Як сталося так, що італійські журналісти та політики трохи перебрали функції одне в одного — в огляді Анастасії Сімашової.
Медіаландшафт Італії, країни із 59 мільйонами населення, характеризується сильною диверсифікацією і балансом між традиційними та цифровими медіа. Політика та економіка відіграють вирішальну роль у визначенні редакційної лінії головних газет і телеканалів, а притаманна журналістам політична заангажованість впливає на трактування сьогоднішніх складних геополітичних процесів.
Про авторку: Анастасія Сімашова — кандидатка наук із соціальних комунікацій, багаторічна дослідниця італійських мас-медіа, старша викладачка кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка. Упродовж 2017-2020 років навчалася на магістратурі з комунікацій в Університеті Модени та Реджо Емілії (Università degli Studi di Modena e Reggio Emilia) в Італії.
Суспільне мовлення Італії: просвітництво і розваги
Суспільне телерадіомовлення в Італії — Rai (Radio Audizioni Italiane) — з’явилось у середині 1950-х років. Окрім випуску новин, у пілотних щоденних ефірах телерадіокомпанії транслювали балет, ліричні опери, документальні кінострічки, освітні та розважальні програми.
У післявоєнний період значна частина дорослих італійців була неписьменною: станом на 1951 рік таких нараховувалося 12,9 %. Був суттєвий розрив між регіонами: якщо на півночі країни частка неписьменних становила 3–4 %, то на півдні майже кожен третій не вмів ні читати, ні писати. Суспільний мовник у співпраці з Міністерством освіти мав змінити ситуацію на краще. У 1958-му на Rai почала виходити програма «Телешкола», розрахована на дітей, які жили в районах, де не було середніх шкіл. Окрім грамоти та письма, юним глядачам давали основи математики, геометрії, деякі знання з географії, історії та класичної літератури. Через два роки суспільний мовник запустив програму і для неосвічених дорослих — «Ніколи не пізно» (італ. «Non è mai troppo tardi»), яку вів педагог Альберто Манці (Alberto Manzi).
Італійська мова нині налічує приблизно 50 діалектів і говірок, які у багатьох випадках кардинально відрізняються між собою не лише на фонетичному, а й на лексико-семантичному рівні. А у 1950-х роках 27 мільйонів італійців говорили винятково на діалектах, тож згадані телешколи сприяли і становленню єдиної літературної норми італійської мови.
Між державою та Rai була підписана угода про ексклюзивне надання телерадіопослуг на 20 років. Компанія підпорядковувалася виконавчій владі, насамперед в інформаційному плані. Фінансувалася за рахунок абонплати з домогосподарств та надходжень від розміщення реклами (але її обсяг мав бути не більше 5 % від усього ефірного часу). Як зазначає більшість дослідників, вже на цьому етапі були закладені головні характеристики майбутнього телепростору Італії: монополія суспільної ТРК, тісний зв’язок із політичною владою, змішане фінансування та комерційна направленість суспільного мовлення [5].
Від початку італійське телебачення у багатьох своїх аспектах, насамперед у тематичному та культурно-естетичному, орієнтувалось на американське. Режисери та сценаристи Rai неодноразово їздили до США за досвідом та ідеями. Перші розважальні програми на суспільному мовнику, як-от вікторина Il Musichiere, де учасникам було потрібно вгадати назву пісні за мелодією, були скопійовані саме з американських телеканалів.
Славнозвісний Фестиваль італійської пісні у Сан-Ремо уперше показали в ефірі суспільного мовника у 1955 році, і канали Rai досі не лише мають ексклюзивне право на трансляцію дійства, а й виступають його ексклюзивним організатором. Це одна із найбільших медіаподій італійського простору: фестиваль збирає частку аудиторії понад 60 %. До речі, переможець конкурсу отримує право презентувати Італію на «Євробаченні».
Аби унеможливити використання ЗМІ лише однією політичною партією, були закладені певні законодавчі норми щодо об’єктивності та плюралізму. Одна з таких норм — par condicio (з лат. — рівні умови) — передбачає, що кожна із політичних сил насамперед під час виборчої кампанії має мати однаковий доступ до мас-медіа. Зокрема, мова про однаковий ефірний час у сюжетах випусків новин. За дотриманням par condicio на каналах суспільного мовника слідкують відповідні контрольні органи.
Унаслідок реформи суспільного мовника у 1975 році до складу керівного органу Rai — Ради директорів — увійшло 16 членів. Шістьох із них призначав уряд та десятьох — спеціальна Парламентська наглядова комісія. Рада директорів своєю чергою призначала керівників окремих телеканалів. Також вона мала слідкувати за наповненням програм та їхній відповідності генеральній лінії, яку встановлювала Парламентська наглядова комісія. Внаслідок переходу контролю над суспільним мовником від уряду до парламенту виникла специфічна практика «лотизації» — розподілу керівних посад на телеканалах між представниками різних політичних сил. Так, наприклад, Rai1 був закріплений за християнськими демократами, Rai2 — за соціалістами, а Rai3 — за комуністами, тож кожен канал отримав відповідне політичне забарвлення. Законодавчі ініціативи наступних десятиліть мало що змінили у цій структурі. Закон 2004 року, ініційований урядом Берлусконі, взагалі передбачав приватизацію Rai, утім, це так і не було реалізовано.
У 2015-му уряд Маттео Ренці провів реформу суспільного мовника, зокрема, вчергове зменшив кількість членів Ради директорів (до 7), і вперше до її складу ввійшов представник трудового колективу самого Rai.
Отже, за весь час свого існування суспільний мовник не був повністю незалежним від держави.
Станом на 2025 рік абонплата за користування каналами Rai складає 90 євро на рік. Її включено у щомісячну квитанцію за електроенергію домогосподарства, і від цього практично не можна відмовитись — хіба щороку доводити податковій інспекції, що у вас немає телевізора.
Перед Трампом був Берлусконі
На початку 1980-х років Сильвіо Берлусконі, тоді ще відомий як підприємець-девелопер з Мілана, викупив у конкурентів три приватних канали, які вже вели мовлення на всю країну, утім були зареєстровані як регіональні — Canale 5, Italia 1, Rete 4. На той момент закон не дозволяв приватним регіональним мовникам виходити у національний ефір. Тому Rai, заручившись підтримкою деяких представників влади у регіонах, подав колективну скаргу проти каналів Берлусконі. Проте тогочасний уряд Бетіно Краксі пішов назустріч підприємцю й у жовтні 1984 року видав спеціальний декрет, він же «декрет Берлусконі», який дозволяв національне мовлення згаданих каналів. Кілька разів суспільний мовник оскаржував у судах нормативний акт, і лише за третім разом парламент схвалив декрет. Основний закон, який нормалізував стан медіаринку в Італії, був ухвалений у 1990 році. Відтоді фактично розпочався період дуополії італійського телеринку, або т.зв. епоха двополярності: на одному полюсі опинився Rai, а на іншому — приватне телебачення медіахолдингу Fininvest (згодом — Mediaset) на чолі із Сильвіо Берлусконі.
У боротьбі за глядача суспільне телебачення було вимушене уподібнюватись до приватного і дедалі більше знижувати інтелектуальну планку програмного наповнення. Італійське телебачення загалом почало перетворюватися з офіційного речника владних органів, авторитетного джерела інформації та інструменту пізнання світу на приятеля глядача. Відповідно до зміни суті засобу масової інформації змінюється і його форма — естетика, ідеологія, жанрова визначеність, стилістика мовлення тощо [7].
У 1993 році Берлусконі заснував правоцентристську партію «Вперед, Італіє!», а вже наступного року з легкістю виграв парламентські вибори й очолив уряд Італії. Для виборців Берлусконі здавався «новим обличчям» на тлі тогочасної політичної кризи, відомої як «tangentopoli» (від італ. tangente — хабар). До неї призвела низка журналістських публікацій про корупційні зв’язки «старих» політичних еліт з бізнесом та подальші розслідування італійської прокуратури (відомі під назвою «операція чисті руки»).
Берлусконі ще тричі очолював уряд (у 2001–2005, 2005–2006, 2008–2011 рр.).
Влада давала Берлусконі практично необмежений контроль над телебаченням: окрім трьох власних телеканалів, він завдяки лотизації отримав перший канал суспільного мовника і важелі впливу над усією Наглядовою радою Rai.
Прем’єрство Берлусконі початку 2000-х років закарбувалось в італійській журналістиці не лише як період посилення політичного тиску на опозиційних журналістів, а і як період поступової медіатизації політики та політизації журналістики. Яскраво це явище проілюструвало символічне підписання Берлусконі «пакту з італійським народом» в прямому ефірі Rai1 напередодні парламентських виборів у 2001 році.
Для своєї політичної кар’єри Берлусконі не соромився використовувати власні канали. Неодноразово журналісти Canale 5, підвладного Берлусконі, маніпулювали інформацією у випусках новин, згладжуючи ляпи прем’єра на міжнародній арені. Численні випадки освистування Берлусконі просто не виходили в ефір. Керівника інформаційної служби Rai1 також неодноразово звинувачували у надмірній улесливості чинному прем’єру, замовчуванні фактів чи перекручуванні їхнього значення, якщо вони кидали хоч якусь тінь на політику чинного прем’єра (про ці та інші випадки тут).
Довго роль єдиної політичної опозиції в країні виконувала щоденна друкована преса, серед них — видання La Repubblica. Берлусконі неодноразово публічно звинувачував газету у наклепах, поширенні неправдивої інформації та псуванні його репутації. Втім, цим не обмежувалося. За час свого правління Берлусконі подав десятки позовів проти журналістів — і багато хто це вважав проявом політичного тиску та залякування. Один із найрезонансніших позовів був направлений проти журналістів La Repubblica у 2009-му, у розпал сексуальних скандалів навколо Сильвіо Берлусконі. Політик вимагав від медійників компенсації у розмірі мільйона євро за публікацію «10 запитань» до нього. Національна федерація італійської преси назвала це «фронтальним ударом для журналістики». Лише у 2016 році Касаційний суд Рима остаточно відхилив позов адвокатів Берлусконі до журналістів, підкресливши їхнє «право запитувати про суспільно важливі речі тих, хто керує державою».
Берлусконі подавав до суду і на зарубіжних журналістів, які досліджували його біографію, в тому числі на Девіда Лейна з Британії [4], Александра Штіля із США, на редакції британського тижневика The Economist, французького журналу Le Nouvel Observateur, іспанського видання El Pais, який першим опублікував фото приватної вілли Берлусконі, де той проводив секс-вечірки у стилі «бунга-бунга».
Цікаво, що у нульових New York Times, описуючи стан італійської політики часів Берлусконі, порівнювала його… з гіпотетичним приходом до влади Дональда Трампа: «Уявіть собі світ, у якому Дональд Трамп володіє NBC і живе в Білому домі, готуючи “Міс Каліфорнію” до роботи в Конгресі, і ви будете лише на півдорозі до розуміння подій в Італії».
Наявний конфлікт інтересів Берлусконі-політика та Берлусконі-медіамагната, за який його часто критикували, Сильвіо вирішив на свою користь. У 2004-му він ініціював прийняття закону, за яким високопосадовцям дозволялось мати у власності телеканали (або бути їхнім акціонером), без змоги ними керувати. Таким чином, увесь час своєї активної політичної діяльності та у період прем’єрства Сильвіо Берлусконі залишався фактичним власником групи телеканалів Mediaset.
Дуополія італійського телебачення зберігалась аж до 2001 року: тоді на сцені з’явився третій гравець — Telecom Italia Media, одна із найбільших телекомунікаційних акціонерних компаній Італії, оператор мобільного зв’язку TIM, президентом якої на той момент був Марко Тронкетті Провера. Компанія запустила канал під назвою La7 (з італ. «сьомий»), який, втім, ще кілька років залишався у тіні «великої шістки», поки не знайшов свою нішу інформаційно-аналітичного каналу.
З виходом з політичної арени Сильвіо Берлусконі у 2014 році зменшився багаторічний патологічний зв’язок між суспільним мовленням та політикою.
Політичні преференції італійської преси
Історія газет в Італії тісно пов’язана з політичними та соціальними подіями в країні. Наприкінці 19 століття, коли відбувалося об’єднання Італії під проводом полководця Гарібальді, деякі газети, як-то Il Risorgimento у власності його «правої руки» — графа Кавура, використовувались для політичної пропаганди. Під час фашистського періоду (1922–1945 рр.) преса контролювалася режимом, а отже, теж була інструментом пропаганди. Після повалення режиму Муссоліні італійська преса урізноманітнилася, з’явилися газети, що представляли різні політичні та соціальні орієнтації.
Порівняно з іншими країнами Європи, в Італії практично немає таблоїдів, а нішу сенсаційності та скандалів зайняло італійське приватне телебачення. Натомість друковані видання завжди характеризувались включеністю у політичні процеси, внаслідок чого відносини преси із владою ніколи не були простими.
Політичне спрямування щоденних газет Італії:
- Corriere della Sera — одна із найстаріших щоденних газет Італії, заснована у 1876 році у Мілані. У період правління Муссоліні власники видання підтримували фашистський режим. Після війни газета змінила свої погляди й займає найбільш нейтральну позицію, але з легким нахилом до центристів.
- La Stampa — видання, засноване у 1867 році у Турині. Довгий час було у власності родини Аньєллі, автомобільних магнатів (концерн «ФІАТ»). Зараз видання займає позицію лівоцентристів.
- Il Messagero — видання, засноване у Неаполі в 1892-му. Займає центристську позицію.
- La Repubblica — заснована у 1976 році у Римі, традиційно дотримується лівоцентристських поглядів та секуляризму. У період правління Берлусконі (кінець 1990–2010 рр.) була однією із найбільш критичних до нього.
- Avvenire — інформаційно-політичне видання, засноване у 1968 році внаслідок злиття двох католицьких видань. Зараз не є в підпорядкуванні Католицької церкви, але пише із позицій католицької віри.
- Il Giornale — цю газету заснував у 1974 році відомий італійський журналіст-міжнародник та воєнний кореспондент часів Другої світової Індро Монтанеллі, який довгий час співпрацював з Corriere della Sera. Видання було задумане ним як ліберальне та консервативне. Але з приходом нових власників, отримало виражену праву орієнтацією (зокрема, підтримувало політику Берлусконі).
- Libero — видання, засноване у 2000 році як прихильне до Берлусконі, має виражені праві погляди, часто з провокаційними тонами.
- Il Fatto Quotidiano — видання, засноване у 2009 році, як опозиційне до Берлусконі. Близьке до популістських чи крайніх лівих сил. Займає вкрай негативну позицію щодо російсько-української війни.
Інформаційне меню італійців сьогодні: телеграм теж там є
На основі даних щорічних соціологічних опитувань італійського інституту соціоекономічних досліджень Censis
Фрагментація телеаудиторії, що почалася у середині нульових, посилилися у 2012-му, коли країна остаточно перейшла на цифрове мовлення, і у безплатному доступі з’явилися сотні інших каналів. Гіганти телепростору — Rai та Mediaset — втрачають колишню велич: порівняно з 2000 роком їхня аудиторія менша на третину.
З 2017-го аудиторія італійського телебачення зменшилася майже на 10 %, хоча станом на 2024 рік вона ще досить велика — 83,1 %. Окрім того, збільшується відсоток старшого покоління серед телеглядачів, тому що молодь віддає перевагу новим медіа. Це впливає на програмну політику телеканалів: з’являється багато програм у стилі ретро, чим посилюється автореференційність телебачення.
Радіо слухає 79,1 % італійців, найчастіше в авто.
Аудиторія щоденної друкованої преси за останніх 15 років зменшилась утричі: якщо у 2007-му семеро із десяти мешканців Італії читали щоденні газети, то у 2024 році — лише двоє. Ситуація з друкованими щотижневими та щомісячними виданнями така ж невтішна: їх читає менше 20 % населення. Відповідно тиражі щорічно падають на 5–7 %.
Італійським виданням вдалося втриматися на плаву завдяки запуску онлайн-версій, зміні бізнес-моделі (цифрова підписка та платний доступ до читання сайту) та веденню соцмереж. Лідерами залишаються інформаційно-аналітичні видання Corriere della Sera і La Repubblica, спрямовані на освічених людей середнього віку, які цікавляться політикою, економікою та міжнародними подіями, видання про спорт Gazzetta dello Sport, фінансово-економічна газета Il Sole 24 Ore. Як свідчать дані Ads, станом на лютий 2025 року загальна кількість підписників цих медіа в друці та в диджиталі — 221 тисяча, 135 тисяч, 142 тисячі й 116 тисяч відповідно.
Тимчасом сайти порівняно з 2011-м збільшили свою аудиторію на 25%. Загалом троє із десяти італійців наразі читають онлайн-газети, а шестеро — переглядають інформаційні сайти.
Звідки ж італійці найбільше черпають новини? На першому місці — традиційні телеканали з випусками новин (47,7 %), але ж знову ж таки це лідерство стало можливим завдяки дорослій (45–64) і старшій аудиторії (65+). На другому місці — фейсбук (36,4 %), на третьому — новинні сторінки пошукових систем (23,3 %), на четвертому — інформаційні телеканали RaiNews24, Tgcom24 та SkyTg24 (18,9 %). Закривають п’ятірку інформаційні сайти (17,2 %).
Молодь же отримує здебільшого новини з соцмереж, найбільше з інстаграму (31,2 %) та тіктоку (29,7 %). Люди віком 30–44 роки для цього використовують переважно фейсбук (49,8 %).
До речі, з телеграму новини дізнаються не більше 7 % італійців в кожній із вікових груп (серед людей старшого віку таких ще менше — приблизно 3,5 %). За моїми спостереженнями, італійці використовують телеграм зазвичай з метою скачування піратського і нелегального контенту. Власне, це підтверджується статистикою: серед 100 найбільших телеграм-каналів Італії публічних приблизно десять (один із них — це офіційний канал Міністерства охорони здоров’я Італії), а всі інші — це закриті канали, де обговорюють азартні ігри, спортивні ставки або пропонують контент еротичного характеру, відео бійок тощо. Інформаційні канали італійського сегмента телеграму переважно розповідають про війну в Україні або належать італійським воєнним журналістам, відомим своєю проросійською позицією. Є в телеграмі й телеканал Byoblu — оплот «альтернативної інформації», що здобув особливу популярність під час Covid-19 як «антивакцинаторський».
Чималий медійний вплив в Італії мають блогери. Утім, можливо, після «пандорогейту» з модною блогеркою-мільйонницею К’ярою Ферраньї аудиторія менше довірятиме макроінфлуенсерам. Напередодні Різдва у 2022-му Ферраньї взяла участь у маркетинговій кампанії одного із італійських виробників пандоро, традиційної різдвяної випічки: лімітована серія виробів вийшла під брендом блогерки (до речі, вони коштували вдвічі більше, ніж звичайні — ред.) та під надписом «К’яра Ферраньї та Balocco разом для лікарні імені королеви Маргарити в Турині». В аудиторії склалася думка, що виторг піде на закупівлю медобладнання для дитячої лікарні. Але реальність виявилася інакшою. Так, виробник пожертвував кошти лікарні, але це було до кампанії, а сума склала 50 тисяч євро. Брендованих виробів він продав на понад 300 тисяч євро. До того ж дві компанії блогерки отримали від Balocco приблизно один мільйон євро за рекламу.
терапевтичного лікування дітей, у яких остеосаркома та саркома Юінга. У центрі — фото блогерки з виробом. Праворуч — зображення самого виробу. Джерело: researchgate.net
Після цього скандалу італійське управління з комунікацій (AGCOM) ухвалило нові правила, направлені на регулювання діяльності інфлюенсерів. Зокрема, від них вимагають чіткіше маркувати рекламу та не публікувати приховану рекламу. Інакше їх можуть оштрафувати на суму до 600 тисяч євро. Схоже, поступово до італійських інфлуенсерів висуватимуть ті ж вимоги, що й до традиційних медіа.
Додаткова література
- D’Arma, Alessandro. Media and Politics in Contemporary Italy: From Berlusconi to Grillo: Lexington Books, 2015.
- Hibberd, Matthew. The Media in Italy. McGraw-Hill Education, 2008.
- Grasso, Aldo. Storia della televisione italiana. Milano: Garzanti, 2004. 858 р.
- Lane, David. Berlusconi’s Shadow: Crime, Justice and the Pursuit of Power. Allen Lane Penguin Books, 2004. 336 р.
- Lostorto, Valentina. I servizi pubblici: il quadro normativo, l’organizzazione, i modelli gestionali. FrancoAngeli, 2007. 208 p.
- Murialdi, Paolo. Storia del giornalismo italiano. Dalle gazzette a Internet. Il Mulino: Le vie della civiltà, 2006. 351 p.
- Nucera, Ilaria. Il mercato televisivo italiano nell’era della digitalizzazione: le strategie di specializzazione del prodotto RАІ e Mediaset. Roma: Università Luiss Guido Carli, 2014. 130 p.
- Сімашова, Анастасія. Досвід італійських телешкіл в аспекті здійснення освітньо-виховної функції телебачення. Наукові записки Інституту журналістики, 2017. Т.66. С.46–51.
- Сімашова, Анастасія. Інформаційно-розважальні програми італійського телебачення в аспекті глобальної тенденції інфотейнменту. Наукові записки Інституту журналістики: К., 2013. Т. 53. Жовтень-грудень. С. 119–124.
- Сімашова, Анастасія. Трансформація суспільного телебачення Італії у 1979–1990-х рр. Держава та регіони. Сер. Соціальні комунікації. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2015. № 2. С. 116–120.
Головне зображення згенероване за допомогою ChatGPT
Ми відстежуємо ключові тенденції у світі медіа, публікуємо результати останніх медіадосліджень, розповідаємо, як за кордоном медійники, освітяни та науковці взаємодіють з ШІ, реагують на зміни в політичному середовищі й вивчають суспільства. Інтерв’юємо цікавих і незвичних спікерів — від колишнього головного редактора телебачення Сараєва до медіадослідниці з Австралії, проти якої Кремль висунув персональні санкції. Шукаємо незвичні погляди на освіту, медіа, протидію дезінформації та технології. Даємо голос українським викладачам журналістики й поступово формуємо базу журфаків України. Розвиваємо платформу електронного навчання Е-навчання.
ПІДТРИМАЙТЕ JTA — щоб ми могли й надалі створювати контент, який розширює горизонти.
Це можна зробити, переказавши посильну для Вас суму за такими реквізитами:
РЕКВІЗИТИ:
Одержувач платежу: ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МЕДІА ТА КОМУНІКАЦІЇ»
Код ЄДРПОУ: 42146919
Рахунок: IBAN: UA253003350000000260052372600 (валюта: UAH) в “Райффайзен Банк” (МФО: 300335)
Призначення платежу: Благодійний внесок на статутну діяльність від… (П.І.Б – для фіз.особи, найменування – для юр.особи)