У цій колонці шефредактор медіа «КиївВлада» та викладач Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Ігор Дармостук обґрунтовує, чому студенти-журналісти мають якомога раніше починати працювати за фахом, та визначає, у чому журфак може бути вправнішим, ніж будь-яка редакція.
Своє навчання в київському Інституті журналістики я почав у розпал другої президентської кампанії Леоніда Кучми восени 1999 року. Її інформаційне тло було скандальним: загибель В’ячеслава Чорновола, антикучмістське об’єднання «Канівська четвірка» (Олександр Ткаченко, Євген Марчук, Олександр Мороз та Володимир Олійник, які теж висунули свої кандидатури на посаду Президента України — прим. ред.), мітинги в середмісті столиці… Вчитися хотілося, але й у вир подій — теж. І поєднати це допоміг саме виш: навчання починалося о 14.00, тож весь ранок ти міг вільно практикувати журналістику. Ба більше, тогочасний директор Інституту журналістики Анатолій Москаленко славився тим, що в дні якихось яскравих подій міг залітати в авдиторії й казати студентам щось на кшталт: «Чого ви сидите?! Там протест під радою…». Отже, ще першачком я зрозумів, що поєднання роботи та навчання толерується адміністрацією інституту, звик до цього, а як сам став викладачем, почав активно заохочувати студентів працювати в медіа.
Але правди ніде діти, не усі мої колеги-викладачі схвалюють, коли студент суміщає роботу і навчання. Одначе причина цього — трохи поза межами академічного середовища.
Багато журналістів, оцінюючи базові знання «студентської творчої юні», роками торочать одну й ту саму несимпатичну тезу: «Боже, чого ж вас там вчать в тих інститутах, який жах!». Так казали 25 років тому мені, так кажуть нині, і чомусь, здається мені, казатимуть і далі. Можу навіть припустити, що 90 % випускників журфаків у свій час чули цю фразу й обговорювали її в університетських коридорах і їдальнях.
Цей факт сильно тригерить багатьох викладачів. І для деяких із них робота студента — фактор особистого дискомфорту. Неприємно викладачеві вчити, коли він знає, що його працю згодом знецінять. Можна, звичайно, розбиратися в суті цього явища, поговорити про емоційне вигорання чи зневіру і розчарування. Або, навпаки, заглибитися в тему «карбування навчальних методик в граніті», «забронзовіння» і кризи застарілих компетентностей… Та в результаті ми упремося у протистояння паралельних світів теоретиків і практиків, а це вже зовсім інша тема.
Згідно зі статтею 62 Закону України «Про вищу освіту», особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на: безпечні та нешкідливі умови навчання, праці, побуту та трудову діяльність у позанавчальний час. Тож скільки б адміністрації вишів не казали студентам на зборах, що «через вашу роботу рівень знання не відповідає вимогам МОН, адже університет не має права випускати неуків-трієчників», офіційно заборонити їм працювати не можуть.
І з цим треба не тільки змиритися, а і навчитися ефективно співіснувати.
Кожного навчального року на запитання першокурсників «коли слід починати штурмувати редакції» я відповідаю одне й те саме: «Чим раніше, тим краще!».
І попри всю на позір антипедагогічність цієї відповіді, маю аргументи на її користь:
- Медіа — суперконкурентна сфера, тож ті, хто відчув у собі сили й можливості почати раніше, мають переваги над тими, хто ще думає.
- Редакції зацікавлені в молоді, яка має журналістську базу, адже її легко заточити під формат медіа (не треба принаймні перевчати), вона мотивована і їй не потрібно багато платити.
- Рекрутинг молодих журналістів спричиняє здорову внутрішню конкуренцію в редакціях, що позитивно впливає на професійні потенції досвідченішої частини колективу, тому молоді зазвичай раді в редакціях.
Є і мінуси, про які я також завжди чесно розмовляю зі студентами:
- Молодим платять менше (редакції вважають, що інвестиції в професійну підготовку кадрів дозволяють їм певний час тримати невисокий рівень оплати праці студента).
- Студенти попервах обмежені в самостійному ухваленні рішень щодо теми матеріалу і працюють здебільшого за вказівкою редактора й у визначеному ним же жанрі.
- Якісне поєднання навчання і роботи вимагає від студента додаткових зусиль. І дуже часто робота бере верх над навчанням
Робота не повинна ставати ворогом навчання, але є багато випадків, коли це таки стається.
Водночас я переконаний: теза «робота — ворог навчання» — це така собі сугестія (самонавіювання), під чарами якої перебувають всі причетні.
Перші зачаровані — викладачі. Оскільки деякі з них почуваються дискомфортно через роботу студента, може виникати ситуація, коли одні удають, що вчать, а інші, що вчаться. Водночас поза аудиторією викладач нарікатиме на незацікавленість студентів, а ті скаржитимуться, що їм не цікаво слухати лектора.
Другі зачаровані — студенти. Потрапляючи в редакцію і стикаючись із фразою «чому вас там вчать в тих інститутах», студент починає аналізувати її. Якщо до цього студент мав негативний навчальний досвід (а, на жаль, на десять перфектних викладачів у будь-якому виші знайдеться один посередній), шанси, що він почне вірити у «фразочку» збільшуються. У результаті він зосередиться не на здобутті освіти, а на якнайшвидшому захисті диплома.
Треті зачаровані — це редактори медій. Ті здебільшого переконані, що виші нічого не вчать, там «нафталін», реформа якого давно «перезріла», тож краще взагалі ті всі журфаки розігнати.
Та переконаний я і в тому, що саме викладачам під силу розчаклувати студентів, а вже розчакловані студенти знімуть кайдани чар з рук медійників-працедавців.
І секрет лежить знову ж таки в чесній розмові та бажанні говорити. А ще треба трішечки змінити оптику.
Завдання викладача пояснити студентам, що редакційний досвід — неоціненний і суперкорисний. Водночас та чи інша редакція навчить тільки того, як робить вона. Щобільше, як вона робить тут і зараз. Натомість на парах ми подивимося на професію ширше. Зрозуміємо, як працювали колись, і подумаємо, що з архаїчного досвіду можемо затягти в сьогодення (привіт критикам архаїки). Ми повправляємося у різних стилях і жанрах, а цей привілей недоступний в редакції. Ми прокачаємо гуманітарний бекграунд і найголовніше — навчимося працювати із тим, що нам нецікаво, або із тими, хто нам не подобається.
Одного разу студент зізнався мені, наскільки нестерпними він вважає лекції одного викладача: мовляв, нудно, академічно, непрактично. Навіть конспект йому не писався. Хлопець працював новинарем, тож я порадив йому уявляти, ніби він не на лекції, а на виступі якогось млявого чиновника, з промови котрого слід нарізати новин. Пояснив хлопцеві, що редактор не питатиме, чи тобі було нудно, він запитуватиме, де новини. І цей метод спрацював, а студент не тільки склав іспит на відмінно, але таки розчув, про що були, на перший погляд, нудні лекції.
Викладачу під силу переконати студента, що поєднувати навчання і роботу без шкоди для обидвох процесів і з максимальною користю для себе, можливо. Головне — лишень так вибудувати навчальний процес, щоби студент хотів чути слова викладача.