Ігор Дармостук розмірковує, чи корисно студентам наслідувати стиль улюбленого автора, та пояснює, чому писати по-різному впродовж кар’єри — це нормально.
Шефредактор онлайн-видання «КиївВлада» Ігор Дармостук, який викладає у Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, радить своїм студентам наслідувати стиль відомих журналістів для вироблення основи власного. Деякі його колеги-викладачі, дізнаючись про це, починають застерігати: кожен другий студент, мовляв, несвідомо наслідує росіян. Ігор, орієнтуючись на свій викладацький досвід, визнає: явище справді часте. Однак він не вбачає у цьому «зради» та приводу дорікати українським блогерам. Водночас відсторонитися від проблеми та навчати студентів далі за підручником Дмитра Прилюка, «бо це ж класика» — теж не варіант, вважає Ігор. Що натомість робить він та як знайомить студентів з іншими стилями — про це далі у його колонці для JTA.
Проблема викладача — не студента
За моїми спостереженнями, студентський пієтет до контентмейкерів з країни-агресорки після повномасштабного вторгнення суттєво зменшився, але тих, хто досі дивиться (і наслідує) умовного Юрія Дудя / Майкла Накі / Антона Пікулі / Іллю Варламова / Михайла Зигаря / Максима Каца, також немало. Попри це, стильове наслідування росіян вважаю проблемою не студентів, а викладачів. Особливо це стосується тих, хто сварить свої групи за несмак і побивається через експансію «хароших рускіх» на мізки майбутніх майстрів пера і мікрофона. Студенти здебільшого ігнорують ці моралізування.
Як би наївно це не прозвучало, розв’язання цієї проблеми залежить від того, наскільки щиро викладач бажає розв’язати її якнайменш травматично для студента та самого себе.
Що роблю я:
- не сварю і не намагаюся з’ясувати, чому студент або студентка дивиться контент росіян (і чи дивиться взагалі). Мені, звісно, хочеться, щоб студент не наслідував росіян, але я не кажу йому про це. Водночас я не вдаю, що проблеми немає, а ставлю перед собою завдання — змінити оптику студента, змусити його переглянути звички медіаспоживання, набуті в доуніверситетську добу, і переформувати їх. Я готовий кожній групі та кожному окремому студентові / студентці торочити, як папуга: «Щойно ви починаєте навчатися журналістики, ви не можете дивитися контент як пересічний споживач чи споживачка». Зокрема, це стосується і стилю: людина, що споживає контент професійно, має вміти відповісти собі, чому той чи інший вид подачі їй подобається і навпаки;
- даю дуже багато українського і зарубіжного контенту на аналіз;
- не обмежую тему стильового наслідування однією-двома парами, а порушую питання авторського стилю завжди, коли обговорюємо на занятті особливості тієї чи іншої жанрової одиниці контенту.
Чи варто «створювати собі кумира»: мій досвід
1999 року мені, тодішньому першокурснику Інституту журналістики, порадили слідкувати за матеріалами цікавого для мене автора та переймати його «паси та фішечки». У ті часи якраз був дуже популярним Леонід Парфьонов (радянський і російський журналіст, телеведучий, документаліст — прим. ред.) і частина українських медійників його наслідувала. Парфьонов мені подобався, але на кумира не тягнув. А ось тодішній музичний оглядач газети «Факти» Андрій Архангельський, який щоп’ятниці видавав цілу шпальту, був той, що треба. Він писав російською, я українською, і статус «Архангельский українського штибу» мене цілком влаштовував. Тож свій перший музичний огляд — текст про фестиваль «Рок-Екзистенція-2000» для Укрінформу — я написав у стилі Архангельського й був радий цьому. Але потім мені трапився журнал «ПіК», і я захотів писати інакше — як його тодішня журналістка Світлана Фесенко (псевдо Іда Ворс). Ще трохи згодом на парах з історії журналістики я довідався про репортерів Миколу Трублаїні та Олександра Мар’ямова, перечитав усі їхні репортажі 20–30-х років XX століття та остаточно закохався в тогочасне українське красне письменство.
Мій перший серйозний репортаж вийшов 2002 року: написав для газети «Вечірній Київ» про Чорнобильську зону відчуження, Рудий ліс, Прип’ять і про ту порожнечу та скорботу, які охопили мене після відвідин цієї території. Чи нагадував цей матеріал за стилем Мар’ямова, Ворс чи Архангельского? Навряд. Це був повністю мій текст, але мій стиль безперечно формувався під впливом згаданих авторів.
Розмовляючи зі студентами про «кумира», я застерігаю їх насамперед не розчинятися у стилі свого улюбленця. Наголошую, що важливо дивитися на автора не як на образ, а розбирати кожну його роботу, а ще сперечатися із ним, радіти його успішним крокам, щиро сміятися і критикувати за невдалі.
Важливо вести студента розмаїттям авторських стилів
Свої пари про стиль я суміщаю із курсом «Інформаційні жанри». Спочатку студенти пробують написати новину у стилі інформаційних агентств, як-от «Укрінформ», «Інтерфакс» чи «УНІАН». Попервах їм важко розрізнити нюанси «телеграфного викладу», але вже під час розбору завдання ми знаходимо особливості оформлення заголовків, прив’язки до джерела, бекграунду.
Далі беремося за інтерв’ю (привіт Дудю), адже студенти люблять цей жанр як глядачі та страшенно бояться як майбутні автори (знову привіт Дудю та окремий привіт синдрому самозванця). Перше завдання — проаналізувати інтерв’ю різних журналістів з одним героєм, спираючись на своє сприйняття: хто з авторів сподобався більше, у кого краща підготовка, як вони ставлять запитання. Уже другий навчальний рік поспіль як матеріал для препарування я використовую два інтерв’ю начальника Головного управління розвідки Кирила Буданова, які він дав у жовтні 2022-го: перше — шефредактору Obozrevatel Оресту Сохару, а друге — політичному оглядачу «Української Правди» Роману Кравцю.
Ми розбираємо силу-силенну контенту — від української (програми «Табу», «Без Табу», «Епіцентр», «Післямова», ранні Майкл Щур, Олексій Дурнєв, Віталій Портников, Олена Фроляк, Оксана Соколова…) до світової (Дік Каветт, Опра Уїнфрі, Ларі Кінг, Ед Шульц…) класики. Також розглядаємо багато сучасного контенту українського сегмента YouTube, зокрема канали Маші Єфросиніної, Яніни Соколової, Дмитра Гордона, «Телебачення Торонто», «ебаут», «Розмова», «Бомбардир», Зе Інтерв’юер, Pressing, Ramina. У результаті, студент складає десятку найкращих та десятку найгірших інтерв’юерів, пояснюючи, що йому як журналісту не подобається чи подобається в роботі колег.
Щодо жанру репортажу, то я прошу студентів самотужки обрати авторів і проаналізувати їхній стиль.
Після серії вправ і тематичних розборів я намагаюся підвести студентів до розуміння п’яти тез:
- наслідувати стиль улюбленого автора корисно в навчальних цілях;
- кожен наслідувач має прагнути перевершити свого кумира;
- змішувати, доповнювати та переосмислювати класичних журналістів корисно і дуже весело;
- наші колеги — це наші вчителі, головне — не соромитися вчитися;
- протягом кар’єри журналіст може кілька разів змінювати свій стиль викладу, і це нормально.
І найголовніше: викладач має дати студенту поживу, на основі якої той зможе зробити вибір, але у жодному разі не треба нав’язувати йому свою волю.