в ефірі, за такими принципами:
- Хто моя аудиторія?
- Наскільки ця інформація важлива для моєї аудиторії?
- Який вона матиме ефект?
- Чи може моя аудиторія вплинути, щоб якось вирішити проблему?
Наприклад, до повномасштабної війни ми могли критикувати Євросоюз за повільність ухвалення рішень. Але зараз я розумію, що емоційний стан українців — дуже важливий. Якщо я скажу, що європейські політики «не поспішають» з якимось рішенням, або ведуть торги -—це може засмутити глядачів і привести до відчаю. Якщо я розумію, що це тимчасове явище, і вони все одно приймуть рішення на користь України — тоді навіщо зайвий раз хвилювати глядачів?
Буває, що мені дзвонять і розповідають історії про те, як у центрі допомоги українцям Червоного Хреста погано ставляться до домашніх тварин, яких біженці привезли з собою. Пропонують зняти сюжет. Але я відразу ставлю собі питання: який ефект це матиме, якщо такий сюжет покажуть в Україні? Чи зможуть якимось чином українська влада чи українські активісти на це вплинути? Ні, не зможуть. Єдиний ефект від цього сюжету буде в погіршенні морального стану українців, які будуть думати, як в Європі їх погано зустріли.
Тому скеровую людей, які розповідають такі історії, до бельгійських ЗМІ. Бо бельгійці вносять пожертви на Червоний хрест і можуть вплинути на ситуацію, якщо він робить щось не так.
Я навпаки намагалася шукати побільше позитивних історій, і в перші два місяці працювала майже без вихідних. Наприклад, коли бачила за графіком вихідний, домовлялася на цей день про зйомки у центрах збору допомоги біженцям, щоб показати українцям, як їх підтримують у Європі.
Чи була у тебе внутрішня дискусія щодо того, як лишитися об’єктивним журналістом, але тиснути своїми питаннями на європейських політиків, щоби обстоювати інтереси України? Адже ти «зацікавлена сторона», бо ти українка.
Я не вважаю, що це НЕ журналістська робота — тиснути на політиків. Навіть якщо абстрагуватися і уявити, що я не з України: вони ж мають відповідати за свої слова та дії! Від вторгнення росії в Україну страждає весь Євросоюз, і навіть весь світ. Тому питання, як можна було не допустити цієї війни, турбує багатьох європейців. Наприклад, чому Європа бачила, що робила росія в Алеппо та Грузії та на Донбасі, але продовжувала купувати у неї газ, фінансуючи російський оборонний сектор?
На російських танках було знайдено багато французьких прицілів, і розслідувачі довели, що після 2015 року країни ЄС продовжували постачати військові компоненти до росії. Чому це відбувалося — це питання, які має поставити кожен свідомий журналіст. Бельгія укладала контракти на поставку ліній для виготовлення патронів у росію буквально в листопаді 2021 року, коли вже всі говорили про можливий наступ. А заборона на будь-які транзакції з російськими оборонними відомствами з’явилася лише в четвертому пакеті санкцій. Хіба це не має цікавити будь-яких європейських журналістів: чому це так пізно відбулося?
Тому думаю, що тут немає «конфлікту інтересів». Це питання, які я мала би поставити, навіть якби була журналісткою будь-якого європейського видання.
Давай ще поговоримо про технічну сторону твоєї роботи. Ти єдина журналістка в Брюсселі, хто робить сюжети для телемарафону?
Ні, з 2014 року в Брюсселі є також кореспондент Радіо Свобода. Зараз це Зоряна Степаненко. За домовленістю, вона безкоштовно включається у слоти будь-яких каналів, за умови, що вони вкажуть бренд «Радіо Свободи». Я здебільшого включаюся в слот Інтера, але якщо потрібно, також можу включитися в слоти інших телеканалів. Також тут є кілька українських журналістів, що працюють для онлайн-ЗМІ, наприклад для Укрінформу.
Тобто ти можеш собі дозволити взяти відпустку?
Мені постійно кажуть «Ти певно вже всю Європу об’їздила?». Але навіть до війни у нас було 7 ефірів на тиждень. Мої вихідні «плаваючі»: мені можуть зранку не затвердити жодну тему, і тоді я маю спонтанний вихідний. Але це значить, що у суботу чи неділю вихідного вже не буде. Тобто планувати свій відпочинок дуже важко.
Так само з відпустками. У Інтера є кілька міжнародних корпунктів: у Берліні, Брюсселі, Лондоні та Вашингтоні. Раніше ми робили графік відпусток наперед, і в цей час нас підміняв журналіст з України. Але треба було прилетіти в Київ, щоб оформити документи, а потім перед поверненням додому так само летіти в Брюссель з зупинкою в Києві. Після 24 лютого все ще більше ускладнилося.
Зараз я вперше після 24 лютого взяла відпустку на 6 днів, але для цього зняла наперед два сюжети, і беру з собою ноубтук – на випадок, якщо буде термінова задача.
Але, знову-таки, я не маю на що скаржитися. У нас немає повітряних тривог, я висипаюся вночі і можу спокійно погуляти по парку, якщо маю вільні півдня, або з’їздити погуляти на день в інше бельгійське місто. Колегам в Україні значно важче.
У тебе є оператор?
Так, раніше вони змінювалися кожні два місяці, почергово повертаючись в Україну. Під час пандемії я на рік лишилася без оператора, і ним був мій чоловік. Я тоді тільки народила дитину, і це був цікавий період. Ми ставили збоку візочок і записували сюжет на фоні різних інституцій – всередину все одно не пускали через ковідні обмеження. Інколи я брала дитину на зйомки в слінгу. А з 7 місяців віддала у садочок і стало легше. Зараз мій оператор застряг в Бельгії і отримав тимчасовий захист як біженець.
Ти перебуваєш у європейському «інформаційному полі» і читаєш їхні провідні медіа. Чи відчувається, що риторика щодо України змінилася, якщо порівнювати з 2014 роком?
Звісно, тоді війна в Україні вважалася «політичною» темою, і місцеві чиновники намагалися її уникати. Після 24 лютого політики, чиновники та політичні сили відчувають необхідність засвідчити свою позицію, відмежуватися від росії та підтримати Україну. Навіть Марін Ле Пен, партія якої фінансувалася путіним, в перші дні війни від нього відмежувалася. Це має відбиток і в медіа. В 2014 році вони писали про «pro-Russian separatists in Ukraine», тобто нібито про внутрішньоукраїнський конфлікт, інспірований росією. Зараз для них очевидно, що йдеться про «russian aggression».
У перші місяці повномасштабної війни в європейських медіа ще траплялися такі вислови як «conflict in Ukraine», або «ukrainian crisis». Тоді українські громадські організації та активісти розсилали листи по різних редакціях та інституціях з поясненням, чому важливо це називати «war in Ukraine» або «russian aggression in Ukraine».
Медіа, до речі, реагували по-різному. Знаю, що деякі отримували відповідь від редакцій на зразок «Не знаємо, як у вас в Україні, а у нас в Європі журналістика передбачає свободу думки та висловлювань, тому не потрібно нам нав’язувати свої стандарти, ми самі вирішуватимемо, яку лексику вживати». Але це були поодинокі випадки.
Чи трапляються (за твоїми спостереженнями) у бельгійських медіа проросійські наративи?
Мій фокус — політика, тому я читаю не масові новинні медіа, а профільні політичні, наприклад, Politico, The Observer, EURACTIV тощо. Але про те, які наративи трапляються у більш локальних виданнях, можу стежити у місцевих групах і соцмережах.
За моїми відчуттями, в цілому, порівняно з 2014-м роком кількість російських наративів у європейських медіа сильно знизилася. Але зберігається тенденція, коли за коментарями про Україну журналісти звертаються до росіян. Нещодавно моя колега Олена Буруль, яка живе в Берліні, писала у себе на сторінці про німецький журнал з Джамалою на обкладинці. Весь номер присвячений Україні, але майже весь наповнений текстами росіян.
До речі, щоб такого не траплялося, за кілька днів до війни одна з бельгійських громадських організацій, для якої я волонтерю, створила перелік контактів українців, з якими можна поспілкуватися в Бельгії, і розіслала їх по місцевих медіа. Щоб ЗМІ, яким потрібен коментар про Україну, мали до кого звертатися, і не йшли за цим до росіян. Певною мірою журналісти цим списком справді користувалися. Хоча після 24 лютого в Бельгії було стільки біженців, що отримати коментар від людини з України було легко. Думаю, в тому числі завдяки цьому вдалося перебити російські наративи.
З неприємного — напочатку вторгенння у медіа було багато матеріалів про начебто дружбу українців і росіян, про те, що ми ніби «один народ». Медіа розповідали історії бельгійських подружніх пар: де в сім’ї українець і росіянка, і як добре їм живеться разом, незважаючи на це. Українська діаспора негативно сприймала такі матеріали.
Ще дуже не на користь нам грають «антиамериканські наративи». Тобто тут є частина видань, які вплітають у матеріали конспірологічні наративи про намагання США домінувати над Європою і показують цю війну як інспіровану США. Подруги, одружені з бельгійцями, часто розповідають, як хтось у їхній компанії наче й з вищою освітою, а розповідає про «бідних українців, які страждають, що на їхній землі США ведуть війну з Росією». Тобто навіть не Росія напала, а США стали причиною.
Періодично випливає і мовне питання. Для Бельгії, яка є двомовною країною, це особлива тема. Тут є французькомовні та нідерландськомовні люди, які можуть навіть не розуміти одне одного. Ще в 2014-му, говорячи з бельгійськими журналістами, я могла чути осуд в бік українського уряду, який висловлювався за збереження єдиної української державної мови. Вони стверджували, що Бельгія чудово функціонує з двома мовами. Хоча насправді не чудово: тут постійні конфлікти на цій ниві, і подекуди звучать знайомі наративи про те, що «Фландрія (нідерландомовна частина) годує Валонію (франкомовну), тому треба відділитися».
Чи відчувається в бельгійських медіа «замореність від війни»?
Звісно, України в медіа вже менше. Але це нормально. Мені здається, навіть українці почали менше читати про війну, бо це важко для психіки — перебувати в такому інформаційному полі 24\7.
Раніше я кожен ранок читала адженду Politico (це своєрідна довідка: про що говорять сьогодні в Брюсселі на політичному рівні), і Україна там фігурувала щодня на перших позиціях. Тепер бувають дописи, в яких Україна не згадується зовсім. Але раз-два на тиждень вона там продовжує фігурувати, особливо у зв’язку з темою експорту зерна та енергетичної кризи. І наслідки нашої війни постійно фігурують у світових медіа, наприклад, у контексті підвищення тарифів, інфляції тощо.
Особисто я боялася, що це може супроводжуватися наративами на кшталт «Навіщо допомагати Україні такою ціною?». Але я бачу настрої, що треба йти до кінця. Що від російського газу потрібно було відмовлятися вже давно, і що зараз відбуваються процеси, яких не можна було уникнути. Принаймні, у тих ЗМІ, які читаю я.
Зараз низький політичний сезон, в Єврокомісії відбувається менше брифінгів (два рази на тиждень замість щоденних). Так-от, на минулому тижні під час обох брифінгів 80% питань були пов’язані з Україною. Тобто про нас досі говорять, не забувають, і розуміють, що війна в Україні впливає на весь світ.