Історія про канадську журналістку, яка в 1932 році проїхалася сходом України і побачила Голодомор.
Коли ми говоримо про журналістику часів Голодомору — часто мова йде про протистояння Пулітцерівського лауреата, відомого і впливового Волтера Дюранті та молодого і амбіційного журналіста Гарета Джонса. Один заперечував голод і мав кар’єрні успіхи. Другий про нього кричав і його вбили. Обоє з хорошою освітою та зв’язками.
Але були й інші. І одна з них — канадка Ріа Клайман.
У 1932 році на автівці з двома американками проїхала маршрутом Москва — Харків — Слов’янськ — Ізюм — Донецьк і написала понад 20 статей про голод у канадські видання. Авантюрна, відважна, віддана професії — якийсь час Ріа Клайман була майже забута дослідниками.
Її сторінка на Вікіпедії хоч і не детально виписана, але виглядає як синопсис до драми на Netflix. Якщо на вашому факультеті журналістики ще не розповідають про неї (як було в авторки цього тексту), то, можливо, час почати.
Чому Ріа Клайман є важливою для України
Директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету Ярс Балан був першим, хто «відкрив» світові Ріу Клайман.
Він почав досліджувати репрезентацію України в канадській пресі між світовими війнами. Перебираючи газетні архіви того періоду, дослідник, який допомагав йому в інституті, натрапив на статтю Клайман, яка описувала Голодомор. Балан ніколи про неї не чув.
Копаючи далі, команда виявила випуск Evening Telegram 1932 року із заголовком на першій сторінці про те, що московську кореспондентку, «буржуазну порушницю спокою», «вигнали з Росії». Невдовзі Ярс Балан зрозумів, що натрапив на щось велике. Він змінив курс і присвятив більшу частину свого часу історії Клайман.
Статті Рії Клайман, які вдалося розшукати та зібрати Ярсу Балану, сповнені побутових деталей та описів з українських сіл, які є надзвичайно цінними для дослідників Голодомору.
«Ми подолали 120 миль з Харкова, і тепер ми всі були дуже голодні. Ми щойно в’їхали в маленьке охайне село, смерекове та ще свіжіше вибілене, ніж решта. Я побачила групу селянок у білих хустках, які сиділи навпочіпки з кошиками овочів і фруктів, і вийшла за покупками. Я шукала молока та яєць, але їх у продажу ні в кого не було, тож я підійшла спочатку до однієї жінки, а потім до іншої, щоб запитати, де можна купити», — описує міс Клайман один епізод у статті «Mile After Mile of Deserted Villages in Ukrain[e] Farm Area Tells Story of Soviet Invasion» (далі по тексту пряма мова Клайман виділена курсивом, перекладена звідси).
120 миль від Харкова — це 190 кілометрів. Це важливий штрих, враховуючи наступні рядки статті:
«Нарешті я знайшла одну жінку, яка могла трохи говорити російською. Я запитала її, де я можу взяти кварту молока і десять яєць».
Жінка якусь мить дивилася на журналістку з цікавістю, а потім у них відбувся наступний діалог:
«„Ти хочеш їх за гроші?“.
„Звичайно“, — відповіла я. „Я не сподіваюся отримати їх задарма“.
„Ти не розумієш“, — сказала вона. „Ми не продаємо яйця за гроші чи молоко. Ми хочемо хліба. У вас є?“
Спочатку я подумала, що вона має на увазі зерно, бо в російській і українській мовах це те саме слово. Але коли я зрозуміла, що вона хоче звичайного хліба, я не повірила своїм вухам! У Росії села були занедбані, селяни обдерті й брудні, вони ремствували про те, що їм не вистачає, але хліба не просили. Якщо вони мали що продати, вони були цілком задоволені тим, щоб віддати це за гроші. Тут, на Україні, де селяни здавалися такими чистими і все доглянутим, вони хотіли хліба!
Жінка пояснила, що в цьому селі ні яєць, ні молока ніхто не продає; корів і курей давно порізали. Весною всі голодували. Якби я поїхала з нею за дві милі назад, у її власне село, вона спробувала б знайти мені щось. Чи вистачить чотирьох? Тоді вона могла впоратися. Вона сіла біля мене […]. Вона сказала мені, що це була її перша поїздка на автомобілі, і це перший автомобіль, який коли-небудь заїжджав у їхнє село»».
«Ріу Клайман має знати кожен канадець», — прокоментував Ярс Балан для статті Альбертського університету. — «Її історія така дивовижна. Вона розповідала про два тоталітарних режими, була феміністкою, самотньою жінкою — єврейкою, яка писала про нацистську Німеччину. Вона навіть пережила авіакатастрофу, в якій загинули шестеро людей. Її життя — це дивовижна серія пригод».
Пропоную трохи зануритися в цю пригоду.
Ранні роки і самостійна освіта Рії Клайман
Ріа — справжня self made журналістка з непростою долею.
Вона народилася 1904 року у Польщі в єврейській родині. Коли їй було два роки — сім’я емігрувала до Канади в пошуках кращого життя. У шестилітньому віці дівчинка потрапила під трамвай, у результаті чого втратила частину ноги.
Через це вона багато часу проводила у лікарні. Коли якось редактор газети «Toronto Telegram» запитав дитину, ким вона б хотіла бути, коли виросте, Ріа відповіла: «журналісткою».
«Тоді він дав їй Біблію й сказав: „все необхідне, що тобі слід знати про написання репортажів, є тут“», — переказує Ярс Балан спогади, і це викликає сміх аудиторії на презентації його дослідження.
Ці настанови ніби були пророчими для Клайман. Вона не те щоб не отримує журналістської освіти, вона навіть не закінчує школу. Помирає батько, і в 11 років замість навчання вона йде працювати на фабрику, щоб допомагати мамі прогодувати родину (в них було 5-ро дітей). Самоосвіта по ночах, курси секретарів та бізнес-курси — ось як майбутня газетярка здобувала знання у підлітковому віці.
Вже дорослою Ріа Клайман працює секретаркою в Нью-Йорку, потім у Лондоні, Франції та Німеччині. Читає статті про Радянський Союз як країну з соціальним захистом, гендерною рівністю, економічними здобутками, і запалюється ідеєю відвідати країну як журналістка.
«У грудні 1928-го року вона сідає в Берліні на поїзд до Москви, не розуміючи ані слова російською мовою, не знає ані душі, не бронюючи готель, не має місця, де можна залишитися. Це багато говорить про її характер», — розповідає Ярс Балан.
За кілька днів вона у свої 24 роки влаштовується помічницею до… кореспондента New York Times Вольтера Дюранті (на той момент вже відомого).
Втрата ілюзій
За словами Ярса Балана, Ріа швидко підхоплює російську мову, так, що вже може самостійно пересуватися. А потім починає працювати додатково як стрінгерка для іноземних видань.
У Союзі в неї зав’язуються хороші зв’язки. Наприклад, в одній статті вона описувала прем’єр-міністра СРСР Михайла Калініна (він підвозив її на своїй автівці на якусь подію), зустрічалась з феміністкою і першою жінкою на посаді посла СРСР Олександрою Коллонтай, а також робила інтерв’ю з Бернардом Шоу (яке не вийшло і наразі, за словами Балана, втрачене).
«Спочатку, я думаю, вона була охоплена ентузіазмом Радянського Союзу. Але поступово почала розуміти ті жахіття, що відкривались перед її очима, — розповідає Ярс Балан. — Одним таким епізодом, який відкрив їй очі, був арешт її бойфренда. Його вислали до Сибіру на три роки за нелегальні валютні операції».
Влітку 1932-го року Клайман їде на північ Росії, щоб побачити умови утримання в трудових таборах Карелії. І робить матеріали там, де ще не ступала нога іноземних журналістів у закритому місті Кем, адміністративному центрі Соловецького концтабору.
У статті в Toronto Evening Telegram вона цитує одну місцеву жінку:
«Ви сміялися. Я в цьому місті живу три роки, і я ніколи не чула раніше, щоб хтось сміявся. Ми, росіяни, розучились. Це є місто живих трупів. Напишіть це. Ви журналіст. Розкажіть світу за кордоном, щоб інші також могли про це дізнатись».
Подорож на схід України
Після подорожі в Карелію, у той час, поки Волтер Дюранті пише пропаганду про НЕП та економічні успіхи Союзу, міс Клайман відправляється на схід сучасної України. Вже з’являються перші чутки про голод:
«Коли я виїжджала з Москви, я знала, що там лютує голод. Політика Сталіна зазнала краху, усуспільнення сільського господарства провалилося. Чутки про волю ходили в колах московського уряду; селянське повстання в районах Донського козацтва, хлібозаготівлі проводилися під дулом рушниці, пошепки говорили навіть про канібалізм і голодні звірства».
Разом з двома молодими американками з Атланти, які шукали пригод і потребували перекладачки, Клайман сідає в автівку і їде 5 тисяч миль за маршрутом Москва — Харків — Слов’янськ — Ізюм — Донецьк — Кубань — Північний Кавказ — Тбілісі (Грузія).
«Увечері, напередодні нашого від’їзду, зателефонували з посольства. Вони вважали, що це безглузда ідея, оскільки дороги після осінніх дощів будуть небезпечними. Ми не зможемо заправити автомобіль. Наш посол, сер Есмонд Овей, пробував здійснити коротку подорож, але був змушений повернутися, оскільки не знайшов пального. Потім Волтер Дюранті, кореспондент New York Times, попередив мене також. Він зайшов попрощатися і сказав, що склав на мене некролог, запевнивши, що текст вийшов гарний».
З собою жінки мали навіть дві пляшки шампанського: «Французький посол пан Діжон […] позичив мені п’ятигалоновий бак (пального), а потім подарував мені дві пляшки сухого шампанського та благословив мене на успіх у мандрівці».
Потім вона назве поїздку «подорожжю російським голодним краєм». Ось частина замітки Toronto Evening Telegram, яку світ побачив лише у 1933 році:
«Зараз осінь. У нас є овочі з городу, кабачки і гарбузи, і трохи картоплі — з цього ми робимо борошно». Одна жінка вбігла назад у будинок і винесла чорну тістоподібну речовину. «От наш хліб», — переклав хлопець. «З сушених гарбузів і картоплі. Коли цього не буде, у нас більше нічого не буде. Зерно сільська рада забирає. Наші овочі, [які] ми вирощуємо в саду, не протримаються взимку. Що будемо робити навесні?»».
У вересні 1932 року поїздка закінчується в Тбілісі. Там журналістку раптово заарештовує радянська таємна спецслужба. Політбюро ЦК ВКПб звинувачує Клайман у наклепі, провокації та «вигаданій» інформації про СРСР, і виносять рішення про видворення з країни «в дводенний термін». Ось її відкритий лист «товаришу» Ягоді — виконувачу обов’язків голови ОГПУ (орган радянської держбезпеки):
«Мене звинуватили у поширенні кричущої інформації щодо ситуації з продовольством у містах та голоді у селах. Але кілька місяців тому я бачила, як діти в селах України їли траву. За крадіжку кількох качанів колгоспної кукурудзи карають смертю — саме таким чином дотримуються закону та порядку серед голодуючих селян. Ви не хочете, щоби про це дізналися за кордоном».
Журналістка виїжджає з Союзу, і ця новина облітає іноземні ЗМІ.
Життя після радянського періоду
Про другу половину життя журналістки мало відомо, але це мотивує дослідити її життя глибше.
Клайман повертається до Канади, де публікує двадцять дві статті про свою епічну подорож на автомобілі, описуючи про «голод земель Совєтського Союзу». Пізніше, у листопаді 1933-го року знову прямує до Європи, де робить репортажі з Німеччини аж до літа 1938-го року.
Єврейська журналістка. У нацистській Німеччині. Вона вилітає звідти останнім (!) евакуаційним літаком, який розбивається, а вона дивом виживає. До 1941 року Ріа працює в Монреалі кореспонденткою лондонської газети Daily Express, а потім переїжджає до Нью-Йорка, де веде спокійне життя до смерті в 1981 році (в 77 років).
Не була заміжня, не мала дітей. Лишила після себе спадок, який українцям (і світу) ще доведеться переосмислити.
Дізнатися більше
Якщо вас зацікавила тема, детальніше прочитати або опрацювати її зі студентами можна за допомогою джерел, наведених нижче. Життя і професійна історія Рії Клайман може бути цікавою студентам, які вивчають історію журналістики, жінок в журналістиці, історію України (тему Голодомору), а також, можливо, майбутнім сценаристам (адже життя цієї жінки — це вже готова ідея до сценарію кіно).
- Дослідження Ярса Балана англійською або українською.
- Презентація дослідження Ярса Балана на Youtube.
- Документальний фільм про Ріу Клайман англійською (безкоштовно на українському сервісі Takflix).
- Статті Клайман, зібрані Ярсом Баланом.