Чи виправданою є велика кількість університетів, де навчають на журналістів, і хто має визначати, скільки потрібно таких освітніх програм? Своїми міркуваннями ділиться завідувачка кафедри журналістики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, кандидатка філологічних наук Олена Харитоненко.
15 лютого Український інститут медіа та комунікації провів круглий стіл «Міжнародний досвід для журналістської освіти та науки в Україні: виклики та перспективи». На заході промовці озвучили чимало цікавих проблем, одна з яких викликала жваве обговорення у чаті. Було поставлене запитання: чи потрібно так багато вишів для підготовки журналістів, якщо вони мають невеликий набір студентів, і чи не варто перейти до створення регіональних філій на базі більших університетів?
Оскільки нині час для відвертих розмов, поділюся своїми міркуваннями.
Найголовніше: хто має визначити й, власне, нині визначає, що, де, коли та для кого «потрібно»?
По-перше, це ринок. Зараз університети працюють як надавачі освітніх послуг. Вони борються за абітурієнтів, вивчають їхні потреби, досвід конкурентів, запити роботодавців, отримують прибуток від контрактів і, відповідно, зацікавлені в прогресі, оскільки це дає змогу виживати та розвиватися. Тобто університети поводяться за законами ринку. І за цими ж законами вони чи їхні освітні програми можуть зникнути, якщо, наприклад, не надаватимуть якісну освіту, після навчання жоден їхній випускник не може працевлаштуватися (все ж зараз навички кандидатів перевіряють як не тестовим завданням, так випробувальним терміном). Ця інформація рано чи пізно пошириться настільки, що набирати стане нікого. Отже, фіксуємо: проблема вирішується природним шляхом.
Для університетів, які надають дипломи державного зразка, ситуація ускладнюється тим, що доводиться балансувати між правилами ринку і вимогами, встановленими різними органами контролю якості. Однак цей «шпагат» – тема окремого обговорення.
По-друге, свою роль відіграють абітурієнти. Вони самі, їхні батьки й знайомі вирішують, де, як і чому навчатися. Для них згадуване «потрібно» визначається різними чинниками, як-от близькістю до дому, фінансовими можливостями, особливою атмосферою навчання, почуттями до alma mater, де вони здобули попередню освіту чи здобувають зараз за іншою спеціальністю тощо. Все ж широка палітра вибору і його свобода – одна з базових цінностей у сучасному світі.
Ризикну провести аналогію з процесами в медицині, де своєрідна «оптимізація» призводить до того, що деякі послуги ви можете отримати або «дуже далеко» (кілометрів за 70), або «дуже дорого» (поряд із домом, але в приватній клініці). Поки що ці послуги ще відносно кращі, але точно отримати їх проблемніше.
По-третє, у послабленні конкуренції та посиленні монополізму на ринку зазвичай немає нічого позитивного. У результаті — зниження якості освітніх послуг, безальтернативність високій оплаті навчання, відтік абітурієнтів за кордон.
По-четверте, регіональні філії найчастіше мають ті ж проблеми, що й невеличкі регіональні виші, наприклад, скромнішу матеріально-технічну базу. Ще й комунікацію з більшістю викладачів, фахівців та гостьовими лекторами ускладнює «відстань».
На мій погляд, сформована система мотивацій і вигод усіх стейкхолдерів може бути доволі ефективним регулятором на ринку освітніх послуг. І варто б дослідити, як з цим питанням справляються наші колеги за кордоном.