Навички журналістського письма можна розвинути швидко, якщо вдосталь повторити цикл писання-читання-коментування-виправлення, переконаний медіатренер, редактор та дослідник медіа у громадській організації «Львівський медіафорум» Отар Довженко. На прохання Journalism Teachers’ Academy він розповідає про свій досвід менторства над авторами-початківцями: про редагування їхніх текстів, зміну підходу до критики та визнання помилок.
Чи може людина навчитися писати краще? Правильна відповідь — «так, але…»
Люди різні, й у здібностях до писання їхня неоднаковість проявляється разюче. Я знав початківців, яким достатньо було пояснити один раз, дати взірець, злегка підштовхнути, і буквально перший-другий їхній текст виходив таким, як треба. Знав і таких, що десятиліттями писали для різних медіа, але не спромоглися вийти за межі радянського стилю й формату — єдиного, який опанували на своїй першій роботі в районній газеті. Утім, більшість людей таки може вдосконалити своє письмо, просто потрібно докласти зусилля — і самому учневі, й наставнику.
Писати неможливо навчитись, лише прочитавши книжку чи статтю. Тому я ніколи не радив студентам ніяких «підручників із журналістики» (чи такі взагалі існують?), максимум — концентровані тексти, в яких розписаний окремий прикладний підхід.
Також, на жаль — на жаль для мене, бо я люблю виступати перед людьми й щось їм розповідати, — не працюють лекції: ними можна налаштувати людей на правильну хвилю, задати ідеологічну рамку, а ще, можливо, завоювати їхню довіру, аби вони дозволили порпатися у їхніх текстах. Але навичок писання лекції не формують. І тренінги або «воркшопи», де люди протягом кількох годин виконують одне завдання, на яке зазвичай не отримують індивідуального фідбеку, — теж так собі. Є лише один процес, який може сформувати навички писання: цикл «автор пише — редактор вказує на помилки — автор виправляє помилки», повторений стільки разів, скільки буде потрібно.
Тому, коли зараз мені пропонують прочитати лекцію, тренінг чи «воркшоп» для журналістів якоїсь редакції, я озвучую зустрічну пропозицію: коротка розмова з командою для діагностування проблем, а потім — робота з текстами в режимі менторства або зовнішнього редагування.
Зазвичай такі менторські сесії тривають від тижня до двох: увечері я отримую ґуґл-документ з усіма матеріалами, опублікованими за день, і докладно його коментую; редакція аналізує й виправляє помилки. Якщо я бачу системну проблему форми, я наголошую на ній і розповідаю або пропоную щось почитати — наприклад, про редагування прямої мови, слова-паразити в журналістиці, структуру тексту абощо. Якщо системну проблему змісту, пропоную, як можна змінити чи вдосконалити редакційні практики, аби, наприклад, не «забувати» брати коментарі у другої сторони або перевіряти факти. На жаль, тиждень чи два такої роботи не можуть радикально покращити якість текстів, але так можна виявити й виправити найтиповіші помилки. А вже далі чи виправляти їх, чи змінюватись — рішення редактора й команди видання.
Скільки ж часу потрібно, аби навчити окрему людину писати добре у базових форматах журналістики? Працюючи у Школі журналістики Українського католицького університету у 2012—2018 роках, я зазвичай встигав за чотири місяці. Саме стільки тривав перший семестр, і за цей час кожен зі студентів примудрявся написати й довести до публікації щонайменше десяток повноцінних авторських матеріалів. За публікації вони отримували бали до рейтингу — це була вдала спроба ґейміфікації навчання. До кінця першого семестру було зрозуміло, хто зі студентів може і любить писати, кому це дається важче, але все одно дається, а кому, напевно, варто зосередитися на теле- чи радіожурналістиці. Але базові навички написання тексту для медіа опановували всі.
Зауважу задля справедливості, що цим людям було не 17, а 21—22; чи це так само працюватиме з першокурсниками бакалаврату, я не впевнений, і залишаюся з думкою, що 17—18 років — трохи зарано для старту в журналістиці. Та й модель цю навряд чи можливо застосувати в державній системі журналістської освіти, де викладачі рахують «години навантаження», адже на взаємодію зі студентами в форматі навчання-менторства потрібно витратити бісову купу годин. Читання, коментування й перечитування — це лише частина; з підопічним потрібно говорити, підбадьорювати, напучувати, розраджувати, а часом сідати перед екраном і редагувати текст буквально разом. А якщо підопічних десять чи двадцять…? Вірю, що з часом наша система освіти зміниться й залучатиме достатньо ентузіастів журналістської професії, готових до понаднормових зусиль. І, можливо, навіть гідно оплачуватиме ці зусилля (можна ж помріяти?).
Ця модель в Школі журналістики УКУ була майже повним аналогом редакційного навчання журналістів-початківців. Викладач-ментор-редактор у цьому процесі виконує кілька функцій:
- підшуковує авторові тему чи героя, поки той не навчиться робити це сам;
- допомагає спланувати матеріал або скласти питальник до розмови;
- читає й коментує чорнові версії;
- перевіряє, чи виправлені помилки. Часом — доредаговує й дошліфовує матеріал, коли це необхідно для публікації.
«Навіщо ти редагуєш за своїми студентами?» — здивовано питали мене колеги. Дехто навіть вбачав у цьому ошуканство, як ото батьки роблять за дітей домашнє завдання. Редагував я, звісно, не з любові до цього процесу; просто знав, наскільки це потужний стимул для початківця — побачити свій текст опублікованим. І не десь у студентській стінгазеті, а у виданні, яке автор сам цінує й любить. На початку семестру я пропонував студентам написати на папірці назву українського видання, в якому вони найдужче хотіли б опублікуватися, — а потім, виписавши ці назви на дошку, пропонував вважати це не мрією, а планом. Здебільшого ці плани вдавалося втілити. Для людей із великим потенціалом, але недостатньою вірою в себе однієї-двох публікацій у поважних виданнях було достатньо, щоб почати свій рух уперед у професії.
Натомість ситуація, яка найбільше демотивує початківців, — коли їх залишають сам-на-сам із недосконалістю їхніх текстів, пропонуючи «все переписати» або «спробувати ще раз», не даючи ані чітких інструкцій, ані допомоги в покращенні матеріалу. Така поведінка редактора-наставника чи викладача може травмувати й віднадити від журналістики людину, якій просто потрібно трохи часу, щоб навчитися. Тому я завжди намагаюсь витягнути навіть слабкий текст, аби робота (а початківці витрачають на свої матеріали значно більше зусиль, ніж досвідчені автори) не була марною. Зрештою, те саме роблять редактори медіа, коли їм потрібен контент для публікації; завертати кожен недосконалий матеріал зі словами «текст поганий, не підходить, пиши інший» було б марнуванням людських ресурсів, які в кожної редакції обмежені.
Доредаговуючи, важливо не переборщити й не робити необов’язкових змін і доповнень до тексту. Інакше в автора виникне ефект «це не мій текст», який я детально описував тут. В ідеалі, звісно, хочеться сподіватися, що автор-початківець порівняє оригінал і вихідний текст після редагування, побачить зміни, проаналізує їх і зробить висновки (тобто чогось навчиться). Але, на жаль, мозок більшості людей так не працює. Часто буває, що автор взагалі не помічає змін, або помічає, але не розуміє, чому те, як зробив редактор, — краще, ніж як було в оригіналі. Або може зробити з правок хибні висновки. Отже, для навчання краще, якщо якомога більше змін і доповнень зробить власноруч автор, а редактор-наставник не тільки скаже, що треба зробити, а й пояснить, чому так.
Напевно, найважче в цій справі — стримуватись від негативних емоцій у ситуаціях, коли люди з першого, другого, третього разу не розуміють, чого ти від них хочеш, або повторюють помилки, які ти вже не раз виправляв. Я часто зривався на сарказм або навіть агресію в коментарях. Одного разу студенти оригінально привітали мене з Днем народження: поробили картинок зі своїми фото та найдошкульнішими коментарями, які кожен із них від мене отримував. Вони планували дружній тролінг, однак я, подивившись на ці коментарі, вирвані з контексту, зрозумів, що вони можуть ранити, й надалі намагався бути м’якшим. Тепер щоразу, коли мене заносить у стиль спілкування Доктора Хауса, я нагадую собі, що він-то рятував життя, а я — всього лише роблю з поганих текстів трохи менш погані.
Складне питання, на яке я не маю однозначної відповіді: як знайти баланс між універсальністю й індивідуальністю, заохотити підопічного розвивати власний стиль. Я не раз чув від інших викладачів про унікальний стиль як пріоритет у формуванні професійного журналіста, однак сам залишаюся щодо цього скептичним. Як на мене, авторський стиль має бути свідомим вибором, який людина може зробити, коли навчиться контролювати своє письмо й працювати в різних стилях і форматах. «Пишу тільки так, бо інакше не вмію» — це не стиль. Таких людей треба м’яко спонукати, аби вони спробували писати іншими словами, з іншим синтаксисом, без надміру суб’єктивних оцінок чи барвистих метафор, ритмічніше, ніжніше. До речі, навчитися цього може допомогти наслідування — можна запропонувати людині спробувати написати у стилі улюбленого журналіста або видання. Маючи добрий взірець, початківець навряд чи його повністю повторить, але, принаймні, орієнтуватиметься на високу планку якості. А коли людина вже впевнено працює з текстом, варто від неї відчепитись й не нав’язувати їй свої уявлення про стиль.
Чи є люди, яких навчити писати добре неможливо? Точно є люди, для яких журналістика, зокрема писання текстів, — не покликання й не найкращий вибір ремесла. Буває, що найелементарніші дії в процесі написання тексту даються людині дорогою ціною, й протягом місяців ситуація не змінюється на краще. Прикро, коли такі люди витрачають безцінні роки своєї молодості, лупаючи скалу, яка їм не підходить і, якщо чесно, не подобається. Найкраще, що можна зробити для таких людей — якнайшвидше ненав’язливо допомогти їм зацікавитися чимось іншим. А найгірше — сказати «журналістика не для тебе, писати тексти тобі не дано». Це може ранити, або ж викликати зворотну реакцію — людина впреться рогом і змарнує зайвий рік на доведення, що їй таки дано.
А ще я не раз помилявся, передчасно записавши людину до категорії «умовно непридатних до журналістики». Згодом такі люди розкривалися й приємно дивували. Можливо, їм потрібно було більше часу, інший підхід або інший наставник. Тож тепер я вже не такий категоричний, і коли людина в результаті навчання не злітає в професії відразу, — не засмучуюся.