Літературознавиця та літературна критикиня Ганна Улюра розбирає життєвий і творчий шлях однієї з перших воєнних кореспонденток у світі, яка прагнула бути аутсайдером в репортажистиці.
«Не боюся — але щомиті я лютую, злюся постійно і через все», — відповідає Марта Ґеллгорн на запитання, чи було їй страшно на війні, а потім на ще одній війні, і на ще одній. Прикметно, запитує це в легендарної воєнної репортерки колишня ув’язнена ГУЛАГу, яка пережила досвід системного насилля. У відповіді на запитання страх і лють не походять від спільного стимулу, вони протилежні. Або боїшся, або лютуєш. Або тікаєш, або б’єш у відповідь. Лише одна репліка, але скільки вона розкаже нам про людину… Марта Ґеллгорн. Навряд чи є журналіст, якому це ім’я нічого не скаже, але про неї не вдається дізнатися «занадто багато», вона кудись весь час вислизає з потрактування, її репортажна проза блискуча й упереджена (репортажі про Африку ну дуже погано зістарілися і вражають патерналізмом), її репутація скандальна, а репортажі — з золотого фонду. Найчастіше, втім, цитують іншу репліку Ґеллгорн: «У мене є теорія: можна робити все, на що спроможешся, аби лише був готовим заплатити за це повну ціну». І це життєва стратегія репортера… Розумієте, в чому тут полягає криза потрактування?
Ґеллгорн народилася 8 листопада 1908 року в Сент-Луїсі (штат Міссурі, США) В інтерв’ю і розмовах з друзями вона часто жартувала: Сент-Луїс був ідеальним місцем для становлення письменника-репортажиста, бо звідти всі тікають світ за очі за першої-ліпшої нагоди. Тревел-жанри і стали початком журналістської кар’єри Ґеллгорн. Наприкінці 1970-х років вона офіційно закінчила свою репортерську роботу, поселилася у Лондоні, рідко виходила з дому, тішилася, що роками не міняє інтер’єр, приймала гостей за коктейлями (але жодних обідів: дорого) і хвалилася, що від двадцяти своїх років утримує вагу на рівні 56,6 кілограма. Тотальний самоконтроль і акцентоване насмішкувате почуття гумору щодо себе зокрема — так Геллхорн описують хай і не в численних, але завжди добрих біографіях, так її згадують друзі.
Вона була заміжня за Ернестом Гемінгвеєм і до кінця життя вказувала на двері тому, хто їй про це нагадував чи волів поговорити про цей шлюб. Визнаючи літературний талант колишнього чоловіка, Ґеллгорн щиро ненавиділа його в усіх інших аспектах. У неї було спеціальне лайливе слівце для брехунів, нездатних засвоювати правду, — «апокриф», і Гем головував в списках апокрифів Марти.
«Апокрифи» вибішували її і серед колег-журналістів, висвітлення подій з різних точок зору в воєнному репортажі вона наполегливо називала маніпуляціями з історією. У 1970-х Ґеллгорн часто запрошували на панельні дискусії про журналістику. Певний час Марта погоджувалася, потім різко відмовляла. Вважала, що концепція об’єктивної журналістики і підхід, що полягав в узгоджуванні та детальному висвітленні протилежних думок, є ілюзіями, що зрештою загублять професію. Репортер має свою думку й озвучує свою позицію, котру раз посів і чітко її тримається. Ґеллгорн часто ілюструвала свою «необ’єктивність» на одному дуже видовищному прикладі з досвіду висвітлення боїв в Італії: «Ви заходите до лікарні, повної поранених дітей. Ви пишете про це, бо бачите це і таким воно є. Ви не розмірковуєте у дусі “в цій лікарні 37 поранених дітей, але, можливо, на іншому боці є 38 поранених дітей”. Ви пишете про те, що самі бачите».
Почати пораджу з ґрунтовної біографії Ґеллгорн
Керолайн Мурхед, «Марта Ґеллгорн: Життя двадцятого століття» (2003)
Мурхед (Caroline Moorehead) — відома британська журналістка, біографка і правозахисниця. Вони з Ґеллгорн були подругами. Батько Мурхед — відомий воєнний репортер, тож розуміння особливостей цієї професії зблизило Марту та Керолайн. Мурхед не зробила виняток для приятельки, написавши про неї мемуарну книжку, ні, її розвідка — дуже класична біографія з ретельним опрацюванням джерел і свідоцтв, що часто суперечать одне одному, а уже потім — данина пам’яті. На матеріалі цієї біографії знятий розділ про Марту до цікавезного документального кіна No Job for a Woman: The Women Who Fought to Report WWII.
А, прочитавши біографію, можна переходити до оригінальних творів Ґеллгорн: спочатку до репортажів-тревелогів, потім — до художньої прози, а наприкінці — до репортажної прози.
«Подорожі наодинці з собою та в компанії інших»
Тревел-проза Ґеллгорн бере початок з подорожі в Париж: репортерка запропонувала компанії-перевізнику в обмін на квиток журналістський матеріал про поїздку. Тоді таке практикували. Потім була така ж контрактна робота з Pullman (компанія з виробництва залізничних вагонів, заснована в США, яка працювала упродовж другої половини 19 століття – першої половини 20 століття — ред.) і мандри потягами через всю Америку. Так авторка опанувала жанр, один із її улюблених, до речі. Заповзята мандрівниця залишила в спадку чимало цікавих репортажів про просвітницькі візити в інші країни.
Шість найвиразніших із них увійшли до цього збірника, про деякі розкажу трішки:
- Китай 1941 року. Агресія Японії на Сході зростає, триває китайсько-японська війна і Китай здається єдиним, хто може стримати Японію, яка заручилася сильною підтримкою нацистів у Європі. Чи таке сподівання на Китай не є ілюзорним, — з таким питанням Ґеллгорн рушає в цю подорож і показово-іронічно шлях її починається з Перл-Гарбору. Супроводжує її Гемінгвей — «Невільний Попутник», як вона його називає. Це єдиний з її тревелів, розкладений на два голоси, і Гемінгвея тут значно більше, ніж Ґеллгорн. Більше такого досліду над собою вона в мандрах не проводить.
- 1942 рік. Друга світова в активній фазі на морі, американські новини регулярно повідомляють про німецькі підводки, що топлять кораблі поблизу східного узбережжя США. Тільки на Карибському морі потоплено 251 торгівельне судно. Хоча ця інформація секретна і закрита, всі про це говорять. Ґеллгорн рушає на Карибські острови перевірити все на власні очі. Гаїті з великою німецької діаспорою, Пуерто-Ріко, де відновлювалися уцілілі в кораблетрощах, Антігуа, де базується американське військо і куди місцеві відмовляються її везти — більшу частину цієї подорожі Марті проводить у відкритих водах, саме там, де фіксують німецькі підводні човни.
- Росія. «Я знала, що це буде жахлива подорож іще до її початку. Але не могла відмовитися, вона була моїм моральним обов’язком. Мені випало поїхати в Росію, куди я не хотіла понад усе на світі… Сучасною Росією всі нібито одержимі: мільйони спостерігають за країною і радісно її вітають. Покращення якості життя всередині демократій здається мені набагато більшою стратегічною цінністю, ніж підрахунок радянських танків або здогадки про радянські загрози». Все ж прозоро, чи не так? Але за кілька років до цього Ґеллгорн прочитала видані таємно на заході щоденники Надії Мандельштам і нині збирається до Москви, щоби поговорити з «пані М.» (тільки так і буде у творі) особисто.
Звіти Марти про подорожі детальні, часом нестерпно деталізовані, але найцікавіші факти й ситуації в них майже ніколи не стосуються людей. Ґеллгорн вивчає міста і дику природу, називає десятки розбіжностей між приливами в Кенії й на Кіпрі, а уже потім і необов’язково — люди. Серед «нецікавих людей» і вона сама, в її тревелогах обмаль особистої інформації, інтимної і поготів. І навіть коли не уникнути опису і характеристики героїв-респондентів, для авторки «Подорожей наодинці» важить не стільки особистість, скільки умови й зв’язки, котрі цю особистість формують. Процитую один із найдотепніших в цьому плані фрагментів з подорожей Ґеллгорн, він — про зустріч з подружжям Чан Кайші у Китаї: «Я знала, що всі впливові політики нудні. Так стається, коли ніхто тебе не перебиває, не сперечається, не говорить тобі заткнутися. Чим могутніша людина, тим вона нудніша».
«Точка неповернення»
Воєнна проза, суто художня, роман, але написаний з безпосереднього досвіду перебування на фронті.
Ґеллгорн починала як авторка художньої прози і за її плідних часів в 1940–1970-х вважалася саме письменницею, а уже потім репортеркою. Її художня проза переважно публіцистична, це література прямої дії, завжди громадянське і політичне висловлювання, а часом відкрите звинувачення (таким був роман «І найнижчі дерева мають верхівки» 1967 року, скерований проти маккартизму). «Точка неповернення» не вважається письменницькою вдачею (чомусь), але саме ця проза Ґеллгорн ну дуже прикметна. Вона написала 1948 року роман «Вино молоде» (це цитата з Євангелія), а для другого видання у 1989-му, уже літньою пані, радикально той твір переробила і назвала «Точкою неповернення». Він досі був книжкою про Другу світову, але тепер написаною через пережитий досвід «ганебної війни» у В’єтнамі. Склала сильна перспектива для роману, який в рік виходу вважали взірцевим, а зараз майже забули.
У післяслові до роману Ґеллгорн згадувала, як вперше іще в Іспанії під час Громадянської війни почула про нацистські концтабори, а потім сама побачила Дахау через тиждень після звільнення в’язнів. Ґеллгорн — закрита авторка, вона нечасто писала про шоки і болі, які пережила, але цей шок і цей біль їй, народженій від матері-єврейки й батька-німця, важливо було виділити.
У «Точці неповернення» єврейський юнак з Сент-Луїса, солдат Джейкоб Леві побачить на власні очі, що сталося в Дахау. Батальйон підполковника Джона Смітерса, покинувши бельгійський фронт, вступає в Арденську битву. Згодом саме бійці Смітерса звільнятимуть концтабори і першими бачитимуть зло, яке там коїлося. Леві, переткнувши браму табору, почне усвідомлювати своє єврейство як успадковану травму серійних геноцидів, він переконаний: кожна людина, яка допустила Шоа, яка промовчала, коли поруч знищували народ, мусить за це відповідати і бути покараною.
І на цьому тлі намагаються закріпитися дві історії кохання: полковника Смітерса і медсестри Дороті Брок — жорсткі, навіть цинічні стосунки; Леві та дівчини Кете, яка не говорить англійською (вони знайшли одне одного у Люксембургу) — наївна полегшена версія попередніх стосунків, ці двоє ще вірять у власне майбутнє і майбутнє людства.
«Обличчя війни»
Не утримаюся від цитування цих слів Марти, вибачте, але ви певно що розумієте, чому: «Страждання в Європі і на Сході були і залишаються за межами американського розуміння; ніхто не спроможний зрозуміти, що означає сучасна війна, поки вона не сталася в нього вдома». 1942 рік, до речі. Репортажна проза, точніше: збірник воєнних репортажів Ґеллгорн, нині це вочевидь найцінніша частина її спадку, нині це — визнана класика воєнного репортажу. При тому від початку 1930-х і до смерті Ґеллгорн була активною учасницею пацифістського руху.
«Обличчя війни» перевидавали двічі за життя авторки — в 1950-х та 1960-х, і щоразу вона писала нову передмову. Це, власне, програмові тексти Ґеллгорн. Вона пише, якою була наївною: на початку кар’єри думала, що війни виникають через брак інформації, а варто лиш донести її до можновладців — ті жахнуться і докладуть зусиль до припинення насилля. Дорослішала як репортерка і розуміла: у кожної війни складна система бенефіціарів, а отже, її завдання як журналістки показати, хто отримує зиск від війни.
До книжки увійшли 35 репортажів, згрупованих за темою — за певною війною, перебіг якої висвітлювала Ґеллгорн: Громадянська війна в Іспанії, Зимова війна в Фінляндії, Японсько-китайська війна, Друга Світова війна, війна на Яві, В’єтнамська війна, Шестиденна війна, війна в Центральній Америці. Від 1936 року до 1979-го одна війна переходить в іншу, не залишаючи Ґеллгорн без роботи. З усіх репортажів лише два об’єднані під рубрикою «Міжвоєння», пропорція мирних часів і воєн в історії надто очевидна. Ґеллгорн не висвітлює битв і фронтів, не раз згадуючи, що не знається на військовій тактиці і не береться її обговорювати, в зоні уваги репортерки були цивільні на війні та психологічні трансформації військових під час боїв.
Два репортажі — про звільнення Дахау і висадку союзників у Нормандії — досі вважають найкращими роботами Ґеллгорн навіть попри контекст. А контекст там багатий! 1944 року британський уряд відхилив заявку на акредитацію Марти для висвітлення висадки в Нормандії. Тоді жодної репортерки не акредитовували. Ґеллгорн, прикинувшись медсестрою, дісталася Франції на американському шпитальному кораблі. Зійшла на берег з медичною бригадою і навіть допомагала в евакуації поранених. Марту арештували й позбавили акредитації воєнного кореспондента. Та це не завадило їй бути однією з перших репортажисток у звільненому Дахау 1945 року.
«Діти платять цю ціну» (1949) — репортаж про італійських малюків, які через війну осиротіли та отримали поранення. Марта усиновила одного такого малюка й описала побачене в сиротинцях та складний процес адаптації дитини до мирного життя. Фінал репортажу: «Ці діти повинні оголосити війну дорослим, — лютуючись, думала я, — тим, котрі вбили їхнє дитинство». Пацифістка, яка мислить винятково категоріями війни. От так оприявнюється найцікавіше в репортажах Ґеллгорн: вона досліджує трансформацію власної свідомості, що весь час стикається з системним насиллям.
Одній зі своїх мемуаристок Ґеллгорн пояснила такий підхід власним досвідом в репортажистиці: «Статус, який я проєктую, — аутсайдер. Я його обрала і тримаюся. Ніколи не бачила місця чи групи, до яких хотіла б приєднатися: не приймаю їхніх табу, правил, амбіцій. Я — спостерігачка. Об’єктивності досягають аутсайдери».
Головне зображення: скриншот з інтерв’ю Марти на BBC, 1997 рік