Понад сім місяців тому перед українськими закладами вищої освіти постало нове завдання — забезпечити студентів можливістю продовжити навчання у безпеці. Одним із варіантів вирішення проблеми стала академічна мобільність, яка сьогодні отримала зовсім інший присмак. Якщо раніше це було радше гарним шансом виїхати за кордон, спробувати себе в ролі студента іноземного вишу та «підкачати» мову, то сьогодні це одна із небагатьох можливостей продовжувати освітній процес у відносно спокійній атмосфері: без повітряних тривог та ракетних ударів.
Утім, академічна мобільність є не просто зануренням в інше освітнє середовище, а й можливістю перейняти цінний досвід та поділитися власним. У цьому тексті зібрані історії трьох українських студенток, які у той чи інший час вдавалися до міжнародної академічної мобільності: онлайн, в межах університетського проєкту та як частина великої міжнародної програми обмінів. Це їхній суб’єктивний погляд на освіту в Україні та за кордоном, який не є показовим у загальному масштабі, але відображає індивідуальний досвід. Чому студентки вдалися до міжнародної академічної мобільності, які знання здобули і що з цього може перейняти українська освіта — розповідаємо далі.
Німецька освіта онлайн. Історія Ліани Охрименко
Студентка кафедри журналістики і філології Сумського державного університету.
Цьогоріч Сумський державний університет організував спільну програму міжнародної віртуальної академічної мобільності з Університетом Йоганна Гутенберга (Майнц, Німеччина). Проєкт «Медіа у глобальному та європейському контексті» став для мене можливістю поспілкуватися з іноземними студентами і викладачами, дізнатися їхні думки та поділитися своїми. А ще мені було цікаво подивитися на журналістику під іншим кутом, дізнатися як усе працює не в нас, а за кордоном.
Програма тривала з 27 квітня по 21 липня. Разом з іншими українськими та німецькими студентами ми проходили тренінги, досліджували, як фінансуються медіа, дискутували про свободу слова і преси, порівнювали медіа в наших країнах. На онлайн-зустрічі часто запрошували експертів, здебільшого українських, які розповідали про журналістику під час війни. Після виконання усіх завдань успішне проходження цієї програми віртуальної академічної мобільності зараховували українським студентам як практику.
Студенти. Під час роботи з німецькими студентами у нас виникла проблема з комунікацією. Справа в тому, що ми практично не спілкувалися, тому була складність під час виконання спільних проєктів. Формально студенти об’єдналися у групи, але фактично нічого цього не було. Наші німецькі колеги були дуже відкриті, комунікабельні, але з нашого боку зворотний зв’язок був дещо слабким.
Можливо, так вплинула війна. Наприклад, у нас часто були теми, які дуже заглиблювалися у події, що відбуваються в Україні. Звісно, ми не могли їх оминути, адже це була головна тема проєкту. Але, наприклад, у мене в житті тоді була надто складна ситуація, пов’язана з війною. Тому було важко розмовляти про це.
Викладачі. Перше, що дуже сильно відрізняє німецьких викладачів від українських — це активніша комунікація. Вони більш наполегливі у тому, аби студенти давали фідбек під час лекційних і практичних занять. Наприклад, під час презентацій деякі викладачі з Німеччини робили окремі слайди з переліком питань, що залучали учнів до дискусії. Це були не прямі питання, де потрібно дати конкретну відповідь щодо пройденого матеріалу, а такі, що спонукали до обговорення.
Що можна перейняти. Під час участі у програмі віртуальної мобільності мене найбільше вразило зовсім інше ставлення німецьких студентів та викладачів до помилок. Там людина може помилятися й інші не будуть акцентувати на цьому увагу. Це стосується як лінгвістичних помилок, так і недостатньої обізнаності в темі, наприклад. Можливо, викладач зробить якісь корективи — і все. Ніхто не робитиме із цього проблеми.
Ще мені дуже сподобалося те, що майже всі студенти з Німеччини вже працюють за фахом. Вони навчаються, але одночасно здобувають практику як журналісти. У нас відсоток студентів, які одночасно з навчанням працюють за спеціальністю, значно менший. Думаю, було б класно, якби і українські студенти мали можливість навчатися й одночасно отримувати практичний фаховий досвід.
Гордість за українську освіту. Історія Ольги Круглій
Студентка Могилянської школи журналістики Києво-Могилянської академії.
На час повномасштабного вторгнення я опинилася за кордоном, але потім повернулася в Україну. На той момент багато університетів вже почали шукати способи зробити навчальний процес для студентів максимально безпечним. Наприклад, міжнародний відділ Могилянки підготував перелік можливостей навчання за кордоном — з усіма контактами, аплікаційними формами. Серед безлічі університетів, в які я відправляла свої заявки, був Ризький університет імені Страдіня (Латвія). Там я навчалася на магістерській програмі «Медіа й комунікації» з квітня по липень.
Я контактувала безпосередньо з викладачкою цього університету, тому буквально за лічені тижні мала змогу переїхати до Риги й розпочати навчання. Через війну дуже багато бюрократичних процесів для українців спрощувалися, надавалося безкоштовне проживання, навчання.
Звісно, були й складнощі з організацією академічної мобільності. По-перше, досить часто можуть не співпадати графіки. Я почала навчання у Ризькому університеті у квітні, тоді як сам процес у них стартував приблизно у лютому. Моя академічна мобільність тривала до кінця червня, а вже у липні я мала завершувати перший рік магістерської програми у Могилянці. Тобто в якийсь момент я одночасно навчалася у двох університетах.
По-друге, доводилося працювати з викладачами індивідуально, адже я фактично увірвалася у навчальний процес і мусила багато наздоганяти. Ми зустрічалися, вони мені розповідали матеріал, ми дискутували і я писала якусь фінальну роботу. Але, по суті, було дуже складно знаходити час на такі зустрічі та організовувати їх. І по-третє,
було багато бюрократичних процедур, які заважали швидко отримати потрібний документ. Приміром, транскрипцію оцінок я отримала практично на місяць пізніше, ніж просила.
Після того, як я завершила свою академічну мобільність і отримала оцінки, мені запропонували перевестися до Ризького університету на другий рік навчання і вже там писати диплом. Але я не захотіла. Я зрозуміла, що хочу бути в Україні — і все. Я усвідомила, що дуже люблю наших людей, наших студентів, які відстоюють своє право на кращу освіту, виходять на акції, розуміють, як працює держава і демократія. За кордоном все інакше. Там усі народилися у теплій ванні, у них все класно й коли ти їм розказуєш, як ми тут на акції виходимо проти міністра, вони з подивом питають: «Ви що, екстремісти?». Це все не лише про освіту, а й про культурне середовище, спільноту навколо тебе.
Студенти. Не знаю, чи так з усіма, чи це лише тому, що я — українка, але комунікація зі мною була дуже класна. На одній із дисциплін у мене було заняття в групі. Мова курсу — англійська, але всі між собою все одно говорили латиською. І коли я прийшла, вони теж перейшли на англійську. Тобто вся група спілкувалася зі мною іноземною для них мовою і я не відчувала себе гірше через те, що не знаю латиської.
Друге, що вразило — це те, що практично усі студенти у Ризькому університеті, з якими я знайома, працюють паралельно з навчанням. Справа в тому, що сам освітній процес у них вибудований таким чином, що пари є лише в п’ятницю ввечері та на вихідні. Тобто ти можеш працювати і у вільний час приділяти достатньо уваги освіті, не відволікатися на якісь робочі завдання.
Утім, через це у мене й не завелося якихось знайомств із тамтешніми студентами. Всі дуже зайняті, працюють. До того ж, я відчувала величезну прірву між нами, адже там на магістерську програму прийшли люди з інших спеціальностей. Можливо, лише одна дівчина мала бекграунд у журналістиці. Відповідно, вони мали менший досвід у професії. У той момент я дуже запишалася, що здобуваю освіту в Україні і мені за неї не соромно, адже я можу вступати в дискусії, порівнювати свій та іноземний досвіди. Можливо, це через те, що у моїй країні війна, але я хочу впливати на інформаційне поле. У них же сприйняття професії геть інше, в цілому всі дуже розслаблені.
Викладачі. Що стосується викладачів, то мені було складно вибудовувати з ними комунікацію, адже я не завжди розуміла: мене достойно оцінили чи просто жаліють, бо я українка й у моїй країні війна. Були роботи, які викладачі виділяли з-поміж інших і якими я справді була задоволена. Але через цю призму було дуже складно оцінювати. Загалом, комунікація відбувалася як і скрізь.
Водночас та викладачка, через яку я контактувала і завдяки якій таки потрапила на навчання до Риги, допомагала мені досліджувати місто. Вона водила мене цікавими місцями і навіть познайомила зі своєю родиною під час одного із національних свят. Ми з нею багато дискутували і в цілому цікаво проводили час навіть поза університетом.
Що можна перейняти. Після цієї академічної мобільності у мене змінилося сприйняття освіти в Україні. Я розумію, що в нас дуже багато роботи, особливо багато її буде після перемоги. Але українська освіта нічим не гірша від іноземної. Навіть з урахуванням того, що вона у нас державна. У Латвії немає державної освіти, там все платно. Я розумію, що якби у нас освіта була тільки приватна, то все могло б бути ще краще.
Приміром, ми могли б запозичити модульну систему навчання, як у Ризькому університеті імені Страдіня. Там курси досить короткі, для них відведено небагато часу, тому все інтенсивніше, швидше. Це не так, як у нас, коли ти одну дисципліну розтягуєш на семестр.
З української освіти у латвійську можна перенести більшу практичну спрямованість. Наприклад, у Могилянській школі журналістики ми вивчаємо дисципліни, наближені до професійної діяльності. А в Ризькому університеті головний акцент був на теорії. Я читала багато великих гуманітарних читанок англійською мовою, вивчала теорії медіакомунікацій, мікро-, макротеорії.
Досвід, що змінив життя. Довоєнна історія Лізи Александрович
Випускниця Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету.
Ця історія відрізняється від попередніх двох передусім своєю давністю, адже йдеться про досвід навчання за кордоном у 2018 році. Про нього ми розповідаємо не випадково. Сьогодні міжнародна академічна мобільність для багатьох українських студентів сприймається через призму війни — як в особистій мотивації, так і у ставленні до них за кордоном.
Так чи інакше це накладає свій відбиток на персональний досвід студентів. Тож ми вирішили розповісти історію студентки УКУ, яка взяла участь у міжнародній програмі навчання за обміном Erasmus до повномасштабного вторгнення у 2022 році та до пандемії COVID-19 у 2019-2021 роках (коронавірусні обмеження суттєво знизили мобільність у ці роки). Її особистий досвід дозволяє по-іншому поглянути на навчання українських студентів за кордоном і розкриває явища, які могли стати менш помітними з початку повномасштабної війни і можуть знову проявитися після її завершення.
Я поїхала на навчання за обміном в Університет імені Кардинала Стефана Вишинського (Варшава, Польща) у 2018 році. Це був один семестр в рамках програми Erasmus. Я тоді вивчала медіакомунікації в УКУ, але у польському університеті обрала навчальну програму, більш пов’язану з політологією.
Пам’ятаю, у Польщі я вивчала міжнародну політику, демократію і загальну журналістику в той час, як мої одногрупники більше відкривали для себе медіакомунікації, соціальні мережі, кібербезпеку тощо. Тоді мені, щиро кажучи, було навіть прикро, що я не можу вчити те, що вчать мої друзі. Вийшло так, що мені було важливо отримати досвід навчання за кордоном, це була моя мрія. Відповідно, заради цього я погодилася на політологію.
Направду, коли я приїхала вчитися до Університету ім. Кардинала Стефана Вишинського, то це був зовсім інший досвід, ніж той, який я очікувала. Я завжди думала, що освіта за кордоном має значно вищий рівень. Але згодом зрозуміла, що українські виші нічим не гірші, а деякі, як-от, Український католицький університет, навіть значно кращі, бо вони дають більше практичних знань. Навіть журналістика, яку я вивчала в обох вишах, суттєво відрізнялася. У польському університеті ми не писали статей, а вчили лише теорію про журналістику та якісь її явища. В кінці семестру потрібно було зробити лише одну презентацію, тоді як в УКУ потрібно було постійно щось писати чи робити практичні завдання.
Тим не менше, навчання за кордоном дуже сильно змінило моє життя. Досвід міжнародної академічної мобільності дав мені зрозуміти, що освіта — це не камінь, через який я маю спотикатися, а допоміжний інструмент у моїй кар’єрі. Тому я повернулася в Україну, завершила свою магістерку та знову поїхала до Польщі. Зараз я здобуваю післядипломну освіту у Варшавському університеті фотографії, вивчаю графічний дизайн. Думаю, далі піду ще кудись навчатися, бо це виховує мене як дорослу людину, дає більше можливостей у кар’єрному зростанні. Я навіть помітила таку закономірність: що більше вчуся, то краща у мене зарплата, мене більше поважають. Я сама себе більше поважаю. Відповідно, це заохочує навчатися.
Студенти. Під час свого навчання за програмою Erasmus, я спілкувалася як із польськими студентами, так і з іноземцями, які приїхали за цією ж програмою. У нас не було такого, що ми всі ходили разом, адже на кожну дисципліну була інша група. Але я помітила, що люди, які приїхали на Erasmus з однієї країни, переважно й трималися поряд. Тобто було дещо складно налагоджувати зв’язки з іншими.
Виявилося, що серед учасників Erasmus, з якими я познайомилася в Польщі, ніхто не проходив стільки етапів відбору, як я. Справа в тому, що для українських студентів участь у цій програмі обміну — це справді конкурс, з поданням документів, відборами, стипендією. Для студентів із країн ЄС участь у програмі значно простіша. У результаті, велика частина учасників Erasmus приїжджає на семестр навчатися в іншу країну. Вони розуміють, що цей досвід може і не вплинути сильно на їхнє життя, тож починають активно відвідувати різні вечірки, менше вчаться.
Натомість мотивація польських студентів до навчання всередині країни дуже висока. Вони відповідально ставляться до цього, бо знають, де і як використають отримані знання. В Україні все трошки навпаки: ми йдемо працювати і вчимося одночасно. Польські студенти ж чекають, поки закінчать університет, вони вкладають у це дуже багато часу й лише після завершення шукають роботу. Звісно, все залежить, на жаль, від фінансового стану родини. Але серед тих людей, з якими я спілкувалася, практично ніхто не працював, коли вчився. Там всі дуже сильно стараються мати високі успіхи в навчанні.
Викладачі. У Польщі мені дуже сподобався підхід викладачів до складання іспитів. В Україні я завжди відчувала якийсь пресинг, ніби викладачі хочуть мене завалити і я мушу комусь щось довести. Але за кордоном усе інакше. Тут викладач є одночасно і ментором. Якщо я йду на екзамен, то розумію, що цей екзамен має допомогти мені, а не стати тестом на стресостійкість. Якщо мені попадеться питання, яке я не вивчила, то викладач усе розкаже, пояснить, де я можу більше прочитати і дізнатися. Тобто він не тестує тебе, а допомагає донести інформацію.
До того ж, відносини з викладачем у Польщі більш дистанційовані. Викладач ніби йде на зустріч, а студент його поважає і ставиться, як до старшого й мудрішого. В Україні комунікація з викладачем може коливатися від дуже приятельського, коли можна писати коментарі під постами у Facebook, до дуже відстороненого.
Що можна перейняти. В Університеті імені Кардинала Стефана Вишинського нам, як студентам по обміну, дуже часто говорили, що важливо перейняти досвід і розповідати про нього іншим. Я неодноразово чула, що якщо людина думає, що має правильний підхід до якоїсь справи і більше про цю справу знає, то вона має про неї говорити з іншими. Тобто там викладачі ніби виховують інтелігенцію, вчать бути мудрішими. Мені б хотілося, аби й українські викладачі теж вважали себе частиною цієї інтелектуальної еліти і більше виховували у студентах любов до навчання.
Водночас, і в українській освіті є багато такого, що було б корисним у Польщі. Приміром, менше бюрократії і більше практичності у навчанні. Більше знань, які будуть допомагати в роботі.
Коротко про головне. Загальні висновки
Кожна із цих історій порівнює освіту в конкретному українському закладі вищої освіти з конкретним іноземним ЗВО. Це особистий, суб’єктивний досвід кожної з героїнь, яким вони поділилися з JTA. Утім, ці розповіді мають декілька спільних рис, які можна виокремити:
- студенти надають перевагу практичним заняттям та завданням замість вивчення теорії;
- студенти позитивно оцінюють поєднання навчання із працею у випадку, якщо йдеться про роботу за фахом;
- під час участі у програмах міжнародної академічної мобільності студенти стикаються з проблемами у комунікації зі своїми колегами;
- студенти воліють, аби викладачі не сприймали критично їхні помилки, а радше були наставниками, які можуть донести знання й підтримати;
- повномасштабна війна відображається на комунікаційній складовій участі у програмах академічної мобільності.
Ці тези є спільними у вищенаведених історіях і можуть наштовхнути на подальші роздуми та ґрунтовні дослідження в освітній сфері.
Головне фото: Stefan Stefancik / Unsplash.jpg